Видавчиня та есеїстка Катерина Міщенко міркує про те, як російська війна в Україні змушує Європу переосмислювати свої кордони та долати власні обмеження заради побудови миру.
Суспільне Культура публікує українську версію заключної промови Катерини Міщенко, озвученої на форумі "Debates on Europe" у Софії, 26 лютого 2023 року. Видання Voxeurop опублікувало її англійською, іспанською, італійською, німецькою та французькою мовами.
Дев'ять років тому Майдан, головна площа Києва, був повний людей з прапорами України та ЄС. Майдан, або Революція Гідності, був останньою успішною європейською демократичною революцією. Протестувальники перемогли. Їм — нам — вдалося повалити режим, який вже тоді активно готував російську політичну анексію України. Саме в ці дні, дев'ять років тому, людський океан Майдану ніс на руках і плечах труни розстріляних поліцією активістів. Трагедія людської загибелі була безмірною, але простір для скороботи сколапсував умить, коли Росія окупувала Крим і стало очевидно, що Кремль розпочав війну проти України, проти нас.
Тоді ми дізналися, що досягнення неможливого може бути романтичним у піснях чи фільмах, але в реальності доводиться платити ціну, яка від самого початку була надто високою. Але Майдан все одно був символічним простором для змін і точкою відліку. Образ людей, що стояли там з українськими та європейськими прапорами, залишився. Соціальна єдність, демократизація і відповідальне громадянство були нашими спільними цілями. Сьогодні ж громадяни, ці люди з площі тонуть в океані війни на винищення, і лише прапори майорять над поверхнею.
Якими є нині місця, сповнені українських прапорів? Кладовища наших міст і сіл, де похорони відбуваються безперервно.
Сьогодні в моїй країні відбувається геноцид, покликаний покарати тих українців, які наполягали і наполягають на власній політичній суб'єктності. Могили з українськими прапорами є гарною ілюстрацією путінської ідеї контрреволюції. На переконання Кремля, прагнення до змін має бути придушене. Майдан має почити у війні. Біологічна ненависть Путіна до України є не лише етнічною, але й політичною. Революційне бачення майбутнього має бути поховане. Ми з вами є свідками фізичного знищення життя і часу.
Оскільки наше військове керівництво замовчує українські втрати, уникаючи жахливих даних зі стратегічних міркувань, цвинтар з його нещодавно висадженим лісом прапорів є тим місцем, де конкретні цифри стають видимими. І ця конкретність промовляє правду, правду смерті.
У чому правда нинішньої катастрофи? Є у Європі така країна, у якій щоденна смерть сотень людей вважається стерпною. Живі тіла цієї країни — якщо вони не чоловічої статі віком від 18 до 60 років або не живуть під жорсткою російською окупацією — можуть вільно перетинати кордони. Їх приймають інші європейські держави. У той же час смерть дедалі більше концентрується всередині України, в межах її кордонів.
Протягом останніх дев'яти років, ще до повномасштабного російського вторгнення, я часто чула, як Україну називали задвірками Європи. Сьогодні цей задній двір все більше нагадує цвинтар, де могильником працює сама війна — ракети і снаряди утворюють величезні ями, викопують могили для українців. Цей цвинтар засаджений прекрасними квітами — незламності, сміливості та стійкості, прагнення, щоб Україна стала мирним садом, щоб відбудувати все, що було зруйновано. Ці квіти мають давати надію, обіцянку, що життя можливе навіть після всіх жахіть.
Подібно до того, як у ХХ столітті кладовища стали місцями приховування смерті, витіснені як з центру міста, так і з повсякденного життя, моя країна стає витісненим цвинтарем — але й водночас полем битви, яке й надалі має окреслюватися дуже чітким кордоном. І допомагати Україні в цьому контексті означає радше боронити цей кордон, зберігати статус цього простору.
Кілька тижнів тому я перетинала кордон між Україною та Європейським Союзом. Сьогодні немає швидкого сполучення з Україною. Їхати доводиться довго, і в цій тривалій подорожі є своя логіка: ментальна трансформація людини потребує часу. Для того, щоб перейти від миру до війни або від війни до миру, потрібно витримати певний процес. Вийти з прискореного часу, де відлік йде не на секунди, а на людські життя. Потрапити в час, де є місце для роздумів, дискусій, а іноді й просто для марнування слів. А головне — де є час для вибору. Це ментальна метаморфоза, яка не дається просто так. Вона бентежить, породжує тривогу, страхи, порушує сон і позбавляє елементарної впевненості в землі під ногами, навіть коли ця земля вже не перекопана снарядами і могильними лопатами.
Знищений музей в Іванкові, де зберігались картини Приймаченко
Це щось на кшталт межового психічного розладу. І я думаю, що україно-європейський кордон не обов'язково перетинати фізично, щоби він проявився, — він став настільки глибоким і фундаментальним, що межовість дається взнаки далеко від самого кордону. Сьогодні не обов'язково знати український досвід зсередини, щоб відчути мінливість європейського сьогодення, моменту, просякнутого великою катастрофою, яка ще не отримала свою візу в реальність.
Можливо, нинішню ситуацію, стратегію дозованої підтримки України в цій війні можна розглядати крізь призму фатальної політичної логіки межового розладу. Витіснене вміє чекати. Але як довго? Для мене перебування на помежів’ї означає ставити нав’язливе питання: “Як би виглядала антивоєнна політика, якби кривава бійня не відбувалася на задвірках Європи?”
Сподіваюся, що зможу утриматися від моральних докорів. Однак таки хочу поставити етичні питання. Правда смерті полягає в тому, що ми бачимо її без прикрас героїчної риторики і захоплення гідністю та мужністю інших. Про українців часто говорять, та й самі вони охоче кажуть, що втратили страх. Так, відмова від страху смерті може бути ключем до свободи. Але чому ці чесноти сміливості та незламності приписують комусь іншому? Чи не тому, що ці неймовірні, незбагненні люди живуть на території, яка страшенно лякає своєю близькістю? Лякає своєю ідентичністю, яку ніяк не підпустити до себе, а натомість тримати по той бік кордону.
Поїхати і повернутися: графічна колонка Інги Леві
Саме тому питання подолання цього кордону стає питанням миру. Якнайшвидше інтегрувати Україну, прийняти Україну означає інтегрувати витіснене у своє буття. Коли катастрофа геноциду, кошмар війни стане частиною європейського досвіду, бажання її подолати або зупинити матиме зовсім інші форми. Визнання конкретності та незворотності смерті означатиме доступ до правди, а правда в її перформативному аспекті означає подолання смерті та зупинення її примноження.
Перетин кордону також означає переосмислення меж можливого. Те, що ще рік тому здавалося неймовірним, сьогодні стало очевидним. Настав час замислитися над власними лімітами та обмеженнями.
Коли мої колеги коментують нинішню війну Росії проти України, вони посилаються на нашу столітню історію, говорять про імперіалізм, про русифікацію, про сталінізм і колонізацію. Для мене ця війна має досить очевидну точку відліку — Майдан. Можливо, варто повернутися саме туди, аби віднайти майбутнє. Наше спільне майбутнє. Остання європейська революція, яка — поки що! — не отримала належного місця в загальній європейській історії. Сигнал звідкись з маргінесу Європи про те, що мир і справедливість, ключові цілі Європейського Союзу, є складною, чутливою та інклюзивною конструкцією.
Але чи можна було щось звідти почути? Чи були зафіксовані ці сигнали з Майдану? Чи мали ми, люди з периферії, право говорити про трансгресію, про майбутнє, про революцію ідеї того, як будувати європейський проєкт?
Ідея радикальної трансформації, здається, витає в повітрі, але на процес прийняття політичних і стратегічних рішень зараз впливає страх. Цей страх буде роз'їдати. Він буде тиснути і поступово душити нові імпульси. Готовність боротися за Україну означає кинути виклик смерті, в яку сьогодні так фатально закохана Росія.
Я відчуваю, що уявна колективна Європа зараз стоїть на порозі, що вона готова зробити крок у майбутнє. Вона заново відкриває себе, переосмислює суб'єктність своєї східної частини, вона дивиться за межі власних кордонів, таких виплеканих і захищених протягом багатьох років. Я вірю в європейський потенціал подолання власної байдужості. І найголовніше, я вірю в європейську перемогу, тобто в спільну перемогу над сучасним російським фашизмом, який, певно, став кульмінацією зростання праворадикальних рухів і настроїв по всій Європі.
Тож я хочу озвучити позицію країни по то бік межі, аби вийти з пастки межових розладів.
Сьогодні європейські міста сповнені українськими прапорами. Але що означає їхня присутність? Чи є ці прапори символом революційного майбутнього, чи радше його комеморацією? Україна — це мертвий герой чи живий партнер? Прийшов час визначатися.
Читайте нас у Facebook і Telegram, дивіться наш YouTube.
Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: culture@suspilne.media. Ваші історії важливі для нас!