Сергій Годлевський – історик, який зараз служить у лавах шостого прикордонного Волинського загону та захищає Україну. Нещодавно військовослужбовець приїхав до Луцька у короткострокову відпустку.
Суспільному прикордонник розповів про військову службу, формування української нації в окопах та перемогу України.
Військова служба у прикордонному загоні
— Пам’ятаєте той момент, коли вперше взяли до рук зброю, аби реально захищати Україну, нашу ідентичність, нашу землю?
Я учасник студентської голодівки 90-го року, Помаранчевої революції, далі була Революція Гідності, тому мобілізація 2015-того цілком закономірна. 2015-го перебував в районі Мар'їнки, а зараз в районі Авдіївки. Це поруч два міста, та ж Донецька область. Тоді й зараз ворог один і той же, тільки різна активність, різна фаза бойових дій, ця нова фаза розпочалася 24 лютого 2022 року.
— Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, у вас вже був бойовий досвід, ви пішли до військкомату. Як потрапили до прикордонного загону? Які функції виконуєте?
У 2015-му році коли я пішов служити, саме був набір у прикордонники. Я український націоналіст, в яке б середовище не попав, головне виконувати певну функцію. Я бойовий офіцер виходжу на чергування, але моя функція пов’язана з роботою з персоналом. Щоб працювати з персоналом, я повинен з ними жити й разом йти на бойові завдання. Тоді ти маєш і моральне, і розумове право їм щось нав'язувати. Розповідати про патріотизм український, а бути далеко від місця, де свистять кулі та рвуться міни – це некоректно.
— Коли потрапили в зону бойових дій, картина, яку там побачили, відрізнялася від тієї, яка закарбувалася у пам’яті з часів АТО?
Різниця відчулася від місцевого населення. У 2015-му році в регіоні, в який я потрапив, багато розмовляли російською мовою. А зараз більшість намагається спілкуватись українською. На сьогодні основні бойові дії проходять на півдні та сході України. І ці “ждуни”, які чекали, що Путін прийде, побачили їхнє визволення, їхню сутність, руйнівну силу орди. Якби не ці події, ми б ще 200 років пояснювали жителям східних областей, хто такі "Січові стрільці", УПА, що вони хотіли мати свою державу, мали право, за це боротися. То зараз ми будемо будувати нашу українську державу, і не будемо ні перед ким вибачатися і пояснювати.
"В окопах я побачив українську націю"
— Розкажіть більше про тих бійців, які поруч з вами воюють. Які вони зараз українські бійці?
Саме в критичних моментах під час збройного протистояння проявляється феномен української нації. Коли, "пацани", яким по 18-20 років у Гостомелі зустріли іменитого ворога і протистояли йому. Другий феномен – це абсолютна згуртованість усього народу. Коли я прийшов до військкомату у Луцьку одразу після початку вторгнення, то там було до півтори тисячі людей. А волонтерський рух, я не знаю, чи є аналоги у світі. Це про те, як бореться народ.
— На ваш погляд, повномасштабне вторгнення було неминучим?
Тут ніякої випадковості не сталося. Моє переконання, як історика, якби все йшло так, як йшло до того, ми через десять років були б членами Євросоюзу. Багато людей виїжджало на Захід на заробітки, щоб заробити капітал і відкрити тут справу, люди поверталися і міняли суспільство, в нас проходила трансформація, ми поверталися в лоно європейських народів. І, звичайно, Путін це бачив, що він втрачає такий маточник, як Україна. Це було намічено, вони готувалися, але вони думали, що все буде дуже швидко.
— Чому ця нація не сформувалась 9 років тому, коли вже були перші загиблі від російських куль, перші поранені, перші окуповані території, події під Іловайськом, Дебальцевим?
Україна була не готова. Ми мали багато шансів у своїй історії. В 1917-1918 році Європа визнала УНР, як самостійну державу на рівні із Польською державою і Фінляндією. Вони були дозрілі до того, щоб проголосити свою незалежність. Україну визнали по всіх договорах, але українське суспільство не могло між собою домовитися. Та 30 років нашої Незалежності не пройшли даремно. Це тисячі під військкоматами, це те, що в містах збиралися люди й наповнювали горючою сумішшю пляшки. Це наше нове виросле покоління. Переважна більшість учасників Майдану 2013-2014 року це молоді люди. На сьогодні воюють люди різного віку, але переважна більшість — це молоді люди, які воюють, гинуть, калічаться. Але стоять на своїй ідеї.
Коли закінчиться вій на та якою буде відбудова
— На якому етапі зараз ця війна, на ваш погляд? І чого чекати українцям?
На мою думку, ця війна, на превеликий жаль, буде ще тривати. Думаю півтора-два роки. Чому? Тому, що насправді їх є ще дуже багато і вони женуть нові й нові сили. Глобальний світ боїться розпаду Росії, боїться всяких “кадирових” і їм подібних, які можуть мати доступ до ядерної зброї. Росія ніколи не згодиться з тим, що ми повертаємось у європейське лоно. В нас один єдиний шлях. Це наша перемога.
— Якою має бути перемога, на ваш погляд? Що ми можемо назвати перемогою?
Перше, це деокупація всіх українських земель до кордону станом на 1991 рік. На мою думку, має бути демілітаризована зона між Україною та Росією.
— Коли ми відвоюємо територію, скільки часу знадобиться, аби відвоювати розум і серця людей, які майже 10 років були в окупації?
Це є світовий досвід. Твориться військова цивільна адміністрація на певних територіях. Я думаю, що на перших початках там, наприклад, років п'ять, можливо, десять не треба проводити вибори. Має пройти певний період преадаптації. Але мають працювати нормальні правила. Ти хочеш працювати на державній роботі, будь ласка, ти маєш знати українську мову. Так само навчання. Вищі навчальні заклади всі працюють, але вчимо українську мову. Це не є якась проблема знати українську мову в державі Україна.
Термінові новини читайте в Telegram та Viber Суспільного Луцьк.
