Колишній бариста Олександр Будько (позивний "Терен") з початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну доєднався добровольцем до батальйону "Карпатська Січ". У травні 2022-го під час боїв в Харківській області Олександр отримав важке поранення, втративши обидві ноги. "Терен" пройшов реабілітацію в США і зараз продовжує адаптацію до ходьби з протезами. Він наново навчається водити авто, бігати на спортивних протезах та активно долучається до просвітницької діяльності щодо адаптації бійців із пораненнями.
Про допомогу з соціалізацією поранених військових, проблеми з проходженням ВЛК, про те, коли під час лікування варто бути суворим, а також про свою майбутню книгу та спробу потрапити на Ігри нескорених — "Терен" розповів в інтерв’ю Суспільному.
Ви стали відомі в соцмережах, з вами з’явилися плакати в метро. Кілька днів тому я була на вашому виступі в Будинку актора в Києві. Як вам вся ця популярність?
Я б не відніс це до популярності. Скоріше це просвітницька річ, тематика, що гостро цікавить, і я можу про неї говорити. Йдеться про інтеграцію в соціум поранених військових після лікування.
Одне з останніх ваших відео з ТікТоку про те, як ви відновляєте навички водіння автомобілем. На відео ви виглядаєте впевнено, але чи це дійсно було так легко?
Я і сам здивувався, бо було не дуже складно. Я не відчуваю педалі стопою, тому інколи натискаю дві одночасно — і гальмую, і газую. Але це все практика — чим більше їжджу, тим більше вдається.
З моменту вашого поранення минуло понад пів року. Коли ви вирішили, що готові займатися просвітницькою діяльністю?
Ще з госпіталю. Коли почалися, скажімо, перші запити людей на те, щоб допомогти їм зі збором документів. Це не було так, що в секунду зрозумів: "Ага, це моя місія!" Просто допомагав, і було розуміння, раз я це роблю, значить, воно треба.
Читайте також: "Людино-машина для руйнації ворога" — інтерв’ю з військовослужбовцем до дня ЗСУ
Ви багато жартуєте, надихаєте багатьох, але як людина, яка проходила і, певне, продовжує проходити лікування, бачите, що далеко не всі військовослужбовці з важкими пораненнями, перебувають в такому настрої. Від чого це залежить?
Мабуть, від характеру самої людини, внутрішніх сил. Й зовнішніх чинників. Бо буває, поранених військових надміру оточують гіперопікою, і тоді пізніше вони не можуть самі вирішувати, впливати якось на події. А от коли людина, скажімо, в міру оточена всім цим, і коли в неї є мотивація, тоді це більше її підносить, більше хочеться самому чогось досягати. Ну і, звичайно ж, приклади інших — я сам надихався пораненими військовими, коли дивився, як хтось там бігає, боксує, стрибає.
Є такі полярні реакції щодо людини, яка пережила важке поранення: це або гіперопіка, або повний ігнор, часто через те, що, можливо, не розумієш, як треба діяти. Яка з реакцій все ж краще?
Мабуть, золота середина, але, знову ж, все індивідуально. Комусь і потрібна, мабуть, інколи гіперопіка. А комусь навпаки — потрібен стимул. Я знаю бійців, які без сторонньої допомоги не могли себе обслуговувати. Таких навпаки потрібно якомога більше витягувати, ігнорувати якісь моменти, коли вони там, не знаю, водичку не можуть зі столу взяти. Я не про те, що фізично не можуть, а про те, коли морально не можеш цього зробити. Тому тут потрібно якраз ігнорувати. Нехай людина іде сама, старається, бо йому пізніше не тільки водичку треба буде брати, а й соціалізуватися, йти на роботу, ходити протезованими ногами.
Тобто інколи можна і варто бути суворим?
Звичайно. Інколи я і на собі це випробував. Бо суворим треба бути не тільки коли потрібно змусити когось щось зробити, але й коли потрібно змусити чогось не робити. Я настільки самостійно хотів все виконувати, інколи навіть ті речі, які не варто було б робити.
Читайте також: "Якщо зброєю не можу захищати країну, принесу користь в тилу" — історія мінера, що втратив зір
З якими головними проблемами стикається військовослужбовець після важкого поранення?
Це довга історія, якщо чесно.
Військовий поранений на початковому етапі не розуміє, що буде в кінці. Він живе сьогоднішнім днем, з ним мало хто виходить на контакт. Людина потрапила в госпіталь, йому практично не розповідають, що з ним трапилось, які операції будуть, для чого йому колють ті чи інші ліки й так далі. Пізніше він не розуміє момент реабілітації — чому йому потрібно займатись з психологом, для чого йому той чи інший протез.
Я не хочу узагальнювати, але в більшості госпіталів та лікарень, все працює на жаль, так. Мені пощастило бути в нормальному госпіталі, де опікувались, де якось підводили до всіх цих етапів, де працювали волонтери. Але якщо немає, наприклад, волонтерів, все це лягає на плечі самого пораненого, або його родини, чи друзів. А хотілось б, щоб на нього орієнтувався весь медичний персонал, щоб навколо нього була опіка, щоб він розумів, де він, що він, що буде завтра, і що його чекає в кінці.
Після важкого поранення людина в принципі перебуває в шоку від того, що з нею сталося, і така невідомість може тільки погіршити стан?
Так. Що було і зі мною. Бо якби не ті ж самі волонтери, я б не знав, куди рухатися і що робити. Є мільйон різних організацій — церковна організація, організація нетрадиційної медицини, просто якісь бабусі приходять, волонтери, тут якась державна програма, там — недержавна, і вся ця інформація навалюється на бійця, якого тиждень тому витягнули з евакомобіля і все, що він хоче, аби припинився біль. А йому: "Давайте, обирайте з цього всього". Тобто немає системності, щоб просто сказали: "Все, ти своє вже зробив, відпочивай, ми тобі все зробимо".
Це недбалість, неохота влаштувати все так, як це мало б бути з точки зору постраждалого? Чи проблема з тим, що дуже багато поранених і система не була до такого готова?
Через те, що стільки поранених. Але це ж і є площа для роботи. Тобто можна все втілювати, якось пробувати: тут не вийшло, спробували там. Лікарні, госпіталі переповнені пораненими. Можна запускати зміни з одного, двох, трьох госпіталів, і дивитися, як воно входить. Але, мабуть, просто нікому не цікаво, не знаю.
Читайте також: "Ненормально змушувати поранених ходити збирати документи" — Масі Найєм про війну, втрату ока, "Принцип" і реформу ВЛК
В уряді заявили, що буде реформа військово-лікарських комісій, по яких багато зауважень. Чи були у вас проблеми з ними?
Не знаю, чи це проблема, але проходячи цю процедуру почуваєшся трохи жалюгідно. На фронті хоча б було зрозуміло, хто ворог і що ти там робиш. А тут начебто і не ворог, а все одно поводяться з тобою, як з ворогом. Днями я знову був у ВЛК, мені здавалося, я все завершив, але вони подзвонили й сказали, що треба папірчик, який підтвердить три попередні папірчики. Без бюрократії, звичайно, нікуди, і в Америці вона є, і в Європі, але хоча б не на ці верстви населення її б розповсюджували.
Ви готуєтеся до участі в Іграх НескоренихІгри нескорених (англ. Invictus Games) — міжнародні спортивні змагання для поранених військовослужбовців та ветеранів. . Чим ці змагання вас привабили?
Найперше, назвою. Сподіваюсь, вони її підтвердять. Якщо мені вдасться пройти в збірну, хотілося б показати на міжнародному рівні дух українців, дух нескореної нації. Не тільки нескорених бійців, а й саме нескореної України.
В якому виді спорту будете змагатися?
Я б хотів заявитись по максимуму. Але, наскільки зрозумів, там не всі дисципліни можна обрати.
А що вам подобається?
Будуть групові змагання — баскетбол на візках і сидячий волейбол. І буде два індивідуальних. Перший — біг на візках. Вони не знали, що у мене є спортивні протези, тому записали на візки. А другий — це жим. Або греблю хочу ще спробувати. Я якраз почав ходити до тренера з греблі, щоб трохи підтягнути техніку і прорватися в збірну.
Ви працюєте над книгою. Це буде нонфікшн?
Так. Працюється не так легко, як думав, бо чим більше ми знаємо, тим менше ми знаємо. Пройшовши курси по письму, почитавши певні книги, вже розумію — от там хочеться дещо змінити, і ось там, а там — привнести те-то і те-то, і так далі. В думках трохи хаос.
Ви відвідували саме курс з того, як написати роман?
Так. Є проєкт "Голос війни". Вони з 2014 року допомагають суто військовим, щоб ті описували свої шляхи війни. У них на сайті вже можна почитати есе кожного, хто пройшов цей курс у 2022-му. І зараз ведуться перемовини — можливо, вдасться надрукуватись в одному відомому журналі.
Читайте також
- Поки ми живі. Три історії про ціну великої війни
- "Я — триста, я — триста". Репортаж з військового госпіталю
- "Якщо інвалідність стає для людей приводом закінчити стосунки, це не стосунки". Історія родини ветерана ЗСУ
- "Ми — лікарі, кому що треба?" — лікарка-волонтерка Наталія Лелюх про роботу на деокупованих територіях