69-річна вчителька початкових класів Катерина Мороз провела 67 днів у погребі, коли її рідним селом Пришибом у Балаклійській громаді впродовж пів року проходила лінія фронту. Разом з родиною була вимушена евакуюватися за кордон. Під час війни жінка втратила не тільки житло. У неї загинув онук-льотчик, який виконував завдання на Миколаївщині. Впоратися із горем їй допомагає спілкування з учнями, з якими вона займається репетиторством у літній кухні без води та світла.
67 днів у погребі
Село Пришиб, де живе 69-річна Катерина Мороз, розташоване за 14 кілометрів від Балаклії. У 2022 році понад пів року у населеному пункті проходила лінія фронту. Катерина 67 діб сиділа з родиною у погребі.
"П'ятеро нас було — ще сусідка із хлопчиком. На стільцях спали, поки у мене ноги не поналивалися. Було таке, що земля під ногами ворушилася. Думали, не виживемо. Я сама бачила, як літак скидав снаряди. Коли ноги опухли, я вже на чотирьох, як кажуть, вилізла з погреба. І дівчинка-онучка почала кашляти. Вранці донька сказала: "Виїжджаємо". А я кажу, що вмирати буду на своїй землі. Казала: "Їдьте, а мене залиште". Вона каже: "Ні, їдемо разом", — згадує пенсіонерка.
Родина виїхала до Польщі, де їх прийняли товариші сина.
"На моєму шляху зустрічалися добрі люди. Може, так доля розпорядилася. У Польщі й пані Зося, пані Ядвіга — люди стільки нам дали. І пан Януш, який нам у хостелі дав прихисток. Але домівка є домівка. Я криком кричала: "Везіть мене додому — я буду у погребі жити", — ділиться своїм досвідом Катерина.
Жителька Пришибу повернулася додому, щойно дізналася про осінній контрнаступ українських військових.
"Коли Балаклію звільнили — це передати не можна. Ми жили на одному поверсі, а триповерхова будівля, і всі вийшли на вулицю і кричали мені: "Твою Балаклію звільнили! Квитки ми взяли аж на 25 вересня — не було. Вже 27-го ми були в Пришибі. Я, коли підійшла до хати, і немає нічого — це треба тільки пережити. Ледь серце не розірвалося", — згадує Катерина.
Літня кухня Катерини була пошкоджена обстрілами, але її вдалося привести до ладу. У будинку ж, за словами жінки, жити неможливо: обстрілами пошкоджені вікна, стіни та дах, речі попробивало уламками від снарядів. Від вибухової хвилі та вологи розвалилося піаніно, подароване батьками: "Це в мене така старовинна річ, яку я дуже берегла й цінувала. Але так вийшло. Шкода. Душа болить".
"Те, що можна було витягнути з-під глини, я повитягувала. Матраци розбухли, тому що вікон не було і дощ лив. Ковдри пробиті уламками, взуття, одяг — уламки там. Робила у літній кухні, щоб жити. Світла немає, води немає. Не одна ж я така, багато людей", — каже Катерина.
Загибель онука-льотчика
На стіні вціліло фото пенсіонерки з онуками. Один із них — льотчик, 26-річний капітан Вадим Мороз — загинув торік у березні на Миколаївщині.
"Я 10 днів, нічого не ївши, лежала. Потім мене почали підіймати. Дуже боляче. Я обійняла труну, як ховали. Півтора року, скільки його немає, півтора року я плачу. Як згадаю, так і сльози ллються", — говорить Катерина.
Вадим з дитинства займався боксом, "умів й пекти й варити", згадує його бабуся.
"Усе мріяв, що стане кухарем, а потім, може, це моя мрія. Я в дитинстві закінчувала вісім класів. І я хотіла бути льотчиком. Якось, мабуть, мої думки передалися. Закінчив він Університет повітряних сил імені Івана Кожедуба. Був на гарному рахунку", — говорить Катерина.
Заняття з дітьми
До початку повномасштабної війни вчителька початкових класів з 40-річним стажем вийшла на пенсію, а зараз займається репетиторством: допомагає дітям вчити українську мову, літературу та математику. Заняття проводить у літній кухні, де і живе.
"Світла немає, водички немає. Воду збираю дощову про всяк випадок. Щось попрати, щось помити", — говорить Катерина.
Розклад занять залежить від погодних умов.
"У нас свічка. Я дітям кажу, що поки тепло — займаємося, а холодно — вже все, чекайте до весни. Воду мені діти приносять, сусідка дає воду. Вдень ось так і виживаю, а на ніч до своїх дітей або сусідів йду", — говорить вчителька.
Діти допомагають Катерині впоратися з горем, яке вона пережила після втрати онука.
"Я, коли ми його поховали, а на четвер у мене заняття були, прийшли такі малесенькі хлопчики. Думаю, і як я не піду? Якби я не піднялася, і не прийшла до людей — я б, мабуть, точно не піднялася. Я йшла до людей. Я не можу без дітей, без людей. Звичайно, робота допомагає", — говорить вчителька.
Пенсіонерка займається репетиторством онлайн.
"Онлайн дуже тяжко. Діти потребують допомоги. Вони самі не справляються, й батьки теж. Літом дуже багатенько було. Ніколи було й бур’янець порвати. А зараз всіх відправила в школу. Але зараз знову починають. Вони зрозуміли, які у них теми не виходять. Іноді звертаються. У неділю призначила троє діток", — розповідає вчителька-пенсіонерка.
Попри 40-річний досвід Катерина не приховує хвилювання перед зустріччю з кожним новим учнем: "Я дуже боюся першого заняття. Коли приходять, то я їм: "Ти мій дружечок, ти мій хороший". Намагаюся до себе притулити. і потім вони вдома кажуть: "Вона ж нам друг". Лад знаходжу з будь-якими дітьми. Буває, по чотири роки, а буває й далі приходять".
Як відновлює дім
У минулому Катерина працювала у двох школах: в Андріївській та Пришибській. За її словами, усього випустила кілька сотень дітей з початкових класів: "430 дітей з моїх рук, як кажуть, вийшло. До мого серця торкнулися. Може, й більше. 430 я точно нарахувала".
Колишні учні допомогли закрити плівкою та дошками вікна, а також перекрити дах: минулої осені жінка розставляла у будинку посуд через постійні дощі.
"Мені подзвонила колишня учениця і каже, що зустріньмося, хочемо допомогти вам із дахом. Каже: "Ми відкриваємо збір". І так діти кинули клич. Назбирали 50 тисяч. Навіть з гаком, тому що треба було дозбирати. Назбирали, і за три дні хлопці, бригада, поставили мені дах", — розповідає вчителька початкових класів.
"Всередині хати дуже багато роботи: треба вікна, проводку, гіпсокартон. Ще й миші пішли. Чи вистачить життя, щоб усе відновити. Хоча я багато вже доклала сили. На 10 кілограмів схудла: скільки глини, шиферу, скла винесла. Староста і волонтери від ООН дали мені ще шифер, дерев’яні дошки, цвяхи", — говорить Катерина.
Пенсіонерка подала заявку на "єВідновлення" і хоче відбудувати свій дім: "Я нікуди звідси не піду. Тут виросли мої діти, мої онуки. Тут ми прожили 40 років. Тут я поховала чоловіка".
Підписуйтесь на новини Харкова та області в Facebook, Viber, Instagram, Telegram, Youtube
