"Я болісно переживала смерті друзів". Підлітки — про життя в російській окупації та після неї

"З початком повномасштабного вторгнення Донецьк почали вичищати від місцевих. Натомість приїхало багато російських офіцерів із родинами. Вони були з грошима, вони ними буквально розкидалися. Сильно виросли ціни, місцеві стали жити відчутно гірше. З’явилося відчуття, що ти просто зайвий на своїй землі". Illustration by Inga Levi

16-річний Віталій, який пережив окупацію на Херсонщині, зауважує, що зараз не будує планів та не має особливих мрій. Бо завтра може не бути. Це він усвідомив у ямі зі свинячими нутрощами, куди його кинули росіяни. 18-річна Анна прожила в окупації десять років, навчилася не говорити та не розпитувати зайвого, а 16-річна Інна живе у Норвегії та каже, що так само, як і в окупації, — у "режимі виживання". Евелін після десяти років життя серед російської пропаганди та фейків обрала Україну. Вона вчиться звикати до думки, що, можливо, уже ніколи не побуває у рідному місті.

Це — українські підлітки, які пережили російську окупацію. Хтось виїхав на підконтрольні Україні території чи за кордон, хтось дочекався звільнення. Саме тому вони говорять про свій досвід. Ті ж, хто лишається, поки не можуть розповісти свої історії — це буквально питання життя і безпеки.

За даними громадської організації ЦГП "Альменда", на тимчасово окупованих територіях зараз перебуває понад 615 тисяч дітей шкільного віку. Вони живуть у складних та небезпечних умовах. Окупаційна влада мобілізує українських хлопців до російської армії, відправляє підлітків у "воєнно-патріотичні табори" на "перевиховання", віддає дітей на усиновлення російським родинам.

Правозахисники звітують, що на окупованих територіях підлітків та дітей забирають у полон, залякують, катують і вбивають.

Ми зібрали історії чотирьох підлітків про життя в окупації та після неї — про страхи, втрати, надію та бажання просто мати нормальне життя.

"Мені знадобився час звикнути до свободи й до того, що я вже в безпеці"

Евелін Бьянкпін Акассі, 18 років, Донецьк – Київ

Евелін 18 років. Вона народилася і виросла у Донецьку. Коли місто окупували, їй було вісім. Рік тому Евелін виїхала з Донецька. Зараз вчиться в Таврійському національному університеті імені Вернадського, який у 2015-му переїхав з окупованого Криму до Києва. "Як внутрішньо переміщена особа я шукала внутрішньо переміщений виш", — сміється дівчина. Розповісти свою історію вона погодилася, бо вірить, що це допоможе іншим підліткам в окупації наважитися виїхати на підконтрольні Україні території. "Коли я виїжджала з Донецька, нічого не знала: як отримати український паспорт, як вступити до університету, де я житиму, що на мене взагалі чекає. Тепер можу сказати іншим: тут все буде добре".

Евелін говорить гарною українською, хоча її рідні мови — російська і французька (батько дівчини родом з Кот-д’Івуару). Каже, вже адаптувалася у Києві, пояснює: найважче було звикнути до свободи, до того, що можеш писати, говорити й читати що хочеш. І додає: зараз вона там, де і має бути.

Далі — пряма мова Евелін:

— У 2014-му, коли все почалося, я була дитиною. Мало що розуміла тоді й мало що пам’ятаю про той час. Пам’ятаю, як з продажу зникли мої улюблені желейні цукерки "Бджілка", а з телеефіру — мультики українською. Мене це засмучувало. Батько з нами вже тоді не жив, а мама намагалася оберігати мене від війни, тому нічого не розповідала. Казала лише, що це все ненадовго. Але якось швидко прийшло розуміння, що життя вже не буде таким, як було.

У нашій родині завжди приділяли увагу освіті. У нас вдома була велика бібліотека. Уже в окупації я захотіла більше дізнатися про історію України й вивчити українську мову. Але у 2016-му в Донецьку вже не могла знайти потрібні книжки. Переважно це класика. Її більше не видавали в бібліотеках, не продавали у книгарнях. Я шукала по знайомих. Так знайшла "Кобзар" Шевченка, дещо з Івана Франка, Лесі Українки.

Коли все почалося, я ходила в третій клас. Багато дітей тоді повиїжджало. Багато однокласників я більше не бачила, думаю, з ними щось сталось — наш район тоді був під сильними обстрілами. Дехто з тих, хто виїхав, потім повернувся. Люди не розуміли, що їм робити. Ми, діти, — тим паче. У школі було багато агресії. До нас в клас перевели хлопчика з Київського району Донецька, бо в нас було безпечніше. Мої однокласники його побили, він потрапив до реанімації. Чому? Бо діти чули від російських пропагандистів, що в Києві Майдан, що там нацисти, що Київ — це щось погане, а тут хлопчик нехай і з сусіднього району, але ж з Київського! Це абсурд! Але так було.

Навчання одразу перевели на російську мову, хоча до 2020-го у нас ще раз на два тижні був урок української, який вчителька вела російською. Діти до неї дуже зле ставилися. Пам'ятаю, у 9-му класі, це був 2020 рік, однокласник сказав, що йому українська в житті не знадобиться, почав перевертати парти, верещати, інші теж долучилися. У вчительки стався нервовий зрив. До 2014-го у нас була україномовна школа і все було добре. Може, це пропаганда так діяла на нас.

Коли готувалася до іспитів з історії Росії, зрозуміла, що деякі факти там суперечать один одному. Шукала більше інформації в інтернеті й знаходила зовсім інше, ніж те, що нам говорили у школі. Поступово зрозуміла: реальність не така, як нам розповідають.

"В окупації я захотіла більше дізнатися про історію України й вивчити українську мову. Але у 2016-му в Донецьку вже не могла знайти потрібні книжки". Illustration by Inga Levi

Я знала, що не хочу залишатися в Донецьку, думала, може, у Канаду поїду. Але коли почалося повномасштабне вторгнення, зрозуміла: хочу жити й вчитися в Україні. Це не був простий вибір. Я закінчувала школу на відмінно, і мені пообіцяли бюджетне місце в Московському державному університеті. Я знала, що так буде простіше для мене. Але відмовилася, бо насправді не хотіла цього.

Я підійшла до мами й сказала, що маю проукраїнські погляди та хочу виїжджати. Мама відповіла, що підтримує мене. Сказала, якщо я зможу назбирати грошей на життя і навчання в Києві, відпустить. Я влаштувалася в салон краси.

З початком повномасштабного вторгнення Донецьк почали вичищати від місцевих — наприклад, з’явилися програми, коли ти можеш обміняти квартиру в Донецьку на квартиру десь в Росії. Натомість приїхало багато російських офіцерів із родинами. Вони були з грошима, вони ними буквально розкидалися. Сильно виросли ціни, місцеві стали жити відчутно гірше. З’явилося відчуття, що ти просто зайвий на своїй землі.

Я виїжджала через Росію, Білорусь, Польщу. Сама. Це було виснажливо. Я боялася дороги. Боялася, що у мене нічого не вийде, я не реалізуюсь, ніде не зачеплюсь. Що мета, яку собі поставила, буде настільки недосяжною, що ризики, на які я пішла, виявляться невиправданими.

Коли приїхала до Києва, принципово перейшла на українську. Мені знадобився час звикнути до свободи й до того, що я вже в безпеці. Уже на другий день купила "Повість минулих літ" Нестора Літописця. Це була перша книжка у моїй бібліотечці вже тут.

Я сумую за мамою, за Донецьком. Думка, що можу туди ніколи не повернутися, ранить. Часом пишуть люди з окупації, розпитують, як я вступила в український університет. Можливо, хтось прочитає про мій досвід і виїде в Україну, а не Росію. Мені надважливо оточити себе свідомими людьми, які не бояться працювати заради змін.

За інформацією правозахисників, у вишах на окупованих територіях Донецької та Луганської областей російські спецслужби з 2014-го практикували виклик студентів до ректора на "розмову" та перевірку соцмереж. В кабінеті були присутні озброєні люди, лунали погрози. Illustration by Inga Levi

"Я зараз не будую особливих планів"

Віталій, 16 років, с. Киселівка, Херсонська область

Село Киселівка, що недалеко від Херсона, росіяни окупували на початку повномасштабного вторгнення. Місцеві згадують: ті часто влаштовували між собою перестрілки — не могли поділити награбоване. Віталій разом з батьками й двома молодшими братами провів в окупації вісім місяців. 10 листопада 2022 року українські військові звільнили село. А незадовго до цього, у вересні, хлопець провів десять днів у полоні. Він розповідає про свій досвід лаконічно і з деякою недовірою.

Далі — пряма мова Віталія:

— 10 вересня 2022-го ми з моїм дядьком пішли гуляти. За селом стояла згоріла військова техніка. Дядько зупинився, щоб комусь написати "смс" чи подзвонити. У цей час проїжджав російський "бобік". Звідти вийшло четверо у військовій формі. Нас зупинили, почали перевіряти телефони, питати, для кого ми хотіли знімати військову техніку, кому планували здати позиції. Ну, і забрали нас на "яму".

Це була реальна яма, біля заправки. У ній валялись якісь кишки, думаю, свинячі. Там нас протримали дві години. Казали, розстріляють, кинуть в яму гранату. Було страшно. Потім нам затягли руки пластиковими затяжками, зав’язали очі, накинули на голови мішки й завели в якийсь підвал, у камеру. Там ми пробули годину і нас розділили.

Не знаю, куди забрали дядька, а мене відвели в камеру, де вже було людей 15. Це, схоже, була якась душова — все в плитці й злив у кутку. Там було щось схоже на ліжко, складене з дошок, кілька стільців. Я там був наймолодшим. Найстаршому було 60 років, ветеран АТО. Я тоді думав тільки про те, щоб мене випустили.

Мене не били, але викликали на допити. Дядька мого били. Інших в’язнів — теж. Перші чотири дні мене не годували, щось давали інші в’язні. Гуляти не виводили. Через шість днів мене перевели в інше приміщення — там я був з чоловіком, якого пов’язали, бо він мав вдома рушницю. Там я пробув ще чотири дні.

А 21 вересня 2022-го вони прийшли та кажуть: на вихід. Мене, дядька і того чоловіка, з яким я був у камері, вивезли й викинули біля вокзалу у Херсоні. Потім я дізнався, що тримали нас у будівлі Херсонського апеляційного суду. Дядько мій був побитий, але не розказував, що з ним там трапилося.

Я повернувся в село і вже не ходив ні гуляти, ні навіть у магазин. Почав виходити, вже коли наші звільнили село. Зараз у нас спокійно, не обстрілюють. Про що я мрію? Та ні про що. Не будую особливих планів. Як Бог дасть.

"Четверо у військовій формі забрали нас на "яму". Казали, розстріляють, кинуть в яму гранату. Було страшно. Потім нам затягли руки пластиковими затяжками, зав’язали очі, накинули на голови мішки й завели в якийсь підвал, у камеру". Illustration by Inga Levi

"Друга поховали у братській могилі"

Анна, 18 років, Донецьк – Львів

Анні (ім’я дівчини змінено) 18 років, вона народилася і все життя провела у Донецьку. Лише не так давно виїхала на підконтрольну Україні територію. Дівчина попросила про анонімність, бо в окупованому Донецьку залишилися її рідні, зокрема брат. "Дуже хочу, щоб він теж виїхав, боюся, його мобілізують у російську армію", — говорить вона. І додає: "Про деякі речі, які я тут розповідаю, ніхто з рідних не знає, і, сподіваюся, не дізнається".

Анна каже, що як дитина, а потім і підліток, до кінця не розуміла, що відбувається у місті. Хоча швидко відчула, що треба бути обережною, зокрема і зі словами та дописами у соцмережах. Але загалом, говорить, просто жила своє життя, як і її однолітки в інших містах і країнах. Єдине — в окупації.

Далі – пряма мова Анни:

— Найстрашнішими для мене були 2014-2015 роки. Ми тоді постійно сиділи в підвалах через обстріли. Один зі спогадів того часу: якось до нас після обстрілу прибіг мій друг, йому років шість тоді було. Постійно повторював: "Мама, мама, мама…" А ми не розуміли, що він хоче, думали, може, його мама захворіла чи пішла і довго не вертається. Пішли до нього додому. А там замість будинку — руїни. І серед цегли та дошок — частини тіла… Ось тоді я усвідомила, що відбувається страшне. І не десь, а тут, з нами. Мені вісім років було.

Пам'ятаю, у нас був сусід, років 35-40. Його мобілізували в російську армію, він повоював і вернувся. Це вже було диво, бо українців мало поверталося — часто вони числилися зниклими безвісти. А цей повернувся — без ноги, з пораненням очей. І періодично казав: "Нам брешуть, все насправді не так". Я його питала, як він втратив ногу, а він тільки цю фразу повторював. А потім зник. Його дружина сказала, одного дня за ним прийшли й забрали. Ось тоді я зрозуміла, що людей забирають за слова.

Я росла у дворі. У нас була своя компанія — хтось трохи старший, хтось молодший. Ми проводили разом час. А потім хлопців почали забирати в російську армію, вони там гинули. Це було боляче. Чи підтримували вони Росію? Не знаю, не думаю. Ніхто не хотів за неї померти, це точно. Ми ж ще дітьми були. Пам’ятаю, як забирали одного нашого друга. Озброєні люди вивели його з батьком з будинку, вони були побиті, у крові. Ми всі у двір вибігли. І тоді цей друг так на мене подивився, наче знав, що не повернеться. І цей погляд — ти бачиш, він цього не хоче, не підтримує. І навряд чи підтримував, інакше чому його так били.

"Хлопців почали забирати в російську армію, вони там гинули. Це було боляче". Illustration by Inga Levi

Ні він, ні його батько не вижили. Тіл теж не було. Лише одного нашого друга привезли додому ховати. Його мобілізували одного з найперших — 16 лютого 2022-го. Він майже одразу зник безвісти. Родичам сказали, що він за документами навіть не воює. А потім його привезли. Ну, як його — рештки. У родини не було грошей, тож його поховали у братській могилі. Я плакала. Він, звісно, для мене не герой, але він мій друг. Я болісно переживала смерті друзів. Їх насильно забирали до російської армії, змушували воювати проти власної держави, вони гинули. За що? Мені було б легше, якби вони були за Росію. Тоді я могла б їх ненавидіти. А тут…

А загалом у мене було звичайне життя підлітки, наскільки це можливо в тих умовах. У Донецьку є кілька кінотеатрів, правда, в них показують піратські копії фільмів і російське пропагандистське кіно. Є просто шикарний кінотеатр імені Тараса Шевченка. Там стоїть велика статуя поета, яку не можна прибрати, щоб не зруйнувати будівлю. То її просто накрили чимось чорним і тепер посеред зали стоїть велика чорна маса. Це трохи тупо, бо ми всі знаємо, хто це. Телебачення я особливо не дивилась, там одразу з’явилися російські канали й ця така груба пропаганда. Все, що мене цікавило, дізнавалася з телеграм-каналів та дивилися різне цікаве на ютубі.

Врешті я виїхала. Батьки підтримали мене. А от бабуся назвала зрадницею. Але я на неї не ображаюсь, вона вже літня людина, її не зміниш. Загалом, так бачу, що в Донецьку десь 20% — це проросійські люди, ще 20% — проукраїнські, решта — аполітичні, байдужі.

Я їхала через європейські країни. Коли перетнула кордон між Польщею та Україною, перше, що відчула — голод. А значить, вже почувалася в безпеці. Я рада, що виїхала.

"У Донецьку є просто шикарний кінотеатр імені Тараса Шевченка. Там стоїть велика статуя поета, яку не можна прибрати, щоб не зруйнувати будівлю. То її просто накрили чимось чорним і тепер посеред зали стоїть велика чорна маса. Це трохи тупо, бо ми всі знаємо, хто це". Illustration by Inga Levi

"Мені хочеться їм крикнути: “Привіт. Я тут теж є!"

Інна, 16 років, Енергодар – Норвегія

Інна (ім’я змінено) прожила рік в окупованому Енергодарі, біля Запорізької атомної електростанції. Прожила без друзів, бо вони виїхали, без школи, бо вона закрилася, без особливих планів і мрій. Інна говорить тихо, обдумує кожне слово. Розповідає, як непросто підліткам усвідомити реалії війни й окупації. І так само непросто жити в чужій країні, нехай і в безпеці. Це наче усюди почуватися чужою. Шукати своє місце і не знаходити. Втратити свій дім, але не знайти новий. "Я відклала всі ці екзистенційні питання, — говорить Інна. — Зараз просто живу день за днем".

Далі — пряма мова Інни:

— Пам’ятаю, як прокинулася 24 лютого і прочитала у соцмережах, що почалася війна. Але не надала цьому особливого значення. Пішла у школу, а там однокласниця ридає: "У мене бабусю під Харковом бомблять". Нас відпустили додому. Я професійно займаюся плаванням, тому почала збиратися на тренування, але нам написали, що занять не буде. Я тоді засмутилася — такі от смішні в мене були проблеми. А вже за кілька днів зрозуміла: є проблеми значно гірші — наприклад, де взяти їжу. Ми з мамою о п’ятій ранку ставали у черги в магазини. Ти годинами стоїш за хлібом чи борошном і відчуваєш, як у тебе відмерзають ноги. Це була найхолодніша зима у житті.

3 березня 2022-го росіяни зайшли в Енергодар. Все місто тоді вийшло на блокаду, мої батьки теж пішли. Десятки тисяч енергодарців стояли стіною навпроти сотні одиниць російської техніки. Це все тривало годин п’ять, а потім росіяни розігнали людей. Мій тато працював на ЗАЕС, сказав, саме станція — ціль росіян. Вони туди одразу поїхали.

Ми жили на набережній і прямо біля дому стояла російська артилерія. Навпроти Енергодару — Нікополь. Кожної ночі я чула залпи — чула, як росіяни вбивають людей.

"Коли росіяни зайшли в Енергодар, все місто вийшло на блокаду, мої батьки теж пішли. Десятки тисяч енергодарців стояли стіною навпроти сотні одиниць російської техніки". Illustration by Inga Levi

Усі мої друзі виїхали. Я стала асоціальною, такою, ніби камерною. Те, що було не нормою, стало нормою, психіка адаптувалася. Я прокидалася о пʼятій ранку, робила уроки, поки була електроенергія, йшла на тренування, а після — вдягала навушники й гуляла. Не знаю, чому не відчувала тоді страху. Ходять озброєні люди. Я бачила, як людей просто на вулиці забирають на "яму". Знала, що треба слідкувати за тим, що говориш і кому. Тому що стіни чують все. Я зараз у Норвегії, за тисячі кілометрів від свого міста, і мені страшно про це говорити.

Батьки вирішили виїжджати в липні 2023-го, коли почалися обшуки квартир. І коли почали звільняти працівників ЗАЕС, які не хотіли підписувати контракт з "Росатомом". Ми запхали все своє життя в маленький седан, проїхали вісім тисяч кілометрів через Росію, Грузію, Туреччину. Не знали, куди їдемо, аж поки батьки не вирішили, що це буде Норвегія.

Тоді ж у моїй голові почав розсіюватися туман. Ніби я оберігала себе від всієї цієї інформації, а потім усе побачила і зрозуміла: їжа, вода, світло — це ще не безпечне життя, не нормальне життя. У мене почалися істерики й нервові зриви.

У мене досі адаптація. Бо перші місяці в новій країні — це романтизація. А потім почалося реальне життя, де я зрозуміла: до мене ставляться як до мігрантки. Я ставлю собі складні питання: хто я? У чому моя цінність? Моя самооцінка впала до плінтуса.

Я займаюсь плаванням у Норвегії. Коли прийшла у клуб, тренер мене навіть не представив іншим. У них так заведено, а мені було сумно. Інші підлітки спілкуються одне з одним, а зі мною — ні. Мені хочеться їм крикнути: "Привіт. Я тут теж є!"

Коли мене питають, ким я буду за 10 років, відповідаю, що не знаю, що робитиму ввечері. У Норвегії 200 років не було війн. Як би ми не розповідали їм про війну й окупацію, вони цього не зрозуміють. Але я і не хочу, щоб вони це розуміли. Я просто хочу, щоб мене помітили.

"Мій тато працював на ЗАЕС, сказав, саме станція — ціль росіян. Вони туди одразу поїхали". Illustration by Inga Levi