Майже місяць Україна живе в умовах повномасштабної російської агресії. Війна — неабиякий стрес для людини. Когось вона ніби паралізує. Так сталось і з нашою журналісткою Анастасією Федченко. Перші дні вона нескінченно читала новини, попри досвід роботи на воєнних Донеччині та Луганщині. А потім зібрала менше, ніж за добу, майже 100 тис. грн і почала через подруг замовляти ліки з Польщі. Каже, стало спокійніше. Люди долають стрес по-різному. Анастасія запитала в друзів, як із цим справляються вони. І ділиться з вами рецептами.
Робота
Тривога і страх стали для більшості звичними, починаючи з 24 лютого. Проте велика кількість моїх друзів живе з цими емоціями понад 8 років — із Революції Гідності, російської окупації Криму та збройної агресії на Сході України.
Ірина Баглай — журналістка, яка працювала на фронті з весни 2014. “Дихаю, працюю, обіймаю Масю”, — написала вона, як перемагає стрес. Мася — кішка, яку колега привезла з Донеччини.
“Іще в 2014 році один психіатр дав мені найкращу пораду у моєму житті: якщо відчуваєш, що тебе накриває, — збільшуй фізичне навантаження. Варто хоча б просто трохи більше ходити. І не читати новини за пару годин до сну”, — говорить шеф-редактор “Суспільне. Суми” Андрій Крамченков. Він і досі в обстрілюваному росіянами місті.
Кілька людей п’ють заспокійливі, хтось — антидепресанти. Серед них — і волонтерка Юлія Циба. Щоправда, вона ще й проговорює переживання з рідними та долає стрес за допомогою популярної комп’ютерної гри “Злі пташки”, де пташки вбивають поросят.
Одні друзі чекають на весну, аби скопати город, інші — багато сплять. Хтось дозволяє собі купувати торти, кажучи, що солодке — то ліки. Подруга Ірина плаче, коли відчуває потребу. Інакше, каже, боїться, що не витримає.
А ось Інна Тимченко з Миколаєва слухає плани сина про “захоплення в полон окупантів, підрив танку та іноді — про вбивство Путіна”. Правда, каже, разом із нею це слухають і всі, хто перебувають в укритті.
Комусь допомагають короткострокові плани і викреслювання їх із записника. Така монотонність дозволяє відволіктися від читання новин і створює ілюзію того, що життя все ще під твоїм контролем.
Одним із найпопулярніших способів заспокоїтися серед моїх друзів стала робота: “Працюю невпинно”, — пише подруга Ольга Волинець. “Працюю зранку до ночі”, — солідарна з нею Вікторія Нестеренко. “Працюю, багато працюю. І видихаю, коли бачу повідомлення від чоловіка”, — пише Аля Ширшина, чий чоловік зараз боронить Україну. “Працюю і вірю в себе та ЗСУ”, — ділиться рецептом спокою дипломат Сергій Орлов. “Працюю. Щоб не було часу на думки”, — каже Юлія Родченко. Вона — співробітниця фонду допомоги армії “Повернись живим” і переселенка з Луганська. Її Путін “рятує” вже вдруге за останні 8 років. “Працюю! Рецепт боротьби — вимикаєш телефон, вмикаєш диктофон і камеру. І так заспокоюєшся”, – говорить журналістка Вікторія Ковальова.
Волонтерство
Другий кит спокою українців — волонтерство. Допомога тим, хто цього потребує, відкидає на другий план власні переживання.
“Волонтерю зранку до ночі”, — пише журналістка Анастасія Рокитна, яка розвозить по Києву допомогу і для військових, і для стареньких, яким нікому купити їсти.
“Плету сітку, пакую продукти у коробки або з донькою печу пряники. Чим більше працюєш, тим менше думаєш. А в неділю почистила сама більше 20 кг сливок на енергетичні батончики, страх пішов зовсім”, — розповідає львів’янка Ольга Кептанар, чий чоловік-ветеран виготовляє чорнослив.
“Роблю щось руками. Зараз плету маскувальну сітку. Одноманітні повторювані рухи заспокоюють”, — такий рецепт Ольги Ровецької зі Львівщини.
Лариса Степанушко теж волонтерить. Розповідає: “Щоранку запитую в чоловіка: “Ми ж повернемось додому”? (Ірпінь). Він відповідає: “Так, звичайно!” А далі шукаю роботу собі і людям: плетемо сітки, шиємо білизну, в’яжемо пальчата, робимо відправки... Так минає день, тобто, ми на один день ближче до перемоги”.
“Цілий день за кермом. Розвожу допомогу по військовим і трохи по цивільним. На вечір така втомлена, що вирубаюсь. В укриття не ходжу. Втратила рахунок дням. Стільки треба встигнути, що ніколи думати про всяку фігню і стресувати”, — говорить Юлія Бартле.
“Тримаю тил”, — пише Ольга Валянік. Її коханий — уже вдруге не фронті. Уперше був у 2014.
Коти. І зброя
Комусь допомагають молитва або медитація. Оксана Рушінець з тимчасово окупованого Росією міста тренується і вишиває: “Як є можливість, п’ю чай із м’ятою чи якоюсь травою. Вдень змушую себе пів години жити без інформації. Сплю під товстою ковдрою. Допомагають робота, хатня рутина. Мета на день — допомогти комусь, зробити, що в моїх силах, щось знайти. Поки в роботі і допомозі комусь, немає часу для шмарклів”.
Хатня рутина допомагає кільком друзям: хтось прибирає і так чисте помешкання, хтось готує їжу мало не в промислових масштабах. Олена Андріяш читає і складає списки бажань на “після Перемоги”.
Тетяні Швидченко, крім волонтерства, допомагає перегляд відео, як українські військові розбивають ворога. Олександрі Ревуцькій — відео допитів російських полонених, і як ті всі, немов один, розповідають про “навчання” та шкодують про приїзд в Україну.
Ангеліна малює і вчить це робити брата. Дистанційно.
Ще один кит подолання тривоги — коти. І собаки, звісно.
“Дивлюся, як мій Джавелін готується гратися з лушпайками, які лишаться від окупанта на нашій смузі оборони”, — каже Катерина Мирончук. Вона військова.
Військових заспокоює зброя. “Немає ні тривоги, ні страху. Є бажання вбивати московитів”, — говорить Сергій Яровенко. “Ідеальне заспокійливе”, — так підписує своє фото чищення автомату Ірина Шевченко.
Читайте також
"Гітлер номер два. Тільки через 80 років". Розповіді людей, які були вимушені виїхати з Київщини
"Вивели 15, ще 4 загубилися". Настя Тиха врятувала хворих собак з Ірпеня. СУСПІЛЬНЕ | ЛЮДИ
Комунікаційниця, етнофотографка та співачка. Три історії жінок із Тероборони
"У мене власні рахунки з цими людьми". Колишні політв'язні Кремля воюють проти Росії