Військовослужбовець 82 окремої десантно-штурмової бригади Юрій Бондар на позивний "Шаман" розповідає, війна для нього розпочалася у 2014 році. Саме там він опановував науку надання першої медичної допомоги.
"То був вересень 2014 року. Одного дня приїхала "санітарка" з дебальцівського хреста і я, з речами, сів до них і поїхав з ними та там застряг", — каже він.
Маршрутка "Дебальцівський хрест – Артемівськ"
Коли Дебальцеве було під контролем України, а Бахмут звався Артемівськом, військові медики влаштували на дебальцівському хресті медпункт. Раніше там був шиномонтаж, але медики переобладнали його для потреб поранених. Серйозних медичних втручань там не планували робити. Завдання цього медпункту було прийняти поранених з дебальцівського напрямку і відвезти до Артемівська. Медпункт працював там до останніх днів, допоки Дебальцеве не опинилося в оточенні.
Спочатку "Шаман" виконував прості речі: був водієм та вантажником, а також, за його словами, міг зробити просту перев’язку та намалювати на лобі зеленкою хрестика.
"Але коли поряд паде снаряд, то вчишся надавати допомогу з неймовірною швидкістю", — жартує парамедик.
Коли на дебальцівському напрямку стало гаряче, всі підрозділи, котрі були на передній лінії зіткнення, звозили своїх поранених на хрест. Там їм надавали першу допомогу та відвозили до Артемівська в лікарню.
"Нам не треба було проявляти дурного героїзму і валити на передок. Підрозділи нам насипали своїх поранених. Але насипали з такою швидкістю, що ми не встигали відкопуватися. Наш рекорд – сім ходок на день Дебальцеве-Артемівськ. Ми як приїжджали, то вже падали з ніг. У машині могло бути двоє-троє поранених. А рекорд – один лежачий і шість чи сім сидячих, з легкими пораненнями. Ми тоді сміялися: "маршрутка". Ми розуміли, чим менше поранених буде на пункті забору, тим більше шансів, що їм нададуть допомогу. Ми прилітали в Артемівськ, швиденько вивантажували поранених. Якщо машина з кровіщою, то перекиссю з каністри полив, ганчірками повитирав і знов – на хрест. Ми були схожими на львівських перевізників. Вони ганяються за пасажирами, а ми – за пораненими. Чим швидше забрати, доставити та повернутися знов", — каже Юрій Бондар.
За той час "Шаман" зробив понад 1200 евакуацій. Згодом перестав рахувати й евакуації, і поранених.
Наприкінці 2016 року боєць демобілізувався та повернувся до Львова, де облаштовував своє мирне життя.
Парамедик бригади територіальної оборони
В ніч з 23 на 24 лютого минулого року, коли розпочалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну, Юрко їхав зі Львова у Житомир на похорон побратимів з 95 окремої десантно-штурмової бригади, які в ті дні загинули в бою з росіянами. Чин похорону скоротили до мінімуму. Бійців поховали. А "Шаман" відразу поїхав у 95 ОДШБ, щоб дізнатися, що має робити.
"Казарми нашої частини були розбиті авіаударами. Але було дуже багато авто резервістів нашої частини, які прибули в частину, прийняли військову техніку і відбули в зону виконання завдань. На місці були тільки чергові", — згадує боєць.
Оскільки він їхав на похорон, а не на війну, то мав на собі кросівки, джинси та пуховик. Тож довелося повертатися до Львова і забирати своє екіпірування, яке зберігалося вдома з моменту демобілізації.
"Я зателефонував бригадному генералу Юрію Галушкіну. Він мені каже: "Пам’ятаєш підполковника Курка?" — "Та чого не пам’ятаю? Пам’ятаю". — "От давай до нього, у Львові формується 103 бригада територіальної оборони", — переказує свою розмову сержант Бондар з генералом Галушкіним.
Так почалася його діяльність у 103 окремій бригаді територіальної оборони ЗСУ. Оскільки бригада тільки формувалася, то медикам виділили порожній кабінет, який вони назвали медпунктом.
"Чотири стіни, двері, вікна, підлога. І більше – нічого. На двері ми повісили листочок з надписом від руки "медпункт". Зате почали підтягуватися люди: хтось мав досвід, хтось – освіту медика. Дізнавалися, хто зможе залучити медикаменти, аптечки, розчини, крапельниці. Кожен дзвонив, писав, публікував", — розповідає "Шаман".
А в ніч на Великдень бригада виїхала в зону бойових дій.
І знову – Донеччина
Юрій Бондар приїхав знов, як він каже, у рідні краї Донеччини, де він знає кожну дорогу, кожну стежку та може розписати медичну евакуацію з заплющеними очима.
Зараз згадує бій в районі села Білогорівка Бахмутського району минулого року, коли росіяни спробували переправитися через річку. Позиції тримали 80 ОДШБ, 128 окрема гірсько-штурмова бригада і 103 ТрО.
"Противник вів потужний артилерійський обстріл для прикриття формування переправи та перекидання своїх сил. Під сильний вогонь потрапив один з лінійних батальйонів. Медиків не вистачало. Нас підняли вночі по тривозі та послали на підсилення. Ми потрапили туди в сам розпал цих подій", — розповідає військовослужбовець.
Юрко каже, тієї ночі доводилося стабілізувати та вивозити поранених. Їх було не так багато — більшість були загиблими.
"Медики цього батальйону прийшли у підрозділ з цивільного життя. Вони таких поранених ніколи не бачили та почали тупити. Треба було їх вивести з того ступору. Тому що це не додавало продуктивності. Мені було простіше, я вже таке бачив", — говорить Юрій Бондар.
Парамедик взявся до керування: цього колемо та перебинтовуємо, того – описуємо дані та рани, а того – негайно у шпиталь у Бахмут. На той момент лікарня, в якій парамедик знав усі входи та виходи, куди два роки поспіль возив поранених з 2014 до 2016, і де був знайомий з кожним лікарем, кожною медсестрою та кожною нянечкою, ще працювала.
"Вони хотіли разом з пораненими вивозити й загиблих. Але я наполягав, що ми маємо акцентуватися на тих, кого можемо врятувати; а загиблих ми заберемо наприкінці, коли вже іншої роботи не буде", — каже боєць.
Порівнюючи свій досвід початку війни, "Шаман" зауважив, що у 2014 році було багато контактних боїв та кульових поранень. Зараз таких поранених мало. Більшість – мінно-вибухові травми.
Чи потрібен медику автомат?
Тим часом росіяни підходили все ближче до Бахмуту. Лікарня у місті була переповненою, персоналу не вистачало. Тому Юрко, попри координацію роботи та навчання колег, приїжджав у лікарню та допомагав там медперсоналу.
"До кінця червня 2022 року я пробігав у режимі гончого пса. Але розумів, що роблю я набагато менше, ніж вмію, знаю та можу. Мене це трохи гризло. І я перевівся у 80 штурмову бригаду до полковника Павла Розлача, з яким я провів більше півтора року в боях за Авдіївку та інші місця", — каже військовослужбовець.
Про початок роботи у новому підрозділі "Шаман" розповідає так:
"Я прилетів. Ми сіли у підвалі. Якраз йдуть активні обстріли: снаряди грохочуть, тиньк сиплеться, все розноситься, рація кричить, ми — працюємо. Словом, все так, як я люблю".
При цьому, говорить, що автомата у руках не тримав вже майже рік: у місця, де мають бути магазини для автомата, напихає максимум матеріалу для перев’язок, турнікети та все, що потрібне для надання медичної допомоги під час евакуації.
"Зі зброї у мене є пістолет. І то я не знаю для чого. Мабуть, якщо щось піде не так, то щоби мати змогу застрелитися", — жартує парамедик.
Розповідає, під час евакуації заїжджає за пораненими так далеко, як тільки можна. І дуже часто це дороги, всіяні вщент уламками від мін. Тож, повертаючись з пораненими, медики заїжджають у стабілізаційні пункти на порізаних шинах та голих дисках.
Найбільша евакуація, в якій він брав участь, налічувала 31 врятованого бійця після одного бою.
Серед поранених згадує військового, який наступив на міну та втратив стопу. Медики беруть його під руки аби допомогти вийти з медевака у шпиталь. А військовослужбовець сміється, що друга нога вціліла і він сам може доскакати на ній куди треба.
"Бували випадки, коли боєць, на перший погляд, мав незначні поранення. Ми його стабілізували, передали далі медевакуації. А вони повертаються і кажуть: медики забрали в операційну, а він там дугою вигнувся і все, не врятували. Потім ми сидимо, куримо і аналізуємо, що ми могли пропустити. Але ми не всесильні", — говорить Юрій Бондар.
Одного разу, за словами військовослужбовця, їм повідомили, що везуть поранених. Екіпаж підготувався: набрали ліки у шприци, одягли рукавички, виконали інші підготовчі дії. А поранених нема: їх не можуть вивезти, бо йдуть інтенсивні обстріли.
"Я присів у підвалі на матрац, сперся спиною на стіну, руки у рукавичках тримаю перед собою. І – заснув. Здавалося, що тільки заплющив очі. Розплющую: поранених нема. Питаю, де вони. А мені кажуть: ми самі впоралися, тебе вирішили не будити, бо ти 20 годин поспіль відчергував", — говорить "Шаман".
"Було бажання застрелити"
Під час визволення Харківщини медикам доводилося надавати допомогу російським військовослужбовцям, яких покинули, відступаючи, їхні товариші. Юрко каже, що жодних емоцій до них не відчував.
"Звісно, було бажання застрелити. Але штурмовики привозили їх і казали: це – російське лайно і треба з ним щось зробити, щоби він дожив, допоки його не передадуть далі в тил. Від нього можна було отримати певну інформацію: де є склади боєприпасів чи палива. Деякі з них боялися, що я щось вколю і він вмре. Я казав, що то не моє завдання, моє завдання – щоби ти жив", — розповідає Юрко.
Всі полонені говорили, що вони не винні, їх змусили йти воювати і вони цього не хотіли. Один плакав, що він водій бензовоза і возив паливо. Звісно, що цей полонений виявився дуже корисним: він розповів багато потрібної інформації про розташування російських підрозділів.
Коти на війні
Юрій Бондар каже, має взаємну любов: він любить котів, а коти люблять його. Вдома, у Львові, у нього живе троє котів. А на війні він знаходить, рятує та прилаштовує цих тваринок. Каже, що коти його "переслідують" у найнесподіваніших місцях.
"На Ізюмському напрямку ми об’їжджали територію у пошуках боєприпасів, які залишили росіяни, і які ми зможемо використати. Заїхали на один зі складів, де ворог зберігав заряди до реактивної системи залпового вогню "Град-21". Там ангар, завалений ящиками. Щось порожнє, щось наповнене. Перебираю, дивлюся. І тут чую, як щось нявкнуло: вилазить крихітне кошеня, трохи більше за долоню", — розповідає боєць.
Юрій не зміг залишити тваринку напризволяще. Посадив його в машину, сам пішов пакувати ящики в кузов. Повертається – кота нема. Покликав – не озивається.
"Погода – жахлива: болото по коліна, дощ. Їдемо, чую: щось нявкнуло. Кажу до командира: "Кіт!" Командир відповідає: "То в тебе так в машині турбіна свистить". Ми заїхали в поле на іншу точку. Я виходжу з машини: кіт вилазить, бруднющий, в багнюці і знову – няв. А він заліз під захист машини і так проїхав сім кілометрів", — говорить "Шаман".
Тварину забрали до себе, помили, нагодували і почали прилаштовувати. Озвався один зі знайомих, який сказав, що має трьох дітей та двох котів. Оскільки у родині відчувався брак котів, то його забрали. І малюк тепер мешкає у Києві.
Іншим разом кішечка прийшла сама до бійців у опорний пункт, де вони облаштувалися. Навколо все було зруйноване та вигоріло. І серед усього того – сірий мейн-кун. Щоправда, худющий, переляканий.
"Я забрав кішку, відмив, відігрів, відгодував. Приїхала волонтерка з Харкова, сказала, що має вдома двох котів. То і цьому знайдеться місце", — каже боєць.
Всього за свою воєнну кар’єру Юрко вже врятував і прилаштував понад 20 котів. З власниками знайд він підтримує контакти. Каже, що всім котам, яких він прилаштував, дуже добре живеться у нових господарів.
