Ліван переживає затяжну економічну кризу: громадянська війна 1975-1990-го, прибуття біженців із Сирії й Палестини, роки політичної нестабільності через протистояння між релігійними групами шиїтів та суннітів при владі, яких підтримують відповідно Іран та Саудівська Аравія. У 2020-му криза ще поглибилася після вибуху в порту Бейрута.
Ліван уже четвертий рік бореться з дефіцитом палива, ліків та продуктів харчування. Через інфляцію та зростання рівня безробіття частина мешканців країни полишає батьківщину у пошуках кращого життя. Що мотивує інших залишатися? Читайте в репортажі Суспільного з Лівану.
Фунт на чорному ринку
Фари таксі, яке мчить нас від аеропорту до середмістя Бейрута, вихоплюють невеликі ділянки світла із довкружнього ландшафту. Блекаути — атрибут ліванської дійсності не перший рік. Через економічну кризу уряд Лівану не може закуповувати потрібну кількість електроенергії. Від держави у більшості міст країни світло надходить лише годину-дві на добу.
Наступного дня ми знову звертаємо увагу на цю особливість, коли куштуємо традиційну ліванську випічку в гостях у родини Роджера — журналіста і колишнього викладача. Ніхто не дивується тому, що раптово вимикається світло: бесіда з-за столу перетікає на терасу з панорамним видом на Бейрут. Хвилин з десять чекаємо, поки запрацює генератор.
"Оренда житла становить десь 400 доларів, ще 200-300 доларів ви платите окремо за електроенергію, що дуже дорого для домогосподарств", — каже Роджер.
Генератори, що забезпечують світло у домівках ліванців, видно по всьому місту. Їх встановлюють приватні компанії. Дизель для роботи генераторів, однак, тепер теж дорогий, і дехто відмовляється від електропостачання взагалі.
Як за таких умов живуть ліванці, стає зрозуміло у розмові з рідними Роджера. Як і в багатьох ліванських сімей, тут є родичі, що працюють за кордоном і приїздять додому на свята та у відпустки. Племінниця Роджера, Карла, з чоловіком якраз повернулися з Катару. "Ти постійно відчуваєш, що незахищений, і мусиш шукати стабільності, — говорить вона. — Працюючи за кордоном, маєш бодай постійну роботу, можливості на майбутнє, класні проєкти. Ми з чоловіком працюємо в галузі архітектури, тож у нас є гарні можливості в Канаді та в Катарі. Це вартувало того, аби пошукати життя там".
Її слова підтверджує і Тереза, сестра Роджера: "Практично в усіх ліванців є хтось, хто працює за межами країни. Вони надсилають гроші до Лівану і завдяки цьому країна продовжує жити. Переважно виїжджають молоді люди, а також пари з дітьми. Найбільше виїздять лікарі, медсестри, вчителі. Людей цих професій дуже потребують інші країни".
За даними ООН, більше половини населення в Лівані живе за межею бідності. Навесні, коли через блокування Росією українських портів залежний від імпорту Ліван залишився на якийсь час без хліба, люди стояли у чергах за найнеобхіднішими продуктами. Але на вулицях безліч дорогих авто, а надвечір ресторани у середмісті Бейрута заповнені.
"Я не розумію, як ми живемо. Кажуть, ми надзвичайно бідні, але я не знаю людей, які взагалі не могли б купити поїсти геть нічого. Пальне зараз теж страшенно дороге, але ви можете побачити багато автівок на дорогах. Це дуже дивна країна. Так, раніше було простіше, але ми все ще можемо жити більш-менш нормальним життям", — говорить Тереза.
Більшість ліванських родин відчувають збідніння через інфляцію. "Раніше, до кризи, американський долар становив 1500 ліванських фунтів, зараз же — 43 тисячі. Якщо ваша вас заробітня плата 1.5 млн фунтів, колись це була тисяча доларів, а нині це лише 50 доларів", — розповідає Роджер.
Щоб пересвідчитися у знеціненні ліванського фунта, достатньо обміняти кошти на чорному ринку: так радять місцеві, бо офіційний курс майже втридцятеро менший. За 10 доларів від таксиста ми отримали 430 тисяч ліванських фунтів. І курс щодня змінюється.
"У Лівані не бракує грошей. Ми маємо багато грошей від людей, які живуть за кордоном, від туризму, від різноманітних послуг, компаній. Але ними погано розпоряджаються. Це через корупцію. Немає бачення на перспективу, є лише на короткий період. У цьому полягає причина кризи", — каже Роджер.
Ліки до Лівану
Грудневим ранком напередодні Різдва, на вулицях Бейрута запах моря змішується із запахом дизелю. Середмістя у передчутті свята: різдвяні ялинки біля мечетей, святкові ярмарки на площах, метушливий дорожній рух. Про нього один з водіїв таксі скаже нам: "Знаєте, що таке анархія? Вона починається тут, на дорогах Бейрута". Ми прямуємо в іншу частину міста, щоби зустрітися з Маріною Ель Хаванд — засновницею важливої для Лівану волонтерської ініціативи.
"Ми зіштовхнулися із ситуацією, коли уся система охорони здоров'я була знищена. Люди помирали просто біля шпиталів і ніхто не міг знайти для цього рішення. У нас була нестача усіх ліків, зокрема й необхідних для хронічно хворих та хворих на рак, розсіяний склероз, ДЦП. Найпростішого знеболювального не було в аптеках. Хтось мав шукати, як доставити ліки до Лівану", — каже Маріна.
У 2020-му, коли Марині було 18, вона заснувала волонтерську організацію, яка спеціалізується на ліках. Організація допомагає ліванцям безкоштовно отримувати з-за кордону медикаменти.
"Наведу приклад: є сотня людей, які приймають препарат Х від гіпертонії. Таких ліків ми можемо дістати лише на 20 людей. Виходить, у нас 80 життів у зоні ризику. Якби люди навіть могли б знайти їх в аптеках, вони не можуть заплатити за них. Є ліки за мільйон, шість сотень тисяч, двісті тисяч. І це при тому, що заробітна плата становить лише один мільйон. Як вони можуть їх придбати? Що казати пацієнтові: йди, помирай?"
За два з половиною роки з цього маленького офісу в християнській частині на околицях Бейрута отримали допомогу 20 тисяч людей. Це лише 1% від загальних потреб, каже Маріна. Похід до лікаря для багатьох теж коштує непосильну суму, тож люди часто приносять Маріні рецепти 5-6-річної давнини, які з великою ймовірністю, не актуальні. А без рецепту видати ліки вона не може.
***
"Тут багато чого в суспільстві побудовано на стосунках. До цього лікаря я можу собі дозволити піти, а до цього — ні. Наприклад, батько мого чоловіка допомагає, каже: "Ходімо разом, може, я домовлюся, може, я когось знаю". Був значний період цієї кризи, коли по українських групах дівчата писали: "Ми зараз в Україні, кому що привезти?" І всі: "Привезіть парацетамол чи ще щось". Було важко дістати елементарні знеболювальні", — пригадує Світлана Корнієнко.
Українка Світлана з чоловіком та двома дітьми зустрічає нас в орендованій квартирі на околиці Сайди — одного з найбільших і найдавніших міст Лівану. У маленькому помешканні гучно чути голоси дітей та телевізор — аргентинська збірна святкує перемогу на чемпіонаті світу. У 2015-му Світлана переїхала жити до чоловіка у Ліван. Каже, пам’ятає країну до кризи 2019-го суттєво інакшою.
"Коли приїхали, жили у Захлі. Це єдине місто в Лівані з електрикою 24 години на добу. Я зустріла Ліван у принципі в непоганій формі. Але криза і всі наслідки цього змінили країну. Мій чоловік працює з малозабезпеченими сім'ями. Якщо раніше ними вважалися сирійські, палестинські сім'ї, тепер такими є й багато ліванських. До того ж їм ООН дає статус біженця, а ліванцям немає куди подітися, у них ні статусу немає, ні виплат", — розповідає Світлана.
Ібрагім, чоловік Світлани, каже, що добре пам’ятає дитинство, яке припало на часи громадянської війни. Він бачить паралелі із нинішньою дійсністю, хіба що немає бомбардувань. Крім оренди, родина сплачує рахунки за електроенергію і доставку води. Вода, однак, не завжди гарної якості, а електрики бракує навіть для нормальної роботи бойлера.
"Сила струму менша, ніж п’ять амперів, і проблема в тім, що вам потрібно довго чекати, щоби отримати гарячу воду. Ми взагалі не можемо прати. Я везу одяг до будинку сестри в іншому місті", — каже Ібрагім.
"Школа сина працює чотири дні на тиждень лише по причині того, що більшість вчителів, а також батьків не можуть дозволити собі бензин п’ять разів на тиждень. А минулого року було три дні на тиждень. Були черги за бензином, заправки були постійно закриті. О четвертій ранку треба було виїздити, щоб узяти літр бензину і довезти дитину до школи", — розповідає Світлана.
Я запитую Ібрагіма, чи бачить він майбутнє для своїх дітей у Лівані. Його відповідь: "Ні".
Бізнес під час кризи
До села Айн Муаффак ми їдемо хвилин сорок в гори від Бейрута через християнські й друзькі села. Тут, серед гір, ліванець Мішель Жауд десять років виробляє молочну продукцію. У 2005-му він повернувся з Британії. Заснував ресторан у Бейруті.
"Потім я передав його іншим та вирішив повернутися на свою землю. Планував лише вирощувати трохи продуктів для родини. Але друзі почали передавати одне одному інформацію, вже казали: "Ану, їдьмо до Мішеля!" І я подумав: чому б мені не зробити з цього бізнес? Так сталося, що тепер у мене чимало клієнтів".
З початком повномасштабного російського вторгнення в Україну Мішель відчув труднощі для свого господарства: він закуповував корми для тварин в Україні, через проблеми з поставками ціни підскочили на 200%. Мішель скоротив кількість худоби. Каже, що економить на всьому, щоб якось розвивати господарство. Певною мірою рятує ліванський клімат — у грудні Мішель може випасати корів та кіз: температура вдень сягає до +20, і зелені вистачає.
Мішель демонструє приміщення, де планує відкрити незабаром ресторан та літній майданчик. Свій бренд органічної молочної продукції, джемів та вин він назвав God Save the Green — за аналогією до відомої фрази на вшанування британського монарха.
"Попри труднощі, я обираю лишатися у Лівані. Адже й у Британії економічна ситуація не така вже й хороша. Мої друзі кажуть, що там стає все складніше, усе дорожчає. Я настільки прив’язаний до батьківщини, до виробництва — це головна причина, чому я залишаюся. Якби у мене не було своєї землі, не було цілі, я б повернувся до Лондона", — говорить Мішель.
***
Для бізнесу Кінді Дарвіш зараз теж не найкращий час. Вона теж певний час жила у Британії, а тепер повернулася. У 2020-му Кінді долучилася до команди пекарні, якою тепер керує. У 2022-му її бізнес відчув на собі удар. Російське вторгнення в Україну заблокувало поставки українського зерна до Лівану.
"Ціни на борошно виросли. Може бути складно помітити, чи справа тут лише в борошні, тому що це також може бути спричинено курсом долара. Щоразу, коли він змінюється, ви мусите змінювати ціни, тому що все необхідне для виробництва стає дорожчим, зокрема, наприклад, пальне для генераторів. Ми отримуємо годину електроенергії від уряду на добу — це якщо пощастить. У нас невелика команда — 4-5 людей. Ми б хотіли розширитися, але це замкнене коло: вам потрібно більше грошей, щоб найняти більше людей, але й вам потрібно більше людей, щоб заробити більше грошей".
Пекарня Кінди — соціальне підприємство: вона наймає лише жінок, які потребують підтримки. А ще — намагається вирощувати власну пшеницю. Поки що це дається нелегко, але завдяки цій ініціативі вдалося об’єднати спільноту людей, які готові допомагати.
"Я, мабуть, одна із небагатьох, хто вирішив залишитися, але люди, які кажуть "ні" тому, щоб виїхати, безумовно, обирають важче життя. Опція "поїхати" багато чого позбавить мене. Я маю можливість робити щось нішеве, щось, що підтримує країну. Мені пощастило, що я можу це робити", — говорить Кінда.
Вибух та протести
Подія, яка примусила світ заговорити про Ліван у 2020-му, — вибух у порту Бейрута. 4 серпня там вибухнуло 2750 тонн аміачної селітри. Відповіді, чому і як це сталося, досі немає, розслідування не ведеться попри те, що місцеві активісти регулярно виходять на протести неподалік порту. У районах міста довкруж порту досі видно руйнування, та й сам порт мало змінився за два роки: зруйнований силос, напівпотоплені судна поруч. Порт працює лише частково. Ця подія поглибила кризу, в якій уже жив на той час Ліван: Бейрутський порт, який був головними "воротами" для імпорту товарів до Лівану, більше не працює повноцінно. Також вибух забрав життя понад двох сотень людей — зокрема і батька Татьяни Хасруті.
"Мій батько працював на силосі. Коли стався вибух, у нього була робоча зміна. Ми очікували його вдома, щоб разом пообідати, але він подзвонив мамі сказати, що не прийде. Перше, що ми відчули, — мовби землетрус. Адже живемо недалеко. А за 10 секунд уже вповні відчули вибух. У нашому домі розлетілося скло, багато речей з'їхали зі своїх місць. Для нас було дуже травматично відчувати це вдома, а потім намагатися зателефонувати татові. Він не відповідав", — пригадує Татьяна.
Рятувальники дістали тіло її батька з-під завалів лише на 14-й день. Татьяна так і не отримала відповіді, що сталося 4 серпня. "З телевізора лунали лише виправдання від політиків про те, що вони до цього не причетні", — каже вона. Розслідування неурядових організацій довели, що хімікати, які вибухнули, відправили до Лівану ще у 2013-му і зберігалися вони в неналежних умовах. Кілька високопосадовців та співробітників служби безпеки знали про загрозу, але нічого не вдіяли.
Розслідування обставин вибуху суддею Тареком Бітаром заморожене з грудня 2021 року. Коли він намагався добитися допиту провідних діячів шиїтського мусульманського руху "Амаль" — союзника підтримуваної Іраном політсили Хезболла, — посадовці почали опиратися, посилаючись на імунітет.
"Причина, чому ми не маємо результатів цього розслідування, в тому, що можливі підозрювані не потрапляють до суду. Натомість вони використовують політичний статус, щоб сховатися. Вони були переобрані після вибуху і вони є учасниками одного з парламентських блоків, який має відповідати за правосуддя", — говорить Татьяна.
***
Восени 2019-го країну охопили протести. Люди виступили проти корупції та недієвої конфесійної системи влади — після здобуття незалежності від Франції у 1943 році в Лівані з'явилася така система: президент країни може бути лише християнином-маронітом, прем'єр — мусульманином-сунітом, а спікер парламенту — шиїтом. Так само окремі галузі економіки в державі контролюють представники певних релігійних груп.
Ліна Бубес, яку в Лівані знають як "Матір революції", стала відомою завдяки фото, де міцно тримає протестувальника — друга її сина, якого правоохоронці намагаються відтягнути від однієї з урядових будівель. Ми зустрічаємося з Ліною неподалік Площі мучеників у середмісті Бейрута, де відбувалися протести. Будівлі довкола ще мають "шрами" після вибуху 2020 року. Ліна пригадує дні протестів, коли усіх об’єднувало бажання змін. Однак невдовзі протести скінчилися. "Бо люди звикають. На жаль", — говорить Ліна.
"Я все ще почуваюся бунтівною, у мене все ще багато злості і бажання змін, адже нами так само продовжує керувати та сама мафія, як це було й 40 років тому. Це вони спричинили громадянську війну, вони винні у подіях 4 серпня. Для мене громадянська війна не була такою страшною, тому що ми могли сховатися від неї. А від 4 серпня ми вже нікуди сховатися не могли: після вибуху майже увесь Бейрут стояв в руїнах".
Зараз Ліні 62. "Моє покоління травмоване і йому завжди страшно. Коли я виходила на вулиці з молодими людьми, вони говорили мені: "О, я б хотів, хотіла, щоб моя мама прийшла, щоб мій батько прийшов". Я боюся за цю країну. Я вірю в неї. Я люблю свою країну, як ви любите свою. Ми маємо бути патріотами. Ми повинні разом врятувати країну", — каже Ліна. На камеру вона розгортає улюблену футболку і перекладає для мене: "Тут написано "Революція" арабською".
Читайте також
- Черги за хлібом, здорожчання, шантаж краденим зерном: як війна в Україні загострила продовольчу кризу у Лівані
- Посол України в Лівані — про залежність країни від українського зерна та крадене росіянами збіжжя
- Нас забрали у відділок, тому що мої штани були трошки коротшими, ніж потрібно" — Таране Махдабі про протести в Ірані