Комунікаційниця, етнофотографка та співачка. Три історії жінок із Тероборони

Щонайменше пів сотні тисяч українців стали до лав територіальної оборони. Звичайні люди, музиканти, письменники, спортсмени і політики. Чоловіки і жінки. Суспільне поспілкувалося з трьома українками, які нині боронять свої міста. Ось їхні історії.

Комунікаційниця Оксана

"Насте, я тепер у ТРО", – написала мені Оксана Горбач. Ми кілька років із нею та ще однією подругою орендували приватний будинок. Потім співпрацювали у проєкті "Ігри нескорених". Оксана — національна координаторка "Ігор Нескорених" та "Ігор Воїнів" в Україні. З 25 лютого керує забезпеченням у столичному підрозділі ТРО.

"У мене є тисяча душ, яким треба форма, броніки, медикаменти, їжа, вода, загалом майже все, – розповідає Горбач. – Форми немає, я шукаю по складах і купую на роти".

Підписання контракту та організаційні моменти не зайняли багато часу. Оксані пропонували видати зброю, як стала резервісткою, та вона відмовилась.

ФОто надано Оксаною Горбач

"Я не вмію стріляти, — чесно каже Горбач. — Зате вмію організовувати процеси і вирішувати проблеми. Тому сама запропонувала поставити мене на забезпечення".

Робота — 24/7. Добре, коли випадає нагода поїхати додому і прийняти душ. Та Оксана не нарікає.

"Це моя земля, і нема чого на неї пхатися. Треба захищати своє. Хто не розуміє, це екзистенціальна війна: або ми, або нас," — говорить жінка.

У хлопців та дівчат, каже, настрій веселий, робочий, бойовий. Усі налаштовані захищати Київ до перемоги.

Читайте також: "У мене власні рахунки з цими людьми". Колишні політв'язні Кремля воюють проти Росії

Етнофотографка Анна

Анна Сенік — відома в Україні та закордоном етнофотографка, яка працює під псевдонімом "Ладна Кобєта". Із 24 лютого, відколи Росія здійснила повномасштабну атаку на Україну, вона у столичній Теробороні. Анна зранку пішла до військкомату, живе неподалік, звідти її відправили в рекрутинговий центр.

"Я виконую спостережну, розвідницьку діяльність. Прямі бої були у Тероборони Деснянського району, але мало. Також ведемо інформаційну, просвітницьку діяльність. Патрулюємо вулиці", – розповідає Сенік.

Анна каже, ситуація зараз їй нагадує Революцію Гідності, тільки потужніша.

"Але якщо це помножити навіть не на сто, а на тисячу. Такого єднання я не пам’ятаю. Люди йдуть дуже різні: ті, хто мають досвід бойових дій, кияни з активною громадянською позицією, і водночас ті, хто далекий від військової справи, — юнаки, народжені вже в двохтисячних, інтелігентного вигляду чоловіки літнього віку, худорляві хіпстери з довгим волоссям. І всі йдуть захищати свій дім. У нас вихід нині або померти вдома, або спробувати вижити, захищаючись. Люди просто не хочуть помирати в своїх домівках, фактично чекаючи розправи над собою, — розповідає фотографка. — А як показав російський наступ, і тікати нікуди. Мої батьки виїхали на Вінниччину. Мені те місце здавалось безпечним, бо там немає стратегічних об’єктів, але 1 березня місцеві помітили машину, з якої вийшли люди, зробили мітку біля будинку культури і поїхали. І це село, куди і транспорт особливо не ходить. Безпечних місць немає. Нема куди тікати. А тікати закордон немає сенсу".

Фото надано Анною Сенік

Сама Анна у 2014 була в пресслужбі полку "Азов", але зброї у руках не тримала. Спершу новобранцям не провели інструктаж, та потім розбили оборонців по групах, і досвідчені вчили новачків.

"Я знаю, що таке війна, мені морально легше, ніж іншим, а ось фізично складно, — зізнається Сенік. — Я доволі дрібна, рівень підготовки не настільки хороший. Але зараз такий час, коли ти просто йдеш із тими знаннями й навичками, які маєш, і вчишся нового, не сидиш на місці. Сказати: "Я нічого не роблю, бо не вмію" — трохи не та ситуація".

Читайте також: "Шкода, що нас так пізно згуртувала така подія, як війна". Волонтери Івано-Франківська

Мотивація патрулювати місто фактично без відпочинку зі зброєю в руках в Анни проста — це її рідний район, де народилась і виросла.

"За кілька будинків живуть мої бабуся з дідусем, ще за кілька — хрещена з дітьми, за кілька кварталів — мій дім. Нема куди відступати, бо я знаю, хто в мене за спиною", — говорить Сенік.

Співачка Олена

Житомирянка Олена Довбиш — співачка. Зранку 24 лютого, коли Росія бомбила обласні центри по всій Україні, вона з чоловіком, подругою та нареченим подруги поїхали будувати блокпости навколо Житомира.

"Мішки тягали, допомагали, як могли. А на другий день поїхали в територіальні об’єднання, записалися в Тероборону. Сказали, жінок не беруть. Говорю: ми будемо допомагати організаційно і збирати медикаменти, пакувати аптечки," — розповідає жінка.

Тож вона не підписала контракт, але активно допомагає підрозділу, зброю отримала.

"Раптом що, питань уже не буде: вмієш чи ні. Біжи стріляй! Але я сподіваюсь, що все буде добре, — ніяково посміхається Довбиш. — У тирі я стріляла і влучала з десяти разів вісім. А як у житті буде, не знаю. Тому що це страх. Я дуже боюсь, якщо чесно."

Фото надано Оленою Довбиш

Олена з підрозділом мало не постійно. Замість душу — вологі серветки і пару літрів води. Сплять в одязі, тільки черевики знімають.

"У нас за одну ніч було вісім повітряних тривог! Скочив — біжиш в укриття. Потім назад. У таких умовах кому треба манікюри-педикюри? — сміється вона. — Чоловік мене бачив різною, і з немитою головою теж. Та і зараз такий час, що немає значення: ти чоловік чи жінка, ми всі — захисники".

У захисників Житомира настрій, каже Довбиш, бойовий, адже стоять за свою землю.

"Вдома я б не всиділа! Мені потрібно щось робити, допомагати людям, особливо коли таке робиться в країні. Я б себе ненавиділа, якби виїхала і бачила це тільки в соцмережах. Потрібно боротися за Україну, і ми боремося".

Читайте також

Вторгнення Росії в Україну. День восьмий. Онлайн

"Люди просили на стільчику посидіти": куди евакуюватись та де шукати житло переселенцям

Що робити цивільним під час обстрілів — поради Міноборони, СБУ, ДСНС

Укриття в Україні: де шукати. Інтерактивні карти та пункти надання допомоги