Чи замислювалися ви, як це – підірватися на міні? Що саме відчуває людина, коли її тіло аж до легенів, серця та кісток пронизують сотні дрібних осколків? Або коли вибухівка з "пелюстки" відриває ногу? Як і коли починає боліти? І що відбувається потім, яке життя після поранення? Далі – історії двох людей, яким пощастило вижити після детонування міни. У першому випадку це сталося під час походу по гриби, у другому — під час виконання службових обов'язків. З ними спілкувалася Наталія Найдюк.
Влітку 2022-го ліс між селами Ягідне та Золотинка, що на Чернігівщині, оговтувався після бойових дій. За кілька місяців тиші рани загоювалися: проростала трава, відновлювалися дерева, а на галявинах росли гриби. Що ліси на Чернігівщині приховують купу небезпек, попереджають таблички, які старанно загнали в землю сапери. Та якщо придивитися, то за тими табличками можна побачити грибників.
Це сталося 12 серпня 2022 року у лісі між Ягідним та Золотинкою. Того дня 64-річна Катерина Журко вперше наважилася зайти до лісу. Вона вдихала його пряно-сирі аромати, милувалася промінням сонця, яке блукало між дерев, раділа грибам. Але у всій цій красі жінку насторожувала тиша: птахи мовчали. Коли Катерина з кошиками лисичок та велосипедом у руках йшла до асфальтованої дороги, позаду пролунав вибух. Жінка подумала, що пробила заднє колесо і навіть встигла пожалкувати: після того, як росіяни танком розкатали її новенький спортивний велосипед, вона інвестувала кругленьку суму зі своєї пенсії у ремонт старенької "України". У селі без цього транспорту ніяк. Але вже за мить хвилювання за велосипед розчинилися. У вухах загуло, потім задзвеніло, з одягу потекла кров…
Майже втрачаючи свідомість, Катерина Журко все ж дійшла до асфальтованої дороги, де її випадково побачили поліцейські, які проїжджали повз. Так само сталося і з сапером Олександром "Кракеном" Борисенком. Коли він підірвався на міні, то "швидка" їхала неподалік і змогла вчасно відвезти його до лікарні.
"Якщо моя історія когось збереже від походу до лісу за грибами чи ягодами, я буду щаслива"
Змішаний ліс по обидва боки дороги, що з’єднує села Ягідне та Золотинка на Чернігівщині, завжди приваблював грибників. Особливо затяті навіть впізнають лисички, що виросли на різних галявинах під березами. Але з приходом війни на Чернігівщину ліс, який колись годував селян і був таким собі сільським варіантом дзену, став небезпечним. Щоправда, люди не одразу і не всі це усвідомили.
Катерина Журко все життя прожила у Чернігові. У Ягідному мала дачу. Приїжджала сюди на вихідні та у відпустку. А коли вийшла на пенсію, то це місце стало постійним для відпочинку.
"Я завжди любила ліс, обожнювала збирати гриби. Встану вдосвіта, усі справи пороблю і чекаю, поки сонце зійде, щоби до лісу піти. Це було моє найголовніше захоплення", – розказує Катерина Журко.
До Ягідного, після звільнення села, жінка приїхала у червні 2022 року. Побачене шокувало: пошкоджений дім, двір та город у вирвах, напівзруйноване село і люди, які пережили три тижні у задусі у шкільному підвалі. Звісно, ліс, природа – це ментальне відновлення. Але після російських військових він став небезпечним.
Катерина Журко завжди була відповідальною. Тому як би сильно її не тягнуло до лісу, вона трималася, два місяці не йшла. А навкруги постійно була спокуса. Сусіди, які носили кошиками красивезні гриби. Подруга, що звала до лісу. Думалося: там купа людей, техніка їздить дорогою, усе безпечно. І наостанок – племінник, який отримав дозвіл на заготівлю лісу біля золотинської дороги.
"Це було 12 серпня. Я всю ніч не спала. Хочеться до лісу, не те слово… Вранці пішла по воду до колодязя, дивлюся, місцевий хлопець іде з лисичками, такі гарнюні. Це була остання крапля. Я зайшла в хату, помолилася біля ікон. Дістала велосипед, підкачала колеса. Думаю, поїду на золотинську дорогу, просто подивлюся”, – згадує жінка.
Біля дороги вона побачила спиляні дерева, а отже, тут працювала техніка. Потім звіддаля впізнала з десяток грибників, що ходили в лісі з обох боків від дороги. І зрештою вдихнула сирий аромат ранкового лісу і вирішила: була не була...
Спочатку Катерина ступала обережно, проглядаючи землю, куди ставила ногу. А потім…
"Це ж грибочки. Я знайду галявину і забуваю про все… Так і назбирала цілий кошик. У лісі така краса, сонечко, гриби… Я почувалася такою щасливою. Тільки тиша насторожила: грибники побігли далі, а я сама, і ані співу птахів, зовсім нічого", – каже Катерина.
Вона перейшла дорогу і зайшла на інший бік лісу. Назбирала ще один кошик і вирішила, що час додому. Неподалік побачила окоп, де майже пів року тому сиділи росіяни: сфотографувала здалеку. А потім направилася в бік асфальтованої дороги. Але стежка, яка вела з лісу, була місцями у траві, погано проглядалася. Тож Катерина вирішила йти згарищем.
"Я ж іду, велосипед у руках, під ногами все видно, все чисто. І тільки чую – БАХ!!! Думаю, от дідько, заднє колесо пробила. Тільки ж з ремонту мій транспорт. А тут у вухах як задзвенить, я нічого не чую і не відчуваю. Перевожу погляд, бачу, з мене кров хлищить. Боже, думаю, це я на міні підірвалася", – згадує жінка перші хвилини після вибуху.
Сотні дрібних металевих осколків прошили тіло жінки аж до легень та кісток. За кілька хвилин шапочка, дві футболки та спортивні штани були повністю в крові. Жінка зрозуміла: треба якнайшвидше рухатися до дороги, інакше втратить свідомість і зійде кров’ю. Вона подзвонила племінниці і розповіла, що сталося. А сама з останніх сил крокувала до дороги. Хоча кожен крок ставав дедалі важчим: у голові паморочилося, а одяг ставав мокрим і важким від крові.
Нарешті Катерина здолала 100 метрів, які відділяли її від дороги. У цей момент повз проїжджала поліція, побачивши закривавлену жінку, вони зупинилися. Потім була "швидка", лікарня, операції…
В тіло Катерини Журко врізалося понад 100 осколків з чорного металу, розповіли жінці лікарі під час лікування. Осколки прошили весь правий бік: руку, ногу, живіт, легені… Більшість із них так і залишилася в тілі: діставати не можна, бо довелося б порізати всі легені.
Після лікування в Чернігові жінка проходила реабілітацію в Польщі та Австрії. Шість місяців знадобилося, щоб хоча б трохи відновити сили. Але права рука повноцінно не працює і за рік. Осколки пошкодили ліктьовий нерв, тому пальці досі онімілі. Також Катерина погано бачить на праве око і чує на праве вухо. І щоранку сильно кашляє: так на метал реагують легені.
"Знаєте, мені боляче це все згадувати, але якщо моя історія когось збереже від походу до лісу за грибами чи ягодами, я буду щаслива. Якби я підірвалася за один кілометр від дороги, або в мене не було телефону, або повз не проїжджала поліція, або уламки потрапили кудись у вразливе місце, або ще якесь або…, мене б тут не було. Я не відчувала тоді болю, був шок. Але ти просто стікаєш кров’ю моментально, втрачаєш свідомість і все. Коли мене забирала «швидка», тиск був 80/40. Тому прошу всіх, як би вам не хотілося в ліс, не йдіть. Це справді небезпечно. Добре, що в мене ще так все обійшлося. А скільки випадків, де відриває руки, ноги, де люди помирають…", – застерігає Катерина Журко.
"Тоді я не переживав за ногу, я думав, щоб доїхати до лікарні і вижити"
Чернігівський сапер Олександр Борисенко втратив частину ноги на Харківщині 17 грудня 2022 року, коли розміновував подвір’я сільської школи. Після звільнення області там не було електроенергії, тож Олександр з командою перевіряли місцевість біля стовпів електропередач, щоби електрики могли розпочати ремонт.
Навкруги вже кілька місяців лежали міни "пелюстки". Олександр з колегами шукав їх за допомогою приладу і знешкоджував. Крім мін подекуди були вирви та уламки від снарядів: наслідки запеклих боїв на цій місцевості.
"І виходить так, що я вожу приладом, а він на все реагує, бо скрізь метал, уламки. Я взяв щуп – щось на кшталт металевої палиці, якою ми протикуємо землю, щоб дізнатися, чи є під нею міна. Перевірили один бік, все добре. Я розвертався назад, а там кущик був і викид землі, як виявилося, ця земля присипала пелюстку. Так вийшло, що я наступив якраз на цю землю", – пригадує Олександр.
Стався вибух, все навкруги покрилося димом. Сашко перестав відчувати ногу. Впав. Добре, що на ту ділянку, яку вже перевірив, адже можна було впасти на ще одну міну, і наслідки були б гірші. Чоловік одразу зрозумів, що сталося…
Сапери мають бути, наскільки це можливо, морально готові до того, що можуть підірватися. Ще перед виїздом на завдання Олександр попередив кожного з саперів, аби мали по чотири турнікети – на кожну кінцівку. Побратим дістався до "Кракена" за 20 секунд. Наклав один турнікет, але той зламався. Наклав другий.
"Я єдине спитав тоді: нозі пі…ць? І почув, що так. Я наступив якраз по центру, тож ступню, як троянду, розкрило. Розірвало там усе, на шкірці висіла нога", – каже чоловік.
Спочатку він болю не відчував, тільки дзвін і сильне оніміння. У той момент чоловік взагалі не думав про ногу, він хотів просто вижити.
Справа в тому, що "швидкій" із Харкова чи Чугуєва до села, де працювали наші сапери, їхати 40 хвилин в один бік. Але "Кракену" пощастило: "швидка" приїхала за 10 хвилин: вона якраз була неподалік на виклику, везла поранених. Травми тих хлопців були не складні, тож їх пересадили у цивільну автівку, а Сашка – у "швидку".
Вже у "швидкій" почало несамовито боліти. Повністю знеболити ногу медпрацівники не могли, бо попереду сапера чекав наркоз і незрозуміло, як би він подіяв після ліків. Тому знеболювальні давали дуже дозовано.
"Коли приїхали в госпіталь, біль був настільки сильним, що я вже не міг його терпіти. За хвилину лікарі заповнили всі дані, а далі – наркоз і операція", – каже сапер.
Тиждень чоловік провів у Харкові, потім його перевезли в Чернігів. А після цього він полетів в США на протезування.
"Емоційно я був до цього готовий. Наша робота допускає такий ризик. Я бачив багато хлопців на протезах, які продовжують воювати. Тому лежачи в тому селі і чекаючи «швидку», я не думав про ногу. Я думав, як вижити. Адже розумів, якщо чекати на «швидку» 40 хвилин, а може й більше, то можна стекти кров’ю. Бо турнікет треба з часом послаблювати. І терпіти цей нестерпний біль, не знаю, як це… Мені пощастило, що «швидка» була неподалік, бо хтозна як би воно все закінчилося", – каже чоловік.
Які бувають міни і як вони знищують людей
У фільмах часто показують, як людина наступила на міну і не сходить з неї, чекає, поки сапери зроблять свою справу і визволять його. Насправді, так буває тільки в кіно. Олександр Борисенко розповів, про найпоширеніші міни, з якими стикалися сапери під час російсько-української війни.
"Пелюстки" – це протипіхотні пластикові міни, як правило зеленого або коричневого кольору. Вони добре маскуються серед листя, трави, просто на землі. Людина наступає на неї, і миттєво стається вибух. Всередині міни є рідина та дві "голки". При натисканні голка вдаряє по вибуховій рідині. Її небагато, 48 г, але цього достатньо, щоб відірвати ступню, наприклад. Найпоширеніші ураження: кінцівки та область паху. Уламків практично немає.
Ці міни розраховані на ураження, а не знищення людини. А втім, якщо вчасно не надати допомогу, людина загине від крововтрати.
Мінування відбувається дистанційно. З вертольоту або установки "пелюстки" розлітаються з тубусу на території 100 на 100 метрів. Це неконтрольований процес.
Є дві модифікації "пелюсток": із самоліквідатором (вибухають самі впродовж 40 годин, якщо ніхто не наступив) і без нього (лежать зарядженими, поки хтось не наступить). Останні заборонені Женевською конвенцією, але їх все одно використовують.
"Я підірвався на міні у грудні. А це село звільнили кілька місяців до того. Тобто ніякого самоліквідатора там не було", – каже "Кракен".
Розтяжка – це граната, до чеки якої приєднали ліску чи інший дріт. Коли людина чи тварина її смикає, витягується чека. І за три-чотири секунди стається вибух. У такому разі людина отримує численні осколкові поранення. Якщо вчасно не надати допомогу, то людина може загинути від крововтрати. За словами сапера, у лісі половину розтяжок знешкоджують тварини.
"Ця жінка (Катерина Журко, – ред.) підірвалася на розтяжці: у неї багато осколкових поранень і спрацювала вона на заднє колесо, хоча жінка переїхала, зачепила ліску переднім, тобто якраз за три-чотири секунди”, – пояснює сапер.
"Пастки" для саперів – це міни, які спрацьовують на розвантаження. Ворог встановлює міну і ставить щось зверху, наприклад, термос, зброю, телефон чи якийсь інший предмет. Якщо прибрати предмет, що стоїть зверху, ця міна вибухне. При чому, можливо, не одразу, а за кілька секунд чи хвилин, якщо буде уповільнення. Саме тому категорично заборонено піднімати предмети у місцях, де стояли росіяни.
Протитанкові – принцип роботи такий же, як і на протипіхотних мінах, але там сім кілограмів вибухівки, і треба більший тиск на міну, щоб вона спрацювала: 80-200 кілограмів, залежить від модифікації та віку міни. На протитанкових підриваються автівки, трактори, техніка. Вижити при наїзді на таку міну практично неможливо.
"Торік у Киїнці на протитанкову міну наїхало авто з двома жінками та чоловіками, дві родини у ліс їхали. Коли ми прибули, там було чотири тулуба, а рештки порозкидало. Це дуже сильний вибух, тому вижити за таких умов нереально", – пояснює Борисенко.
Круглі ПМН – це потужні протипіхотні міни круглої форми з 200 грамами вибухівки всередині. Їх закопують у землю, і видимою залишається невеличка частинка – трикутник. Коли на нього наступити, вибух буде в чотири рази потужніший, ніж від "пелюстки".
Тому при підриві ураження дістають не одна, а всі кінцівки, можуть навіть вилітати зуби. Травмування дуже сильне, загинути можна, якщо вчасно не надати допомогу або уламок влучить у вразливе місце.
Чому зараз небезпечно в будь-якому лісі, де були чи могли бути російські військові
Наразі близько 30% території України заміновано. Чернігівщина – серед частково замінованих областей. Тому відвідування лісів в області заборонено до кінця воєнного стану.
"Зараз немає повністю розмінованих територій. Тому, коли дають дозвіл на заготівлю дров чи обробіток поля, то мова йде про ділянку, обмежену конкретними координатами. А люди, дивлячись, що лісничі заготовляють дрова, думають, що в лісі безпечно. Лісничі знають точні координати і не виходять за них. Люди ж цих координат не мають і можуть натрапити на міну", – пояснює сапер Борисенко.
За його словами, навіть якщо в лісі не бачили російських військових, це не означає, що їх там не було. Могли заходити ДРГ і, щоб нашкодити, замінувати. Таке може відбуватися на прикордонних територіях навіть зараз.
Хоча люди там часто нехтують заборонами, адже живуть з лісу: продають чорницю та гриби.
"Розмінування триватиме довго, бо заміновані величезні території. Якщо на полі з цим може справитися машина, то ліс розміновують тільки вручну. Знаєте, як це виглядає? Спочатку технічна розвідка, коли ми проходимо місцевість літерою Z. Потім кожен сапер буквально падає на коліна, кладе перед собою на відстані 30 сантиметрів палку довжиною в метр і щипає ножицями траву, перевіряє ділянку приладом. А там же цвяхи, кришки і купа іншого металолому, який весь потрібно перевірити. Відтак за день одна людина може пройти 5-10 метрів. Уявіть, скільки це часу, щоб достовірно перевірити все… Це дуже й дуже довго", – резюмує Олександр Борисенко.
І додає, що люди часто не розуміють, що гриби та ягоди, за якими вони йдуть до лісу, можуть коштувати здоров’я або й життя. Адже може статися так, що людина втратить не одну, а й кілька кінцівок. І доведеться доживати віку, не маючи змоги самостійно обслуговувати себе. Чи вартують того гриби?
Підписуйтесь на Суспільне Чернігів і на інших платформах: Telegram, Facebook, Viber, YouTube.
