Від початку російської війни проти України окупанти проводять на захоплених територіях насильницьку паспортизацію. Ця схема не нова: Росія нерідко роздавала документи з двоголовим орлом там, де розгортала військові дії — так було, наприклад, в Абхазії чи Південній Осетії. 2014 року так сталося і в окупованому Криму. Проте в самопроголошених "ДНР" і "ЛНР" паспорти РФ не видавали до 2019-го. А тоді Кремль почав оформляти документи за спрощеною системою.
За ці роки в Україні питання паспортів на окупованих територіях пройшло від несприйняття (кримчанам, наприклад, перший час українські прикордонники за російські документи могли заборонити вʼїзд на материк) до визнання паспортизації як насильницької. З початком повномасштабного вторгнення та поширенням окупації на нові регіони України на державному рівні знову постала дискусія про те, брати чи не брати російські документи.
Ця дилема стоїть і перед мешканцями захоплених територій. Деякі з них відтягують отримання паспорта РФ до останнього. Окупаційна влада не нехтує погрозами, щоби примусити українців оформити російські документи. Суспільне розповідає, чим обертається для людей відмова від них.
"Взяти паспорт. Вижити. Дочекатися, коли звільнимо цю територію"
"Ми з мамою можемо свідчити в Гаазі", — нерідко повторював в розмовах з донькою пан Микола (імʼя змінено з метою анонімності). Коли 2014 року Росія розпочала війну в Україні, чоловік з дружиною Валентиною (імʼя змінено) опинився в епіцентрі бойових дій. Подружжя пенсіонерів мешкало на Донеччині, їхнє місто опинилося в окупації, тож пара на власні очі бачила злочини росіян.
Утім, з початком повномасштабного вторгнення розмови про Гаагу припинилися: новини про обстріли сусідніх регіонів та невпинно зростаючу кількість жертв вдарили по здоровʼю Миколи. На початку червня він сказав доньці в трубку: "В мене немає сил. Я здаюся". А за декілька тижнів — помер.
В попередньому матеріалі я вже розповідала, що таке помирати в окупації на прикладі власних батьків. Проте їх не стало на шостий і восьмий рік з моменту анексії Криму, тож кожен з них вже мав документи російського зразка: паспорт, СНІОС (картка страхового номера індивідуального особового рахунку), пенсійне посвідчення, поліс медичного страхування тощо. В очах окупантів вони були громадянами Росії, тож і проблем з похованням не було.
У Валентини натомість ситуація була складніша: всі попередні роки війни вони з Миколою відмовлялися отримувати від окупантів будь-які документи — ані паспорти "ДНР", ані "корочки" з двоголовим орлом. Коли 2020 року, ще до того як у Кремлі оголосили окуповану Донеччину частиною Росії, жінка втрапила до лікарні з ковідом, медиків не хвилювало, що при собі вона мала паспорт з тризубом.
Та з 2022-го росіяни почали роздавати на окупованих територіях Донбасу свої паспорти. А згодом стали робити це і в регіонах, захоплених вже під час повномасштабного вторгнення.
Цей процес супроводжували суперечливі заяви українських чиновників. З одного боку тодішня міністерка з питань реінтеграції ТОТ Ірина Верещук наголошувала: "Не брати російський паспорт. Знаю, це може бути непросто, але в довгостроковій перспективі російське громадянство створить вам більше проблем, ніж вигоди". На противагу омбудсмен Дмитро Лубінець зауважував: "Ми розуміємо, що це [паспортизація] відбувається під фізичним тиском. Тому: взяти паспорт, вижити, дочекатись, коли ми звільнимо цю територію".
Втім, Валентині все ж пощастило. В червні 2022-го вона звернулася в місцеві органи по свідоцтво про смерть чоловіка, і її запит задовольнили, хоч і просили показати російський паспорт. "Немає, — відповідала вона. — Мені все одно, яка там буде довідка про смерть, дайте хоч якусь". І свідоцтво видали, щоправда, факт смерті на окупованій території все одно треба підтверджувати відповідно до українського законодавства — детальніше про цю процедуру Мінсоцполітики розʼяснювало ще на початку війни.
Через повномасштабне вторгнення ніхто з дітей і онуків Валентини на похорон пана Миколи приїхати не зміг.
"Якщо захворієте, вас до лікарні не візьмуть — помрете вдома"
Без російського паспорта пані Валентина трималася ще рік.
У 2023-му вона навіть змогла виїхати з окупації, щоб провідати доньку. Та пригадує, що на українському пункті пропуску пані Валентина читала вірші Тараса Шевченка — хотіла продемонструвати прикордонникам, що її українську позицію роки життя на захопленій росіянами території не похитнули.
Донька Валентини розраховувала, що до окупації її мати не повернеться. Проте за місяць жінка поїхала назад. "[Окупанти] забирають там житло", — пояснює вона. Протягом місяця сусідка пані Валентини приходила до її будинку та вмикала світло, імітуючи присутність людей всередині.
Страх пані Валентини не був безпідставним. Її інша сусідка після кількох місяців повернулася до рідного міста та зустріла на порозі будинку російських військових. Один з них навіть перевіз туди родину і відмовлявся пускати хазяйку. Жінка оселилася в подруги й в наступні три тижні ходила по всіх інстанціях, аж до приймальні "голови "ДНР" Дениса Пушиліна, намагаючись повернути дім. Зрештою їй це вдалося, проте разом із непроханими гостями з будинку зникло все, що мало хоча б мінімальну цінність.
На початку 2023 року паспортизація на Донеччині вже тривала повним ходом. Пані Валентина в черговий візит до місцевого відділення Пенсійного фонду почула на свою адресу погрози: "Якщо не отримаєте російський паспорт, вас позбавлять вкладів і виплат, у вас не буде ні пенсії, ні соціальної допомоги. І найголовніше — якщо захворієте, вас до лікарні не візьмуть, помрете вдома". Навіть тоді жінка вагалася, та донька переконувала: "Бери". Так, на десятий рік війни, Валентина вимушено стала громадянкою Росії.
Всі ці роки вона отримувала українську пенсію. До пандемії ковіду на окупованих територіях Донецької та Луганської областей існував так званий пенсійний туризм, коли раз на кілька місяців пенсіонери їздили в Бахмут чи Щастя, тоді ще не окуповані Росією, щоб зняти кошти з українських карток.
"Навіть щирі сепаратисти їздили, — говорить донька пані Валентини. — Навіть якщо в душі у них було чорно-чорно, все одно отримували українські пенсії".
В "ДНР" і "ЛНР" до повномасштабного вторгнення такого поняття, як "пенсія" не існувало. Окупаційна влада платила "соціальну допомогу" — раз на місяць, близько 4 тисяч рублів (по курсу 2014 року близько 2 тисяч гривень). Паспорт самопроголошених республік при цьому не вимагали.
Пенсійний туризм став на вимушену паузу з початком пандемії ковіду. Тоді окупаційна влада закрила пункти пропуску на підконтрольні Україні території. А у 2024-му Київ перестав нараховувати виплати деяким мешканцям окупованих територій.
"Коли подзвонили з Пенсійного фонду, мама розревілася"
З 1 липня 2023 року Мінсоцполітики України розпочало ідентифікацію пенсіонерів, які отримали статус внутрішньо переміщеної особи ще до початку повномасштабного вторгнення. Процес тривав до 31 березня 2024-го. Проте пройти ідентифікацію можна було і після зазначеного терміну — так, власне, зробила і пані Валентина, але для неї ця процедура була не такою простою.
Підтвердити свою особу у відділенні Пенсійного фонду України (ПФУ) на підконтрольних Києву територіях жінка не могла. Лишався варіант відеоконференції, який для 70-річної жінки виглядав викликом: встановити VPN, завантажити месенджер, замовити дзвінок, зрештою під'єднатися по відео… На допомогу пані Валентині прийшла знайома. Перед дзвінком вона розклала на столі всі документи: ось паспорт з тризубом, ось — пенсійне посвідчення, ось — ідентифікаційний номер. Та коли по той бік екрана зʼявилася працівниця Пенсійного фонду, пані Валентина розревілася. Плакалася, що немає сил терпіти окупацію, що життя під контролем росіян вганяє її в депресію.
Зрештою на початку вересня 2024-го жінці нарахували кошти за майже піврічну паузу — 2823 гривні 33 копійки за один місяць. Окупаційна влада, вже з огляду на наявність у пані Валентини російського паспорта, нараховує їй пенсію в 12700 рублів (за поточним курсом НБУ — це трохи більше ніж 5500 гривень).
Донька пані Валентини говорить, прожити на ці кошти в окупації неможливо: "Там московські ціни". Доступ до української пенсії міг би стати непоганим бонусом, однак обміняти гривні на рублі за офіційним курсом на підконтрольних Києву територіях неможливо — це забороняє постанова НБУ.
Натомість в окупації неофіційний обмін гривень на рублі відбувається за заниженим курсом — якщо на початку повномасштабного вторгнення за 1 гривню давали 4 рублі, зараз обмін може відбуватися за курсом 1:1. Зробити це можна, зокрема, через неофіційну систему так званої "обналічкі": людина, яка має доступ до українського онлайн-банкінгу приймає на свій рахунок гривневий переказ, і пересилає суму в рублях вже з російської картки. Крім невигідного курсу, ця схема включає ще і відсоток комісійних.
"Обналічкою" користується й Оксана з Чернігова (імʼя змінено), батьки-пенсіонери якої перебувають на окупованих територіях Запорізької області. "Кілька разів я потрапляла на фінансову перевірку, — говорить жінка. — Хочу зробити переказ, а мені дзвонять і просять покликати до телефона власника рахунку. Зрозуміло, я не можу цього зробити, бо власник в окупації. Тоді банк блокує мій доступ".
Аби розв'язати цю проблему батькам Оксани довелося встановити Zoom: "Мій тато навчився ним користуватися. Він у цих технологіях трішки розуміється, мама — взагалі ні", — каже жінка.
"Береш 100 доларів, і купуєш собі ліки"
Наразі й батьки Оксани, і пані Валентина живуть за рахунок фінансової підтримки від своїх дітей.
Донька пані Валентини в останню зустріч наживо передала матері збережені "на чорний день" долари: "В неї проблеми зі здоровʼям, вона не може вже працювати. То я їй кажу: "Коли тобі не вистачає, береш 100 доларів, міняєш і купуєш ліки, продукти, ще щось".
Жінка зізнається — кожен день вона чекає, що мати вирішить виїхати з окупації, та цього досі не відбулося.
"І, до речі, там [на території окупованої Донеччини] є нормальні люди. Звісно, є негідники, сепаратисти, але там багато тих, в кого приблизно така сама позиція, як в моєї матері", — каже вона.
Батьки Оксани до останнього відмовлялися брати російський паспорт, але жінка називає це рішення "питанням життя і смерті" — без документа не можна отримати жодних адміністративних послуг, а медичну допомогу відмовляються надавати, навіть якщо пропонуєш лікарям гроші.
"Коли мама звернулася до поліції через сусіда-дебошира, її заяву прийняли, але "зі скрипом", — говорить вона. — Але там "на підвал" можуть відправити, навіть якщо ти просто чимось не сподобався, не говорячи вже про відсутність паспорта. Батько часто їздить на дачу годувати тварин, користується автодорогами, тож документи йому потрібні [аби уникнути ризиків]".
За два з половиною роки окупації батьки Оксани ще жодного разу не отримали російську пенсію, хоча виплати почали надходити містянам майже одразу. Жінка припускає, окупанти отримали доступ до документів місцевого відділення ПФУ і нараховують кошти, відповідно до українських пенсійних реєстрів. Та батькам не виплатили ні копійки.
І додає: "Ані мама, ані тато на неї (російську пенсію — ред) досі не подалися".