Лікар з Чернівців Андрій Аносов з лютого 2022 року — на Донеччині. Він лікує поранених бійців у стабілізаційних пунктах. Їхав туди за своїм бажанням й думав, що ненадовго. Очікував, що двох-трьох блоків цигарок йому вистачить на час війни.
Це другий тривалий досвід Аносова на фронті. Вперше у 2015-16 роках він був лікарем в АТО. Поїхав після повістки, хоча міг цього уникнути, бо у нього діагностували діабет й гіпертонію. До вторгнення Аносов працював в обласній лікарні анестезіологом. Часто чергував вночі у реанімації, де були найважчі ковідні пацієнти. Дотепер COVID-19 вважає страшнішим за війну. Як лікує військових за 10 кілометрів від "нуля", чи мав досвід лікування полонених росіян та чи є проблеми з медициною на фронті — в інтерв'ю Суспільне Чернівці.
— Ви підраховували, скільком військовим надали допомогу за ці два роки повномасштабної війни?
— Це, мабуть, складає таємницю. Не знаю. Дуже багато. Тисячі.
— Були дні, коли їх було найбільше?
— У перші три тижні. Я їхав туди досвідченим лікарем і не перший раз був на війні. Але те, що було перші три тижні у лютому-березні 2022 року — це був жах. Привозили бортовими вантажними машинами і там могли бути й загиблі, й поранені. Всі разом і гори зброї. Зараз це все налагоджено, а бойові медики забирають зброю.
Місцеві у 2015-2016 роках до нас, військових, ставились не те, що вороже, а відсторонювались. Вони не хотіли ані України, ані Росії, вони хотіли, щоб їх залишили в спокої. І дуже змінились за цей час. У 2022 році я приїхав і був здивований: вони самі організувались, адміністрації практично не було. Чоловіки допомагали вивантажувати поранених з вантажівок і носити їх на ношах на другий поверх, бо ліфт не працював.
Жінки приносили домашню білизну. Знаєте, у кожній хаті домашня білизна має свій запах. Вони приносили цю білизну, їжу, годували, давали попити. От тоді я зрозумів, що існує та Україна, яку варто захищати. Якщо навіть ці жителі сходу України, яких ми вважали "сєпарами", якщо вони настільки з нами.
І вони боялися, щоб ми звідти не пішли. У нас ротації, ми зібрались з рюкзаками. А вони запитують:
— Ви що, нас кидаєте?
— Ні, ми просто міняємось, не бійтесь.
Це надихає і дає розуміння, що є те, що варто захищати.
— А серед цієї тисячі були військові, які найбільше запам’яталися?
— Звісно. Пам’ятаю хлопця, який в районі селища Піски наступив на підступну, непомітну міну "лєпєсток". Російські військові розкидують їх дистанційно з касетних снарядів. Вона не вбиває, а відриває стопу.
Він наступив і почув, що йдуть окупанти. Сховався у підвал. Десь там поряд прилетіло — підвал завалило. На розтрощену стопу наклав джгут і приблизно тиждень був без їжі та води. Боявся потрапити у полон, казав, що хотів собі горло різати, але зброю втратив. Якимось чином окупантів у той момент розігнали, його знайшли.
Коли його привезли, він — висох. У нього шкіра була як у старого. І з кожною пляшкою розчину йому ставало краще. У нього відновився тиск, з’явилась сеча. Рана виглядала страшно, її вже мухи їли, черв’яки повзали, вона вже чорна. Попереду реампутація, а він настільки щасливий, такий радий, що він живий.
Це було півтора року тому. Я його бачив, він з протезом повернувся у військо. Звісно, не може бігати полями, але він працює. Як крайній раз бачив — він охороняв медроту. І він не втратив свою посмішку. Може, хтось би сказав, що він дурний. Але це життєрадісна людина, яка щиро любить життя.
Ще був випадок, коли з молодим хірургом Тарасом оперували живіт пораненого. Я дивлюся — всі показники падають, людина помирає. А ушкодження не таке, що могло б дати таку картину. І от Тарас, який для мене ще дитина, бо йому 27-28 років, ставить його на бік, розрізає грудну порожнину, а там маленький осколочок, залитий в ділянку серця. Кровотеча у серцеву сумку просто стискала серце.
Я тільки анестезіологією 28 років займаюся і не зорієнтувався. А Тарас врятував життя. Ушкодження серця було мінімальне, але кровило судинками, крові не було куди діватися. Воно стискало і стискало, такі ситуації бувають. Це одна з цих речей, заради яких варто займатися медициною. Розумієте, дивом, у твоїх очах вже людина майже мертва — і тут вона жива. Фактично за три хвилини.
— Наскільки далеко ви від лінії зіткнення?
— Як пощастить. Найчастіше у межах 10 кілометрів — може бути ближче чи далі. У нас бувають ротації.
Все розподілено на етапи та пункти евакуації. Я не евакуюю з поля бою — частіше це відбувається на броні, наприклад, на БПМ.
Я можу бути на другому чи третьому етапі медичної евакуації. Там надається більший обсяг допомоги — роблять операції повністю або частково з подальшою евакуацією, щоб закінчувати десь в тилу. Також можу бути на первинному прийомі — не перша допомога, а перша кваліфікована допомога.
Вперше поранений зустрічається з професійним медиком саме на точці передачі, після того, як його побратими чи парамедики витягли. Точки передачі — це можуть бути лікарський чи фельдшерський екіпаж, що вже приймає пораненого. Такі екіпажі більш медично укомплектовані, вони займаються транспортуванням важких, з кровотечою, коли є загроза життю.
Ця система вибудовувалася не тільки в Україні. Це досвід багатьох років. Це одне з тих правил, що писані кров’ю. Тобто розраховується, на яких етапах і що найважливіше зробити, а що можна відкласти, щоб зробити в належних і більш спокійних умовах.
— Тобто ви працюєте на різних етапах евакуації.
— У нас є ротація, на одному місці можемо бути кілька місяців. Коли ми у 2022 році заїхали у Курахове на Донеччині, там був стабілізаційний пункт. Тоді Маріуполь і Волноваху розібрали на шматки й вороги перли просто як скажені. Це був жах. Тоді поранених привозили вантажівками. І все надавалося на місці, бо не було коли, не було кому, не було взагалі умов. Тобто про первинну допомогу не йшлося.
Скільки до війни не готуйся, все одно будеш у чомусь не готовий, тим паче, що навала була така масована. Навіть у це Курахове та Вугледар кілька разів заходили диверсійно-розвідувальні групи, там вже все було готове до оборони, тільки головне було встигнути евакуювати поранених. З часом перестаєш щось боятися, а тоді було страшно.
Потім ситуацію стабілізували, доорганізувався госпіталь, бо на початок війни ще не вистачало кадрів. Заїхала повноцінна клінічна група, а нас відправили в Гродівку, неподалік Авдіївки. Що цікаво: Авдіївку перший місяць не чіпали, там було спокійніше, ніж будь-де. Тобто у Києві було страшніше, ніж в Авдіївці. Потім почалися обстріли, а кваліфіковану меддопомогу неможливо надавати безпосередньо на полі бою, бо немає відповідних умов.
Я — анестезіолог, я можу працювати, коли у мене є мінімальне обладнання. Без нього — я не чарівник.
Зазвичай є розділення на зони: червона, де стріляють, жовта, де менше шансів, щоб дістали, і зелена, де є ймовірність спокійно надати допомогу. У нас була автоперев’язочна на базі КрАЗа, з маленькою операційною. Щоб була електрика, підключились до стовпа. Поряд каналізація, підвозили воду. Так ми півтора чи два місяці працювали.
Потім Селидове — маленьке містечко за 15 кілометрів від Донецька. Я там був ще у 2016 році й воно якесь таке, на диво, тихе і мирне було, бо там лише десь пів року як обстріли розпочалися. Але там уночі прилетіла ракета у лікарню — у поліклініку та інфекційний корпус. Загинули медики, пацієнтів саме там не було.
— Коли вам доставляють важкопоранених. Що ви робитите, аби боєць вижив?
— Максимум з того, що можна зробити. І мені дуже подобається медицина військова, вона досить активно переходить на нові технології і на нові стандарти, у тому числі НАТівські. Не дивлячись на те, що мобільний госпіталь може бути розташований у полі, у нас там є такі речі, які навіть у лікарні в Чернівцях не завжди доступні для пересічного лікаря і пацієнта.
Я лікар вищої категорії, майже 30 років досвіду. Я коли їхав туди, я себе, так би мовити, вважав корифеєм. А мені довелось навпаки не вчити, а вчитись. Тому я радію, що маю таку можливість. Бо я вже приготувався старіти, а тут є можливість ще зробити крок вперед. Це приємно, це надихає, це дає наснагу.
— Під час евакуації бувають настільки важкі військові, що от медики починають вже там їх реанімувати. Наскільки допомогло те, що у вересні уряд ухвалив постанову про переливання крові на етапі евакуації?
— Її і так робили, просто це стикалось з багатьма бюрократичними небезпеками.
— Але тут ще й відповідальність медика була, бо це не можна було.
— Крім цього, кров потребує належного зберігання, хтось має слідкувати за температурним режимом, це перша проблема. Друга проблема — контроль. Переливання крові — це фактично пересадка органів, кров це і є орган. І відповідальність і ставлення до цього має бути саме таким. Тобто перевірка сумісності, групової, індивідуальної, це досить великий обсяг речей, який має робити професійний медик. Взагалі у цивільних лікарнях остаточна відповідальність за лікарем.
Сам факт неправильного переливання крові може вбити здорову людину. А що казати про пораненого.
— Але все ж ви відчули, що ухвалення цієї постанови, можливо, допомогло запобігти більшій кількості потенційних смертей військових від крововтрати?
— Я не можу сказати за всіх. На тому етапі, де я мав можливість спостерігати, це спростило саме бюрократичну складову. Але ми й раніше переливали у максимальному обсязі, де це було можливо. Мій перший начальник реанімації військового госпіталя, де є працював, зараз є головним трансфузіологом Західного регіону. Тобто ця служба ще тоді була поставлена на досить високому рівні і ми ніколи не мали проблем з забезпеченням переливання крові. А якщо навіть чогось не було, то за годину чи навіть 20 хвилин привозили.
Більша проблема була в тому, що ти не міг забезпечити повноцінне спостереження за пацієнтом. У цивільній лікарні є бланк, за яким проводиться процедура. І не просто саме переливання, а ще й мінімум 6 годин спостереження. Кожну годину відмічати динаміку показників: тиск, температура, інше. А як це можливо організувати, якщо пораненого потрібно ще кудись везти? Випадає цей важливий момент спостереження, тому є ризик більших ускладнень. Але все одно ми ще тоді це робили, просто писали на два папірці більше. Тобто той, хто хоче зробити, він зробить, а той, хто не хоче, його не змусять і три постанови.
— З ваших спостережень: що ще може врятувати військового на догоспітальному етапі?
— Рівень підготовки бойових медиків, парамедиків щодо боротьби з кровотечею та щодо судинного доступу.
Потрібно у перші хвилини після поранення мінімізувати кровотечу, щоб просто кров не витекла. Якщо витече кров на землю, то навіть донорська кров, яку ти можеш перелити, вона може не врятувати. Тому що існує геморагічний шок. Крововтрата завжди була і, на жаль, в осяжному майбутньому вона залишиться однією з причин смерті.
Не всі знають протокол використання джгута, турнікету: де накласти, на який час, як спостерігати, що робити, якщо змушений тривалий час тримати, коли послабити, змінити місце встановлення, дати можливість відновити кровообіг. Бо поряд з ускладненнями, пов’язаними з неправильним і невчасним накладанням джгута, є багато ускладнень від надмірного накладання, з відсутністю спостереження.
Інколи привозять хлопців, яких не могли витягнути з позиції, джгут не послабляли вчасно, він висить уже понад добу. Це закінчується, звісно, у кращому випадку, почуйте, у кращому випадку — ампутацією. Бо якщо зняти джгут, який не послаблювати більше 4-6 годин, то продукти розпаду підуть в кров, і це печінково-ниркова недостатність, інколи буває смерть безпосередньо на очах.
Це як колись був синдром тривалого стиснення: відпускають, знов кровообіг у цій кінцівці, і тут прямо на очах задуха, синіє і зупинка серця внаслідок внутрішньої інтоксикації.
Про судинний доступ. Там, ще й взимку, дуже важко буває отримати венозний доступ. Мені краще, якби дорогою, коли везуть, прокапали пів літра будь-якого розчину. Бо хлопці часто сидять в окопах і або не мають доступу до води, або самі себе обмежують, щоб зайвий раз не ходити в туалет, бо навіть похід в туалет може бути небезпечний. Тобто судинний доступ, забезпечення прохідності дихальних шляхів.
А ви кажете “переливання крові”. Це вже наступний етап.
— Питання ще до забезпечення. Були випадки, коли турнікети рвалися.
— Тут уже питання якості турнікетів. На початку всі купляли турнікети, зроблені вдома, на колінках, я бачив такі збочення, що плакати хотілось. Брали десь пасок з дермантину чи з гуми, щось там додали і казали: "Це краще, ніж нічого". Ні, це набагато гірше, ніж нічого. Такий турнікет не зможе зупинити кровотечу. Натомість перетисне і ушкодить нерви, судини, навіть якщо людина не помре від кровотечі, все одно цю руку чи ногу доведеться ампутувати.
Волонтери збирають гроші або витрачають свої гроші, шалені суми, плюс пальне, транспорт, щоб це привезти, попіаритись на камери, щоб це роздати і врешті роздати смерть. Бо людина впевнена, що на грудях висить турнікет, а насправді вона нічого з ним не зробить. Якщо ушкоджена досить крупна артерія — стегнова, плечова — є один шанс одягнути. Якщо ти втратив час на неякісний турнікет, навіть якщо товариш дасть якісний, то за ці півтора хвилини можна втратити критичний об’єм крові.
Є така річ, як культура виробництва. Тобто якщо, наприклад, зав’язка турнікета має бути з матеріалу, який не тягнеться, не змінюється від вологи, який можна затягнути, то має має бути саме такий матеріал.
Наразі Україна виробляє дуже класні турнікети власні, які нічим не гірші, ніж американські, але в разів сім дешевші. Мені, наприклад, подобається "Дніпро". Є ще "Січ". Вони обидва дуже якісні, але "Дніпро" (вже є "Дніпро 1", "Дніпро 2") мені більше подобається тим, що його можна затягнути однією рукою. А "Січ" — якщо у тебе рука замерзла або ушкоджена, то однією рукою це важче зробити.
— Яка ситуація з медичним забезпеченням саме у вашому стабілізаційному пункті? Ви говорили, що є обладнання, якого немає в наших обласних лікарнях.
— Це жарт, але тільки в чернівецькому котлі я дізнався, що ми там ходимо всі голі, босі, голодні, роззброєні й нічим не забезпечені. Неправда. Ще у 2015-16 роках почалося налагодження цих всіх систем і зараз як для воєнного часу всього достатньо.
Є речі, які дійсно тільки волонтери можуть забезпечити. По-перше, війна — це непередбачуваний розвиток подій, щось може бути, але важко дістати. По-друге, є більш сучасні препарати, засоби, обладнання, які ще не увійшли у стандарт. Інколи навіть привозять щось таке, що на випробування. Там я знаю, що в Києві зараз розробляються сучасні системи для рентгенівських знімків, але портативні. Практично як розмір невеликої валізи. Можна руку чи ногу сфотографувати, чи груди. От я знаю, що зараз навіть шукали, кому надати. Воно безпечне, пройшло сертифікацію, але хотіли перевірити, наскільки це зручно в тих чи інших умовах.
Щодо апаратури, наприклад, Україна не виробляє газоаналізатори портативні, але британські волонтери нам надали й розхідниками забезпечують. В Україні невідомо, коли це буде. Добре, що є така допомога, бо ми знаємо, що воно є і можемо вимагати, щоб у нас воно стало стандартом, а не чиєюсь допомогою.
— На що би зараз змогли зорієнтуватися волонтери, чого потребуєте?
— Я не хочу хвалитися, але коли я поїхав у відпустку з тієї точки, де я був, то там було все. Можемо потребувати лише капців гумових і милиць. Бо госпіталь — це етап медичної евакуації. Якщо приїхав хлопець і йому дали ці гумові капці, то як їх забрати назад? Він у них їде додому, лікуватися у дніпровський шпиталь, вінницький, чернівецький. Так само з милицями. Це інвентар цивільного життя, вони мають бути обліковані, наприклад, відділення має 10 пар милиць. Але якщо ти йому вже дав ці милиці і він з ними поїхав на евак, то хто їх поверне? Чи як їх забрати у людини, яка сідає з ними в автобус і знає, що попереду шість чи більше годин дороги.
Дякувати волонтерам все є. Я пишаюсь чернівецькими волонтерами. Попросиш — привезуть холодильник, електроплитку чи інше. При чому, є кілька команд, які до нас їздять, то ти можеш сказати одній команді, а привезе інша. Я спостерігаю, що волонтери конкурують між собою. Наші — ні, наші разом.
— Скільки триває ваш робочий день?
— Там немає поняття "робочий день". Коли ти вже втомився і не можеш, то все одно робиш. А хто ще буде робити? Але зазвичай є можливість відіспатися, відпочити.
У маленький точках, де ти один, — ти один. Ти можеш просидіти добу в перев’язочній або більше. А можеш пролежати пів дня на ліжку і тебе ніхто не чіпатиме. Ми дуже любимо дощі. В дощ не літають дрони. В дощ і обстріли дуже помірні. Хіба що там в дощі ДТП бувають теж, не те, що лише на трасах, на нуль теж треба на чомусь везти. І дороги, і десь можуть не туди заїхати.
Вихідних як таких справжніх не було взагалі. Не тих, де ти нічого не робив, а тих, коли ти знаєш, що тебе не мають сьогодні турбувати і ти можеш піти погуляти. Тобто навіть якщо ти в цей час не працюєш, можеш щось почитати, але ти маєш бути на місці, у відповідній формі і завжди маєш бути готовий надати допомогу.
Розумієш, що постійно може щось статись, ти до цього звикаєш і починаєш засинати, коли є можливість. Ти якось свій графік підлаштовуєш до такої ситуації і в принципі звикаєш. Але й буває напружено, наприклад, коли почалися події в Авдіївці, і наші точки, і основний госпіталь дуже багато працювали, люди дуже виснажувалися, ходили, як зомбі.
— Були випадки, коли допомоги потребували самі медики?
— Звісно, прилетіти може і в стабпункт. Була ситуація, коли практично в повному складі довелося прийняти сусідній стабпункт. Там були і загиблі, і четверо важкопоранених. Решта були легші.
— А через перевтому?
— Перевтома існує. Але якось на війні про неї не говориться.
Від перевтоми на якомусь етапі ти починаєш емоційно відключатися від реальності. З одного боку, неможливо все повністю переживати через себе, бо надовго не вистачить. З іншого — неможливо повністю відключатися, бо це живі люди і ти в собі людське втрачаєш, якщо ти почнеш впадати в цинізм. Специфічний лікарський чорний гумор, це все захищає, але до якоїсь певної межі. Потім ти перестаєш бути людиною. Тому завжди потрібно десь шукати проміжний варіант.
У чомусь допомагали цивільні, у чомусь допомагали цивільним ми. Було, що привозили співробітників лікарні поранених, ми допомагали, подекуди вони допомагали, коли був завал — зірвався бензовоз, було понад 70 людей з опіками, третина з важкими опіками. Тоді працювала вся лікарня, навіть з терапевтичних відділень, сестри, лікарі. Що хто міг, то допомагав. У нас є евакуаційні автобуси, в яких є чотири реанімаційні ліжка, окрім сидячих для легких. То допомагали з сортуванням людей з опіками, підготовкою до евакуації.
– В одному з інтервʼю ви казали, що для вас ковід страшніший за війну. Тому що ви маєте супутні захворювання і працювали з найважчими пацієнтами.
– Не страшніше, а я більше боявся.
– Ви змінили цю думку за час повномасштабної війни?
– Ні. Зрозумійте, що я досі так і кажу, багатьом казав: ковід для мене був страшніший. Зазвичай на війні від тебе більше залежить. Від твоїх вмінь, навичок захищатись, ховатись, а під час пандемії вмирали люди, які належно використовували засоби захисту. Більше 60 співробітників обласної лікарні померли. Хірург помер, лікарі, сестри, санітарки.
Це перше, і ще друге – сам процес вмирання. Коли людина повільно задихається, коли не просто її душить, а коли вона задихається впродовж двох-трьох діб, допоки смерть не настане і неможливо цьому зарадити. Вона дивиться на тебе тими очима і кожної секунди їй не вистачає повітря й немає можливості дихнути. Це страшна смерть. Так, інколи краще отримати цей уламок або кулю і піти швидко, ніж це. Досі вважаю, що ці ковідні смерті були страшніші.
Раніше ми показували нічні чергування Аносова у реанімаційному відділенні:
– Вас відзначили за вашу роботу. Торік у липні президент надав вам звання Заслуженого лікаря України. Це загалом за вашу роботу на фронті чи йдеться про якийсь конкретний випадок?
– Я думаю, що якраз це більшою мірою були відголоски ковіду. Це ж не такий швидкий процес. Я вважаю, що за військові досягнення ще може щось буде. Є у мене там відзнака і від Головнокомандувача, і від РНБО, але ще не на часі. Взагалі військові нагороди потрібно роздавати після перемоги, окрім ситуацій, коли це посмертно, це сумно.
– Якщо повернутися до вашої роботи на фронті, чи доводилось вам надавати допомогу російським військовим?
– Звісно, полонені – частина будь-якої війни. І полонені досить часто бувають поранені. Згідно зі всіма міжнародними конвенціями, ворог, який склав зброю і припинив активний опір, лікується як свій. Так, психологічно це дуже важко.
– А ви взагалі як опишете комунікацію з ними?
– З комунікацією у мене проблем немає. У мене російське прізвище, як у них, і російською мовою я володію. Це мова, якою в дитинстві з батьками спілкувався. Людина, яка перебуває на столі в перевʼязочній, вона від тебе залежить навіть більшою мірою, ніж коли вона у в'язниці.
Проблема була себе не те, що змусити, а дійсно бути неупередженим. Це нас вчать, принаймні колись мене вчили, що лікар – це не суддя.
– Зараз ви вперше в офіційній відпустці від початку повномасштабного вторгнення. Ви відчуваєте різницю в перебуванні там серед військових і тут серед цивільних в тилу?
– Я вже якось брав участь у цих огидних дискусіях. У нас є такі, вибачайте за сексизм, але істеричні жіночки, схильні червоніти щоками й кричати, як хтось сказав, "поліція скорботи". Тобто всі мають мати сумні обличчя, сидіти вдома або на роботі і тримати довічний траур.
Розумієте, я приїхав нахабно: сходив на корпоратив, поспілкувався з друзями, зібрав тих, кого хотів побачити. Ми воюємо за демократію, але в першу чергу – за частину свого життя і родину, яку хочемо вберегти. Мої батьки люблять прогулятися, посидіти у сквері, подивитися на дітей. Це частина їхнього життя. Я мушу знати, що десь є нормальне життя, яке треба захищати.
Щоб не перетворити Україну на такий самий "концтабір", як там. Вибачте, а за що тоді воювати? Немає нічого такого в тому, що люди можуть собі дозволити піти в ресторан, відпочити. Колись до кожного прийде черга його і кожен обов'язково зробить те, що має зробити, або навіть життя його змусить це зробити. Я не кажу, що він обов'язково поїде на фронт, хтось хапне горя в еміграції, там зовсім не казково.
Робить людина частину роботи, платить податки. Прийде час — і у військо піде. Нікуди не дінеться, бо життя є життя, і якщо хочеш мати права — їх треба захистити.
Я приїхав у "чернівецький котел" – мені сказали, що ми програємо війну. Мені люди, які там не були ніколи, не причетні до цього, розказують, що там люди голі, босі, голодні, беззбройні і просто якимось дивом ще не розбіглися. Ну неправда. Війна є війна, всюди є проблеми. Війна є за своєю суттю екстранеординарною подією, вона не може бути повністю запланована і проходити як парад. Але тримають позиції. Захищаються люди. Наскільки я знаю, навіть серед моїх знайомих ще досі мобілізуються, все нормально.
Дійсно, буває горе, загинув хтось. Так само про коронавірус говорили, скільки тоді людей померло. Люди завжди помирають від чогось: від снаряда, вірусу, раку, інфаркту. Це частина нашого життя. Ми з'являємось на цьому світі і маємо лише два пункти обов'язкові: народитися і померти. Все решта — умовне. Можна бути багатим, бідним, дурним, розумним, щасливим, нещасним. Мати купу дітей, або бути самим. Все як повезе, але є два пункти.
Читайте Суспільне Чернівці у Telegram: головні новини
