Іван Ситник з Кадубівців Чернівецької області став добровольцем у 55 років. До того працював далекобійником. За два дні до повномасштабного вторгнення виїхав працювати до Польщі, але 24 лютого прийняв рішення повернутись, аби піти на фронт. Сказав дружині, що на війну мають іти старші, аби молоді залишалися вдома. Через понад пів року він загинув під Бахмутом. Суспільне Чернівці розповідає історію добровольця.
"Жалкую, що не пішов воювати раніше"
Після новин про вторгнення дружина Марія просила чоловіка залишитись в Польщі, але Іван вирішив повернутись. Тоді прямих рейсів в Україну не було, тому їхав автостопом.
"Коли приїхав додому, він сказав, що буде йти воювати й попросив мене знайти його військовий квиток. Я думала: “Який квиток? Ваня, тобі 55!” А він сказав, що з його військовим квитком його заберуть відразу. Так і сталося. Іван поїхав до військкомату 2 березня, потім подзвонив і сказав, що його дали на відправку вже сьогодні”, – каже Марія.
Вже через тиждень Іван у складі 10-ої гірсько-штурмової бригади вирушив на Житомирський напрямок. Став інженером та радіомінером.
За словами дружини, ставлення Івана до війни було однозначним – він був проти всього, що стосується Росії, і вірив у те, що українці повинні відстоювати свою країну. Не раз казав дружині: “Жалкую, що раніше не пішов воювати”.
"Його побратими казали мені: “Ви розумієте, що Ваня хоч і був старший від нас, але він фору давав нам. Ми міни носили й він ніколи не був ззаду – завжди спереду”, – розповідає Марія.
27 травня 2022 року Іван і його бригада потрапили на Бахмутський напрямок. Два місяці чоловік не казав дружині, на якому напрямку воює. Приховував і те, що ходить заміновувати поля, хоча обіцяв дружині цим не займатись.
“Хлопці, ви залишайтесь, а я піду. Ви ще молоді, вам виховувати дітей”, – ці слова Івана згадували побратими, коли розповідали про нього Марії. Один з побратимів — Богдан — пішов шукати тіло Івана, коли той загинув.
“Мій чоловік загинув 23 жовтня 2023 року. Він разом із побратимами пішов на мінування. Всього їх було 11. Як розказували побратими, коли вони приїхали в місце призначення, вороги їх засікли й почали обстрілювати з усієї артилерії, яка була. З 11-ти — троє загинули й двоє були поранені. Але так вийшло, що мого Ваню не знайшли тоді, він залишився там. Командир, коли побачив, що повернулись не всі, підняв бригаду хлопців і сказав: “Ви повинні піти й знайти Ваню”. Вони йшли ввечері, тоді дуже дощило, скрізь було болото. Як казав мені побратим Богдан, за 200 метрів вже були окупанти. Вони знайшли його тіло, витягували звідти понад дві години, бо довкола були міни”, – розповідає Марія.
“Бабусю, невже у нас дідусь — герой?”
У Марії з Іваном є двоє синів і троє онуків. Народження найменшої онучки Олександри дідусь Іван уже не побачив.
“Я вирішила розповісти старшому внуку Артемчику про те, що його дідусь загинув. Сказала йому, що він тепер дивиться на нас із неба. А він питає: “Бабуся, невже у нас дідусь герой?”. Кажу: “Так, Артемчику, наш дідусь герой”.
28 жовтня 2022 року Івана Ситника поховали в рідному селі Кадубівці. Його посмертно нагородили орденом “За мужність” ІІІ ступеня.
Повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи села команді Суспільне Чернівці — пишіть на пошту редакції новин: [email protected]
Читайте Суспільне Чернівці у Telegram: головні новини
