У Тернополі відбулася прем’єра української кінострічки "Мій карпатський дідусь". Чому фільм називають "головним сімейним кіно на свята цього року" Суспільне розпитало в режисера Зази Буадзе та актора Богдана Бенюка.
"Я думаю, особливість фільму в тому, що от зараз, незважаючи на те, що війна, виходить фільм про родинні стосунки, про повернення до коріння, про любов, про дідусів і внуків. Напевно, це і робить цей фільм отаким, я б сказав, актуальним. Напевно, нам потрібні хороші історії хоча б на Різдво. Хороші, добрі, красиві історії з великим українським актором, з молодою зіркою італійського кіно. Напевно ось так", — каже Заза Буадзе.
Випадковості невипадкові
Назва цієї стрічки змінювалася декілька разів. Чому обрали саме таку? У вас були варіанти "Небо-парасолька" і "Незвичайні грецькі похорони в Карпатах".
Заза Буадзе: "Так, спочатку це була така грецько-українська історія, яку придумали ми з моїм другом, відомим грецьким театральним і кінорежисером Ґриґорісом Карантінакісом. Але потім так сталось, що замість греків прийшли італійці і сказали: "Нам дуже подобається історія. Давайте зробимо італійсько-українську історію". І, слава Богу, випадковості невипадкові. Отак і сталося, що невипадково ця грецько-українська історія перетворилася на італійсько-українську. І я дуже вдячний долі, що так сталося".
Як ви знайшли і обрали саме Сімоне Косту на другу головну роль, на роль онука?
Заза Буадзе: "Був кастинг у Ґенуї. І він тоді вчився в школі і в театральній студії. І я одразу, як побачив Сімоне, перша думка була: "Як же він схожий на Богдана Бенюка". Одразу була якась така впевненість в тому, що це має бути він. А потім виявилося, що він просто дуже хороший актор і дуже хороша людина. А сьогодні він вже студент, вчиться в кіношколі в Римі, багато знімається".
Як вам працювалося із Сімоне? Чи вдалося знайти спільну мову?
Богдан Бенюк: "Мене, видно, в цій непростій ситуації врятувало те, що я викладаю в театральному університеті Карпенка-Карого. І маю справу з молодими майбутніми акторами. Тому, знайти підхід — це моя професія, мій обов’язок. Бо, інакше, я не повинен би мати права бути артистом, якби я не вмів ці речі знаходити, з партнером своїм спільне звучання. І тому-то нам легко було порозумітися. Він надзвичайно рухливий внутрішньо, він емоційний. Він має багато таких природних якостей, які не кожен має. Не дарма він із 15-ти років, чи 16 йому тоді вже було, демонстрував це на майданчику, де він міг вислухати свого вчителя, який з ним приїхав і допомагав йому. Легко дуже було робити будь-які речі, які за сценарієм в нас відбувалися. А там надзвичайно велика амплітуда була різних ситуацій, пов’язаних із внуком і дідусем. Ніяких не було проблем.
Обов’язково подивіться фільм
Богдан Бенюк: Проблема існує тільки в тому, щоб потім це припало до душі режисеру. Щоб із того матеріалу, який він робив, режисер зробив ту історію, яка б хвилювала глядача. А ця історія хвилює. Ми переконалися в цьому, коли мали передпрем’єрний такий вояж. І 28 числа відбувся показ фільму в кінотеатрах по всій Україні. І це дуже добре. І моя порада була і Зазина порада глядачам: обов’язково подивіться фільм. І мало подивитися фільм, а ще й потім дати знати своїм знайомим, близьким, щоб вони прийшли і подивилися цю історію. Тому що це історія про переплетіння поколінь і про любов. І надзвичайно важливо, аби це відчуття любові в родинах — родини в нас же ж зараз не всі благополучні: є родини, які страждають від конфліктів внутрішніх, є родини, які розпадаються через різні інші обставини, є родини, де виїхали за кордон і вони розлучаються, тобто, ми нація така, яку треба збирати докупи. І тому-то цей фільм якраз про збирання докупи цих відчуттів, які є в кожного з нас, аби зберегти свою ідентичність. От боротьба за ідентичність — це першочергова річ для кожної нації. І всі цим займаються. І тому дуже цікаво буде, як цей фільм зайде до вашої душі. Як ви відчуєте всі ті нюанси, які ми намагалися передати, як ви побачите гру цієї італійської зірки, як в нас люблять в засобах масової інформації говорити, а ми говоримо: як ця людина, молодий хлопець обдарований, як він зміг зіграти цього внука, які емоції він там видавав. Ну і поруч з ним я, артист. Мені також було приємно. Це своєрідний такий, знаєте, тренаж. Бо коли біля тебе партнер хороший, то той партнер тобі дає багато таких всіляких речей, які ти можеш потім використовувати в своїй роботі далі. Ну і мені ця практика знадобиться обов’язково".
Це відродження українського кінематографу
В описі також зазначено, що ви зіграли такого діда-буркотуна. Чи так це?
Богдан Бенюк: "Ви знаєте, ми завжди оцінки даємо прямо, не думаючи про те, що там є різні нюанси. Я б не сказав, що він такий буркотун. Ні. Він абсолютно логічний філософ. Він чоловік, який розуміється на житті. Не дарма він пішов на контакт зі своїм внуком для того, щоб змінити долю цього внука. І це відбулося взаємно. З його боку і з боку внука так само. Тобто, навпаки, він дуже мудрий чоловік. Він ходяча енциклопедія".
Зараз під час війни вийшло дуже багато достойних українських фільмів. Як ви вважаєте, це реакція на ситуацію, чи це загалом відродження українського кіно.
Заза Буадзе: "Те, що це відродження українського кінематографу — це абсолютно точно. Шкода, що зараз ми, як індустрія, на паузі. Тому що якраз в 24-му році вийдуть ще фільми. Все це фільми, виробництво яких почалося ще до війни. І це фільми, які вже довели, що це рівень дуже високий, рівень просто світовий. Історії, які в цих фільмах, теми, які в цих фільмах — вони гіперцікаві. Але що буде в 25-му сьогодні ніхто не може вам сказати. Тому що ми на паузі. І дуже шкода, що той "Ренесанс", про який ви кажете, раптом перемкнувся на режим "пауза".
Дуже важливо заявити про себе
На вашу думку, чи дає якісь плоди оце прагнення українських митців презентувати нові фільми? Чи воно сприяє нашій самоідентифікації за кордоном?
Заза Буадзе: "Звичайно. Дивіться, не всі ж ми були в Штатах, правда? Але так багато знаємо про Америку. І, в першу чергу, знаємо через кіно, американські фільми. Те ж саме можна сказати про Францію, про Італію. Починаючи з 20-го століття, кіно стало таким вікном для мільйонів і мільярдів. Так і з українським кінематографом. В першу чергу, через оце вікно не тільки європейці, але й у світі, напевно, дивляться на Україну. Особливо сьогодні, зараз, коли Україна така актуальна, така болюча. І вона викликає такий космічний просто інтерес у всіх. Кіно має зіграти дуже важливу роль, показати, що таке Україна, хто такі українці. Чому Україна не Росія, чому українці — це не московити. Що це велика культура. Це справжня європейська культура. І, звичайно, кіно — це фантастична можливість в першу чергу".
Богдан Бенюк: "Кіно — це складова всього мистецтва українського. Та культура, яка відображується в кіно чи в театрі, чи в музичній культурі, чи в малярстві, чи в будь-якій сфері — вони несуть оту популяризацію, про яку Заза сказав. Треба в світі показати, що ми нація, яка має глибоке коріння в культурі. І цю культуру в нас століттями забирають і присвоюють собі. І тому-то дуже важливо заявити про себе, щоб світ пізнав нас і знав, що ми є такі. Світ уже дуже добре знає, що таке Україна. І тому надзвичайно важливо тепер нам втриматись у цій борні, яка йде. Це непроста борня. Але надзвичайно важливо, щоб ми в цій борні ще зуміли розвинути ту культуру, яка в нас є. І тому паузи, які виникають, — їх не має бути. Повинно розвиватися все разом. Нам неймовірно складно буде це зробити. Але треба обов’язково того прагнути. Бо в ім’я захисту себе і культури своєї, ми і ведемо цю війну з монстрами зі сходу".
Головним спонсором українського кіно досі залишається держава
В контексті творення образів українськими митцями, як ви ставитеся до "шароварщини"? Як ви її бачите в українській культурі?
Богдан Бенюк: "Її раніше було при Радянському Союзі дуже багато. Вся українська, особливо танцювальна культура, музична культура зводилась до таких кліше. І зараз його, фактично, немає. Все залежить від смаку режисера. Чи це буде в кіно, чи у виставі, чи ще десь. Якщо людина знаюча, якщо людина розуміється на мистецтві, розуміється на фібрах душевних, то вона ніколи не допустить такого поверхового звернення до того чи іншого. Ні, вона навпаки буде шукати заглиблення. Наприклад, Заза Буадзе. Він же ж зняв багато фільмів, перебуваючи тут, в Україні. Перший фільм — "Червоний", "Мати Апостолів" — велика, гарна картина, яка здобула купу призів на міжнародних фестивалях за кордоном і цей "Мій карпатський дідусь" — вони відзначаються філігранною побудовою. І це говорить про естетику, на якій розуміється він, і про тих людей, які беруть участь в цьому фільмі. Бо будь-яку роботу, будь-що — можна зі смаком нагородити такого, що воно буде відкидатися абсолютно всіма нормальними людьми, які це бачать. І тому ота славнозвісна "шароварщина", про яку ви кажете, оці шаровари, які ми звикли там показувати, або колядки, переодягання наші — ми ж самі це вже ввели в свій побут. А автентика в тому й полягає, щоб кожна сім’я, мала вдома бабусину сорочку, прабабці сорочку і мали одяг український, який має століття виміру. Якщо немає — знайти кошти і купити, замовити. Це тоді говорить про виховання кожної родини зокрема. І тому сама собою зникла та "шароварщина", про яку ви кажете. Її зараз дуже мало. Якщо вона десь там з’являється, то це тільки недолугі люди, які беруться до висвітлення того чи іншого матеріалу".
Заза Буадзе: "Шароварщина" — це був такий абсолютно імперський інструмент, шаблон. Це теж саме, що, вибачте, мовою оригіналу скажу, "лицо кавказской национальности". Що це таке: "лицо кавказской национальности"? Але це був такий шаблон. І такими шаблонами керувати, вони так вважали, — це можливо, це правильно і це назавжди. Але сьогодні "шароварщини" нема і не може бути. І "лиц кавказской национальности" теж більш нема. Правда, сьогодні в них є інша легенда. Про те, що України взагалі не існує. Це імперія, "Мордор". Поки він існує, він буде намагатися і шаблонами, і балістичними ракетами нас знищити".
Чи виділяла держава якісь кошти на це ваше сьогоднішнє кіно? Яка це сума?
Заза Буадзе: "Ви не повірите, але я досі не знаю. Це не голлівудський бюджет, звичайно. Але це спільна продукція українська, італійська, чеська, молдовська. Тобто, там була і є українська частина. А головним спонсором українського кіно досі залишається держава. Державна агенція з питань кіно. Ну і частково італійські гроші, чеські гроші, молдовські. Але я справді не знаю".
Деякі ваші останні фільми, на жаль, не окупилися. Як ви думаєте, чому так сталося?
Заза Буадзе: "Коли читаєш дописи у "Фейсбуці": "Вчора були на фільмі "Мій карпатський дідусь" у Львові, в Чернівцях десь. Дуже сподобався. Дуже сподобався". І хтось пише: "А де можна подивитися онлайн? Скиньте, будь ласка, лінк". — "Поки що нема на платформах, поки-що виходить в кінотеатрах". — "А, ну тоді я дочекаюся, коли з’явиться". Навіщо платити гроші, якщо можна дочекатися і завантажити чи подивитися "на шару" онлайн? І ці люди навіть не думають про те, що на ці гроші треба знімати нові фільми. Але ні, дай йому "на шару". Я вам можу навести ще один дуже хороший приклад — "Довбуш". Чемпіон абсолютний. 70 мільйонів. Фантастичні касові збори для українського фільму. Але, якщо його бюджет 120 мільйонів, треба заробити 240, щоб сказати "вийшли на нуль". А для того, щоб сказати, що він не тільки окупився, але й має прибутки — 360 мільйонів. У нас до війни, може я і помиляюсь, було в Україні десь 300-400 екранів. Для масштабів України, це просто крапля. Якщо у Франції 5 тисяч, здається, в Німеччині 6 тисяч. А як почалася велика війна, їх стало навіть менше. Хоча, статистика каже, що сьогодні, під час війни українці частіше ходять взагалі в кіно і на українські фільми теж. Це, напевно, дає нам надію".
Державні установи повинні думати про розвиток людини
Богдан Бенюк: "Як можуть відбитися, виправдатися кошти? Якщо глядач буде ходити в кіно і буде платити зі своєї кишені гроші. А якщо глядач український не ходить на українське кіно, то тоді це українське кіно занепадає. І ми будемо тоді в кінотеатрах бачити кіно інших країн. Державні установи повинні думати про розвиток людини, яка є українцем. І крім виховних процесів, які є в школах дитсадках і вищих навчальних закладах, вони ще й мають діставати продукт український. Один знайомий ректор курсантів усіх, які пов’язані зі службою безпеки, запросив мене до себе в академію. Ми показували фільми, робили зустрічі з артистами, з режисерами. І він сказав дуже мудру фразу: "Богдане Михайловичу, ми дуже хороший заклад, який дає нашим курсантам гарну освіту, яка пов’язана зі Службою безпеки України. І якщо ми не будемо їм давати нашу українську культуру, знайомити з нею тут курсантів, а це входить і музика, і кіно, і театр, і все решта, що пов’язане з цим: відвідування виставок, спілкування з артистами, то ми виховаємо дуже хороших спеціалістів-зрадників нашої Батьківщини".
Богдане, ще у 2018 році ви казали, що культура не може бути поза політикою. Чи змінилося ваше бачення зараз?
Богдан Бенюк: "Та як вона може бути поза політикою? Тепер дуже яскраво нам стало всім відомо, що політика першим ділом є культурою. Тому що ми мусимо рятувати свою державу, а це політика. Нам брехали, це було абсолютною неправдою, коли казали, що спорт поза політикою. Брехня. Ніколи, бо ти прагнеш виграти. Культура поза політикою — неправда. Те, що, мовляв, "я є людина світу, всесвіту, а не належу до якоїсь національності" — це все ті "заманухи", які збивали з пантелику, аби людям посіяти зерно невпевненості в собі. А ми — нація, яка пережила величезну кількість всіляких катаклізмів. Голодомори, війни, які каталися століттями просто назад-вперед по всій Україні. Тому ми зранена нація, якій треба швидко відродитися. А поки нам вороги не дають паузи на те, щоб ми могли відродитися, ми повинні це робити самі внутрішньо і знаходити резерви для цього. Бо покоління просто так не повинні зникати. Вони повинні нести певну енергетику, яку передамо тим, хто буде за нами. Майбутнє наше повинне бути втричі сильнішим".
