З палицями та сокирами патрулювали село, валили дерева, щоб заблокувати шляхи до села та ховалися в погребі. Так жили упродовж окупації мешканці села Кам'янка, що на Тростянеччині Сумської області. Своїми історіями та переживаннями ділилися із Суспільним.
Жителька села Кам’янка Віта Кульченко показує сокиру, з якою її чоловік, а нині військовослужбовець Збройних Сил ходив патрулювати вулиці в перші тижні повномасштабної війни. Ранок 24-го лютого 22-го року запам’ятався подружжю телефонним дзвінком їхнього сина.
“Він у нас строковиком був він дзвонить о 9 ранку і каже: “Мама, поздоровляю”. Я кажу: “Сину, що?”. Він контракт повинен був підписати, а він каже: “Ма, війна почалась”, — говорить Віта Кульченко.
Згодом від сусідів подружжя дізналось, що місцеві жителі на чолі зі старостою збираються організовувати громадянську оборону свого села.
“На третій день ми в клубі зібрались, пописали списки і організувались: хто, де, як. Як могли, так і чергували. Ходили й чергували. Я не могла сидіть. Жінки сиділи по хатах, ховались, а я не могла сидіти”.
Житель Кам’янки Олександр Сапегін так згадує перші дні вторгнення: “Страшно, але щось робити треба, а хто, якщо ми, хлопці будемо ховатися? Ну здрастє. Жінки боялись, зрозуміло, їх треба було заспокоювати. І не лише заспокоювати, а й захищати якось, щоб вони жили. Це ж наші сім’ї, дружини. А хто ще буде їх захищати? Просто, не було чим, не було навчено, не було підготовлено”.
Самостійно організувавшись, патрулювали вулиці села спочатку по чотири людини, розповідає Віта Кульченко: "Чоловік з сокирою і була ще мисливська одна рушниця, все. Ну сокира це так, на всякий пожежний була".
“Хто просто ходив з палкою, в кого немає рушниці. Ну, тому що, якщо буде якийсь дезертир іти, постріл вгору, людина вже може руки підняти — забрали в нього зброю. . І кількість людей наша теж впливала психічно на когось, якщо хтось нас бачить: один буде з рушницею і все, більше нікого немає, то таке діло. А коли троє чи четверо людей — хто знає, скільки в нас зброї є? Ніхто не знає", — говорить позивний "Куля".
"Та тут вообще було. Наші луплять по них, бо там же комбікорми, вони на Охтирську гору виїжджали шмаляти — через Кам’янку летить, ті туди..і оце все над Кам’янкою, тільки й того що по цьому краю, чи по тому.. і вжжжжж полетіли такі кабани, а як сонячне світло й сонце отам, було в небі встигаєш помітити: блись-блись-блись, як іскорки, полетіли. Вони ж блискучі.. отаке (сміється)”, — додає Віталій Куколь.
У березні російські війська з боку окупованого Тростянця обстріляли Кам’янку. Після обстрілу Кам’янки, Олександр Сапегін з односельцями вирішили з’ясувати, звідки стріляли.
“Дащанський Віктор Петрович, Студинський Микола Дмитрович — вони до мене 14 березня під’їхали. . І ми на “Волзі” вчотирьох, поки жінки не бачили, автомат взяв, гранату в кишеню і поїхали шукати через ліс. Потім розділились, групами по два чоловіки, де ж це, звідки… але не знайшли ми місце”, — розповідає чоловік.
На зворотному шляху чоловіки вирішили відрізати один зі шляхів до Кам’янки: у лісі валили дерева, щоб військові не проїхали.
"В 16.30 ми були вдома, в мене діти спали: одна дитина в залі спала, інша в спальні нігті там робила і прийшов додому синок. Я його якраз ругала, що стріляють, а він ходить десь. Забігає мій чоловік, кричить: “Бігом всі на вулицю, в погріб. Летять снаряди!”, — розповідає Євгенія Хрякова. — “Удар сильний, погріб відчинений був, діти там. Воно хлопнуло в погребі, діти закричали й виходить, коли я розверталась, я упала і на крик дітей я побігла в погріб. Спустилася, обняла, кажу: я жива, дядя Саша — не знаю. І сиділи ми буквально хвилини три ще, потім біжить чоловік, кричить мені: “Я живий, я живий!” і аж сльози в нього на очах: “Я живий”.
Російський снаряд, як з’ясувалось, поцілив у дитячу кімнату. Два місяці після влучання сім’я жила в погребі, згадує жінка.
Тільки коли в Кам’янку зайшла 93 бригада “Холодний Яр”, люди відчули полегшення. Було це в другій половині березня.
"Це знаєте, така радість була, що прийшли наші, нарешті. І все, ми відчули, що в нас є захист, що ми не одні залишились, що нас хтось захищає. І, звісно, почали допомагати їм, приносити продукти”, — розповідає Олександр Сапенгін.
Бійці 93-тьої бригади, розповідають жителі Кам’янки, знаходились в селі упродовж тижня, поки накопичували сили. Після цього вирушили на окупований Тростянець. Його, за допомогою тероборони та партизанів звільнили 26-го березня.
"Ми були, як одна команда, дуже сплочені були, один за одного ми, серед сусідів теж було таке, що хлібинкою ділились, хто чим міг. В кого борошно було, а дріжджів не було ти береш, ділишся тими останніми дріжджами, щоб на закваску було. Тобто, як могли”, — підсумовує Віта Кульченко про командний дух місцевих упродовж окупації.
Читайте Суспільне у Telegram
Долучайтесь до нашої спільноти у Viber
Підписуйтеся на наш Instagram
