Доброволець з Рівного Денис Цибульський воював на різних напрямках фронту, зокрема брав участь у деокупації частини Харківської області. Під час евакуації пораненого та полеглого побратимів з поля бою, у бійця почали відмовляти ноги. Нині військовослужбовець працює інструктором у територіальному центрі комплектування Рівного, через травми він не може повернутися на фронт.
Свою історію Денис Цибульський розповів Суспільному.
Молодший лейтенант — інструктор відділу рекрутингу. Строкова служба Дениса була в 25 окремій аеромобільній бригаді Житомира.
"У період 2015-2016 років воював у добробатах. Цей період я волію більше не згадувати. На період повномасштабного вторгнення, з 3 березня, я вже прибув до військового комісаріату добровільно. Були великі черги, відбирали окремо людей, які мали бойовий досвід", — розповів Денис Цибульський.
За словами бійця, перше поранення й контузію він отримав на Соледарському напрямку:
"Надавали допомогу в окопі, був дуже сильний обстріл і маленька дистанція між противником і нами — близько 30 метрів. Ми могли докидувати гранати до них, а вони — до нас. Прилетіла граната в окоп й у мене було поранення руки".
Він поділився:
"Далі почався харківський контрнаступ. Там Ізюм, Борова, далі був Серебрянський ліс, поблизу Кремінної. Там так само була друга контузія, третя контузія. Попався хлопець із Рівненщини із Березного, який загинув у мене на руках. Було пряме попадання з танку під бліндаж і йому осколок потрапив між плитами бронежилета, просто в легені. Далі ми уже потрапили на Бахмутський напрямок у Сіверськодонецький канал".
Військовий розповів, що ніс побратима на спині:
"Противник не давав можливості евакуації, ми були під обстрілами, там дуже тяжко було. Після цього в мене була травма спини, в зв'язку з цією евакуацією, я потрапив до лікарні, у мене почало віднімати ноги".
Денис Цибульський перевівся до місцевого ТЦК у лютому 2024 року:
"Передаєш свій бойовий досвід, який ти маєш. Завжди цікаво когось навчити, щоб йому це знадобилося в подальшій службі. Дай Боже, як кажуть, щоб не знадобилась у житті тактична медицина чи навички штурму окопів, але досвід за плечима не носиш".
Чоловік поділився, як прийняв рішення піти на фронт:
"Я сам собі ставив запитання: «А якщо у мене діти запитають: «Тату, що ти робив, коли була війна?» Що б я їм розповів? Що я у Рівному робив щось важливе? Я і моя молода команда робили щось важливе, але що — незрозуміло. А так, тримаючи на руках онука, якби мене він спитав: «Діду, що ти робив, коли була війна?», мені є що розповідати. Цю історію можна розповісти й увечері за столом. Довго-довго говорити. Звичайно, є моменти, які ти не будеш згадувати, про загиблих хлопців не розкажеш, бо це залишається з тобою на все життя".
Суспільне Рівне в Telegram | Viber | Instagram | Twitter | YouTube | Facebook
