Тут майже не чути, як КАБи розбивають Костянтинівку, яка ще кілька місяців тому здавалася відносно спокійним місцем. Тепер росіяни скидають на місто авіабомби в такій кількості, що рятувальники часом не встигають гасити пожежі. Усі попередні приміщення, де були стабпункти медиків Першого окремого медичного батальйону розбили або бомби, або касетні снаряди, або щось інше. На місці, де вони працюють зараз, поки ще стерпно.
Медики чекають і це завжди найгірше, бо невідомо — поранених не везуть, бо їх немає, чи все ж вони є, от тільки людей не можуть евакуювати з позицій. Через те, що над лінією фронту постійно висять дрони, солдат з передової можуть привозити через добу, дві, тиждень і навіть через місяць після поранення.
Очікування на стабпункті звучить шумом обігрівача, шурхотом книжкових сторінок, гудінням кінопроєктора в кухні. В одній з кімнат чути чиєсь хропіння. В іншій хтось говорить англійською — вчить мову.
Андрій, Дмитро, Карина та Артем грають у настільну гру. З колонки лунає якась таємничо-магічна музика для атмосфери. Андрій — командир цього стабілізаційного пункту, Дмитро — анестезист, Карина — реєстраторка, Артем — лікар-анестезіолог. Поки не везуть поранених, кожен з них намагається перемогти "Жах Аркгема".
— Фаза монстрів вже пройшла? — запитує Андрій.
— Ну як бачиш. Ми всіх повбивали, — відповідає Карина.
Медгоблін
Перший окремий медичний батальйон — це пілотний проєкт для Збройних Сил. Він створюється на основі медслужби Інтернаціонального легіону. Раніше окремих медичних батальйонів, окрім добровольчих, в Україні не було.
Андрій "Медгоблін" Семʼянків — один з тих, хто вже кілька місяців організовує роботу одного зі стабпунктів цього батальйону в Костянтинівці. Більшість медиків, які на ньому працюють, приїжджає на зміни на кілька діб. Медгоблін тут живе постійно і майже не покидає стаб. Колись він був лікарем-анестезіологом, пізніше став популяризатором доказової медицини, досі має про це блог, написав три книги, а нині третій рік служить в армії.
Андрій пояснює — ідея створити окремий медбат виникла з кількох причин. По-перше, медична допомога в ЗСУ складається з Командування медичних сил (КМС), яке відповідає за стаціонарні та мобільні госпіталі, та медичних підрозділів всередині бригад, які повʼязані з КМС, але керуються командирами бригад.
— Тобто медична допомога має дві руки, які належать одному організму, але між собою не координуються, — говорить Андрій.
По-друге, коли в якійсь зоні розміщується кілька бригад, до них, для підсилення, зазвичай прикомандировують батальйони чи роти з інших бригад. Часто вони приїжджають без своїх медиків, не знають, хто їх буде евакуювати й куди.
— А тепер уявімо, що є багато бригад, розкидані на багато кілометрів, а медична допомога не злагоджена, — говорить Андрій. — Одній бригаді комбриг поставив задачу розгорнути в Костянтинівці стабілізаційний пункт, другій бригаді поставили таку ж задачу і так далі. Це закінчується тим, що в одній точці можуть працювати вісім стабів. Частина з них не матиме навантаження, а частина може бути переповнена. Також переважна більшість медрот бригад не мають достатньої кількості спеціалістів, щоб відкрити повноцінний стабпункт і по суті приймають лише пацієнтів з контузією. Тоді питання — навіщо такий стабпункт потрібен, якщо він не може приймати поранених, переливати кров, надавати хірургічну допомогу?
Стабпункт — це армійська ланка, яка не підпорядковується КМС. Після стабу поранених везуть далі, до передової хірургічної групи, де працюють люди з мобільних чи стаціонарних госпіталів. Це по суті невеликі лікарні. І це вже ланка КМС.
— На цьому етапі виникають конфліктні ситуації між армійською ланкою і ланкою КМС, тому що у всіх різне бачення, як організовувати допомогу. Бо ці дві структури дотикаються між собою, але не перетинаються. Як правило, люди, які служать в ланці КМС ніколи не працювали на стабах і не розуміють, чому, наприклад, там можуть проводитися хірургічні операції, які ніби не є рівнем стабпункту. А що тоді є рівнем? Або, наприклад, банально між ними немає злагодженості.
Створення окремого медичного батальйону має стерти неузгодженість на всіх етапах. Адже один медичний батальйон може швидше звʼязатися з усіма бригадами, налагодити еваки, розгорнути функціональні стабпункти, організувати свою передову хірургічну групу тощо.
— По ідеї зараз мав би бути якийсь начмед, який мав би всіх подружити, завести за круглий стіл і сказати, як ми будемо працювати. Але лінія боєзіткнення — це величезний простір, кілометражі, купа різних людей і в кожного є свій начальник, який ставить задачі й всім по-барабану, що там хто розповідає. Тобто в роботі медиків є занадто багато людського фактора, який треба мінімізувати. Якщо медевак, стабпункт, наступний евак і передова хірургічна група будуть одним організмом, це спростить процес евакуації й надання допомоги.
Андрій проводить екскурсію стабпунктом — новим, бо їм вкотре змінили приміщення. Цей стаб пару тижнів тому авіабомба уже позбавила води в крані, кількох вікон в туалеті та розпорки, що підтримувала бетонну стелю. До цього інша авіабомба знищила дах.
Попри те, що це старий складський підвал, а не лікарня, величезний простір зонований пластиковими завісами відповідно до того, якого ступеню тяжкості привозять поранених. Окрема операційна, окремо інтенсивна терапія, окремі ліжка для пацієнтів з контузіями. Біля кожного входу — антисептики, маски, рукавички. У верхньому одязі можна заходити лише в загальний коридор.
— Чесно кажучи, в моменті це жахливо, бо здається, що ти вмер, ти в пеклі й це ніколи не скінчиться, бо треба шукати нове місце, або ремонтувати попереднє приміщення, або класти знову цей лінолеум, або забивати дошки, або розгружати фуру асфальту, щоб зробити підʼїзд, — каже Андрій.
У медслужбі, говорить він, є досить людей, щоб відкрити два таких повноцінних стабпункти. Наразі вони продовжують рекрутинг, окремо ще потрібен персонал для передових хірургічних груп.
— Я втомився, але інших варіантів не бачу. Якщо ти вже їси какашки, краще, щоб вони хоча б посолені були, — каже Андрій. — Тобто взагалі все, що тут відбувається — це жах, безвихідь, дно і безнадія. Але, якщо при цьому можна створити нормальний колектив, в якому ніхто не вживає алкоголь, люди нормально спілкуються, ніхто не краде, то стає не так гидко жити. Якщо є можливість знаходитися в такому приміщенні, а не в сирій хаті, де пліснява падає зі стелі на пацієнта, це вже краще. Якщо вдається організувати якісь процеси, зменшити кількість людей, які вмирають на твоєму етапі, або покращити якісь методики, використати щось нове, дістати нове обладнання, зробити так, щоб люди працювали й використовували його — це класно. Це створює враження, що ти все ж корисний і вже можеш прокидатися в цей світ.
Шаманство
Він знімався з позицій поблизу Торецька, коли його почав наздоганяти FPV-дрон. Намагався втікти від нього по копаному і впав на прямі руки. Пощастило, що відбувся лише вивихом плеча.
— Як тебе звати? — запитує реєстраторка Карина, поки його вкладають на кушетку.
— Владислав, — відповідає він.
Лікар-анестезіолог Артем вводить його в наркоз, аби лікар-травматолог Ельвін міг безболісно вправити плече. Влад засинає. Ельвін все робить за мить. Артем виводить зі сну Влада, кілька разів перепитує, чи все гаразд, допомагає йому сісти, щоб медсестра й Ельвін могли накласти фіксуючу повʼязку.
— А можна я тут лишусь? — запитує Влад.
— Та можна, — усміхається медсестра. — Є такий сайт Lobby X, це як Work.ua тільки для воєнних. Заповнюєш анкету, підписуєш і переводишся до нас.
— Тільки хай вже підписує, поки від наркозу не відійшов, — продовжує жартувати Артем.
— Ми тут всі так і опинилися, — додає Карина.
До повномасштабного вторгнення Артем жив у Маріуполі, але 23 лютого 2022-го з родиною поїхав з міста, оскільки дружина переживала за безпеку дитини. Артем намагався облаштуватися і знайти роботу у Львові, але не дуже складалося. Весь 2022 рік він зі знайомими інструкторами викладав такмед. Пізніше його мобілізували до однієї з десантно-штурмових бригад. БЗВП, навчання на кулеметника і, оскільки Артем мав медичну освіту, — служба фельдшером.
— Ми надавали допомогу буквально в окопі. У нас була точка передачі — окоп виритий біля траси, де проїжджали всі еваки. Якщо згадувати лікарську практику у цивільному житті, то стабпункт мене уже не лякав. Найбільше лякає лише очікування, бо ніколи не знаєш, чи справді немає поранених, чи просто їх не можуть довезти. Але мені тут подобається, бо ми не займаємося шаманством — надаємо медичну допомогу за чіткими протоколами й алгоритмами та одразу бачимо результат роботи.
Карина до 2022 року писала дисертацію. А потім — волонтерство, такмед, збори, знову волонтерство. Люди довкола Карини йшли служити. Потім її друзі стали гинути. У памʼять про них Карина набила на руці тату: "Коли мене запитають що таке війна я без роздуму відповім: імена".
— Це досвід, цей біль, ця пустка з тобою назавжди, — говорить вона. — Настільки, що хочеться кричати на весь світ. Щоб всі, хто мене оточує відчували, що світ уже не буде таким, як колись. Я думала спершу набивати імена друзів. Євген Хмара, Максим Непийвиво, Олександр Вітковський, Андрій Бабінський, Марія Зайцева… Але це була б дорога в один кінець. Тому я обрала ці слова з вірша Максима Кривцова.
Після довгих роздумів і розмов зі знайомими лікарями, у листопаді 2024-го Карина мобілізувалася до Першого медбату.
— Два з половиною роки волонтерства, коли ти не належиш ні до одного світу, ні до іншого. Ти чужа серед своїх скрізь. Все моє найближче оточення — військові. Я хочу бути для них максимально корисною і бути серед людей, яких поважаю. Я точно хотіла на стабілізаційний пункт, бо знала, що тут багато роботи. Зараз реєструю пацієнтів і додатково вчусь на фельдшера.
Після Влада за наступні дві доби евакуаційні групи привезуть на стаб ще кількох поранених з Торецького напрямку. Ігоря з Бердянська з пораненням кисті, Дмитра з легкими уламковими. Обидвоє дронщики, які самі не втекли від дрона. На позиціях пробули півтори доби. Далі будуть ще хлопці з осколковими. Один з них — 2006 року народження, пробув на позиціях 35 днів.
У 2023 році у багатьох випадках поранення були спричинені або протипіхотними мінами, або уламками від мінометних обстрілів, а основною проблемою медиків були поранення кінцівок, неправильно накладені турнікети. Поранених тоді ще забирали на світанку і везли по сірому. Медики працювали, як годинник — всі знали в котрій почнеться основний потік.
Дрони змінили все буквально за пів року.
— Ми бачимо пацієнтів, які отримали поранення тиждень назад, пʼять днів тому, — говорить Медгоблін. — Минулого року був випадок, коли привезли чоловіка з відірваним пальцем, який вже повністю загоєний і культя сформована. Його вже не треба було лікувати, бо пройшло більше місяця з моменту поранення. Були пацієнти, яких три тижні не могли забрати з позицій з уламками в животі. Будь-який підʼїзд евака зараз — це ризик, що згорить і машина, і будуть нові поранені. У різних підрозділів є чати і ми часом бачимо, як вони пишуть, що є важкі поранені, а їх не можуть привезти. Це означає, що швидше за все ці люди загинули.
Після війни
Зміна характеру бойових дій означає і зміну стандартів лікування поранених, логістику, час евакуації тощо. Щоб планувати, скільки потрібно персоналу на один стаб, скільки і яких медикаментів, скільки турнікетів та інших розхідників, медики мають бачити повну картинку того, що відбувається з людьми після поранень. Тобто знати, яка тяжкість травм, скільки їх, чим ці травми спричинені тощо.
— Це робота, яка фактично може не знадобитися в цю війну, але вона буде дуже важлива у наступну війну, — пояснює Медгоблін. — І можливо, найбільший наш внесок — це навіть не порятунок життів, а збір статистики.
Та збір медичної статистики стосується не лише випадків, коли пораненому можна допомогти.
Анестезист Дмитро до мобілізації був судово-медичним експертом. Зробити розтин тіла, зʼясувати причину смерті, провести опис — такою була його робота. Тепер він переважно працює з живими. Йому довелося заново згадувати як ставити катетери, асистувати хірургам.
Але цивільна професія не відпустила Дмитра навіть у війську. Він збирає інформацію про причини загибелі військових на полі бою й оформлює її у статистичні звіти. На рівні бригад таких даних не збирає більше ніхто в Україні.
— У мене був діалог з командиром. Він знав, що я судмедексперт, і сказав, що в бригаді теж є такий напрямок і хтось має цим займатися, бо дані про причини загибелі бійців дуже потрібні, — розповідає Дмитро. — Я подумав, як це можна було б зробити й ми оформили все офіційно. Перший раз в морзі до нас вороже поставилися, бо подумали, що ми журналісти. Зараз уже нормально співпрацюємо.
Кілька разів на тиждень рано вранці Дмитро приїжджає в морг. На місці вже є працівники, які розповідають йому скільки є тіл і які в них поранення. Потім вони виносять тіла в чорних мішках на вулицю. Окремо збираються представники військових частин. Вони оглядають і фотографують тіла, надають документи. Потім приїжджає машина "На щиті" і забирає тіла.
Між усіма цими процедурами у Дмитра є десь до 10 хвилин на огляд кожного тіла. Це небагато, але вкрай важливо. Адже коли тіла потрапляють на наступний етап, де з ними працюють цивільні судмедексперти, вони вже не в тому стані, в якому початково були, наприклад, вже можуть бути зрізані турнікети.
Для військових медиків важливо бачити повну картинку — дізнатися причину смерті, оглянути, яка допомога була надана, зрозуміти, яких засобів бракувало, зафіксувати час смерті. Це все дозволяє покращити рівень надання медичної допомоги не лише на етапі стабілізаційного пункту, а й на етапах евакуації поранених.
— Наприклад, коли бачимо, що часто неправильно виконується конверсія турнікетів, це означає, що на навчаннях на це треба звернути більше уваги, — пояснює Дмитро. — Або інший приклад — у нас в бригаді вже довгий час керівництво виступає проти того, аби класти оклюзійні наліпки в індивідуальні аптечки. Це обґрунтовується тим, що статистично рідко трапляються травми грудної клітини, які потребують цих наліпок. Переважно, це або смертельні травми з ушкодженням серця, при яких наліпка не допоможе, або це легкі травми, при яких наліпка теж не потрібна. Ці наліпки в основному використовують як пластирі, а коштує оклюзійка близько півтори тисячі гривень. Тобто наразі має сенс такі наліпки тримати в аптечці кваліфікованого медика, а не кожного бійця.
Дмитро каже, що з даних, які йому вдалося зібрати, однією з найпоширеніших причин загибелі військових досі є масивна крововтрата. Це збігається з американською статистикою бойових дій. Він показує на телефоні фотографії поранень, на фоні яких лежить криміналістична кольорова лінійка. Почорнілі мʼязи, втрачені кінцівки, поранення тулуба тощо. У частини випадків бійцям уже не можна було допомогти. Але часто саме масивній крововтраті можна було запобігти.
— Я сприймаю це як звичайну роботу, — говорить Дмитро. — Я ж і до війни працював з загиблими, основна відмінність тут від цивільного життя в тому, що це все неприродні насильницькі смерті. Але всі ці дані треба збирати. Можливо, я роблю це неідеально. Але це все точно знадобиться вже під час наступної війни, яка може бути.
