У свої 27 називає війну своєю дружиною і навіть під час реабілітації не полишає військову справу, навчаючи молодше покоління. Черкащанин Олександр із позивним "Хмурий" на війні з 18 років. Нині оговтується від чергового поранення, однак морально вже готовий стати до зброї.
"Добрий день, я хочу в АТО"
"Я ріс у Черкаській області, де Дніпро і кручі, за півтора кілометра від Чернечої гори. У дитинстві ми ходили на будівництво, лазили по закинутих будівлях, гралися у "войнушки". Батько прищеплював мені любов до зброї, навчив стріляти. З дитинства я чомусь думав, що буду солдатом, який не просто служитиме, а воюватиме. І чомусь завжди думав, що буду стріляти проти росіян. Ще школярем я почав вивчати історію, коли на уроках вчили про, наприклад, Богдана Хмельницького, добу Руїни. Читав про Російську імперію, Радянський Союз. Водночас багато читав і про Холодноярський край. І тоді став розуміти, що Росія — це імперія, яка ніколи не насититься і що без нас ця імперія неповноцінна. Вони постійно будуть сюди тягнутися".
У Черкаському національному університеті мені Богдана Хмельницького опановував фах історика. Щоправда, провчився лише рік:
"Вивчаючи історію і культуру, ти розумієш самобутність нації. Тоді дуже повпливав Майдан. Потім почалася АТО, і я поїхав на війну".
Спершу пішов до військкомату:
"Мені 18 рочків, я приходжу у військкомат і кажу: «Добрий день, я хочу в АТО. Вмію з оптики стріляти, бажано, щоб снайпером». Мене відразу спитали, чи служив строкову службу. А я ж не служив. Порадили піти на контракт, а там, мовляв, щось буде. Дали якийсь лист, із яким я мав би поїхати до Києва у частину. Сім'ї я сказав, що йду на роботу, а сам за цей час з'їздив у столицю в ту частину".
Серед військових зрозумів, що рішення, чи поїде він на війну, приймуть далеко не відразу і хто зна, чи приймуть взагалі:
"Я подумав, що мені це не підходить. Почав шукати варіанти. Батьки почали щось підозрювати і тоді мене забрав до себе їхній знайомий, який на той час був у «Айдарі». Сім'я змирилася з тим, що я їду на війну, бо що ж вони зроблять. Я б усе одно знайшов можливості. Купили мені всяких шмоток, бронежилет. Вдома все те одягнув, було якось трохи незрозуміло спочатку, а потім почав звикати".
"Дивись, Саньок, ось твої ровесники"
"Майже за місяць до виїзду у мене почалася якась трансформація. Я одягаю камуфляж, тяжкий бундесверівський броник, РПС — і думаю, як я воюватиму. Мабуть, тоді я вже почав ставати Хмурим. Мені не хотілося виходити з дому, проводити з друзями час, гуляти. Я відчував відмінність, своїх поглядів і їхніх. Мені час чекання здавався вічністю, постійно все переносилося.
Ми виїхали 24 листопада. Приїхали в Луганську область, біля Щастя. Їхали на місцеву ТЕС, де був гарячий душ, і зупинилися біля якогось магазина. Хлопці вийшли щось собі купити, а командир лишився зі мною. На лавочках поруч якісь підлітки випивали і веселилися, хоч прямо біля них була війна. А командир мені каже: «Дивись, Саньок, ось твої ровесники». І от тоді я ще більше відчув цю відмінність".
Перший бойовий виїзд був уже наступного дня:
"Вночі сказали, що має йти ДРГ біля наших позицій. Я «пакуюся», беру автомат, питаю, на яку позицію мені ставати. Дивлюсь у темряву з автоматом і розумію, що ось воно, те, для чого я їхав. Зараз почнеться бій. Командир проходить і підбадьорює, а я кажу: «Батя, я готовий». Тоді все минулося, але заснути я вже не міг. Вночі ходив по позиції, там були, до речі, в основному черкащани. Це були хлопці вже з досвідом бойових дій, дорослі чоловіки. Підходив до кожного і з кожним говорив. Вони розповідали, що бачили.
Я зрозумів, що на війні ти не лише солдат, одиниця, яка бігає чи стріляє, а і кухар, і вантажник, і копач, і все інше. Я копав, носив мішки з землею. Один автомат був у нас на трьох тоді, мінялися по черзі".
Далі Хмурий із "Айдару" потрапив на навчання у "Правий сектор", потім повернувся в "Айдар", далі — знову до "правосеків". Згодом був контракт із батальйоном "Донбас" та патрульний батальйон, після якого він звільнився зі служби.
"Після цього я кілька років, як то кажуть, поневірявся, шукав себе, пробував різні заняття, свою справу. Тоді я ще не міг справлятися з ПТСР, відсутністю своїх людей. Через кілька років переїхав до Києва і життя звело мене з громадською організацією «Центурія». Там я навчався військової справи, вдосконалював свої навички".
"Поспали години три і тут чуємо — вибухи. Почалося"
Повномасштабну війну Олександр зустрів у складі "Центурії".
"Коли почали в новинах повідомляти, що Росія проводить великі навчання у Білорусі, ми ще думали, що може буде, а може й ні. Я тоді казав ще до Нового року, що я цього не відчуваю. Після Нового року виходив на вулицю і відучував цей запах війни, цю металеву атмосферу. Станом на 24 лютого я вже знову був бійцем. 23-го звечора ми чергували. Всі моніторили новини. Я тоді сказав: «Пацани, не буде війни, то треба спати, а буде, то треба бути виспаним». Пізно лягли. Поспали години три і тут чуємо — вибухи. Вилітаємо — почалося".
Мені за два тижні до цього передали снарягу з Черкас. Я взяв дробовик і пішов на КПП чергувати, зустрічати людей, направляти туди, де ми мобілізувалися. Приїхав мій побратим Бот та ще двоє, вчотирьох стрибнули в машину. Дороги були забиті. Ми отримали зброю поїхали на Гостомельський аеродром. Там була загроза оточення, тому ми згодом звідти знялися".
"У Ворзелі у нас було піхоти менше, ніж у них техніки"
"Як каже мій друг Бот, «навчився сам — навчи інших». Коли я отримав своє перше поранення, то зрозумів: те, чим я можу займатися не на бойових позиціях — це когось тренувати".
Це перше поранення було у Ворзелі:
"Ми там гальмували колону і танк вдарив у будівлю, в якій я знаходився. Мене шматком стіни збило, права нога була травмована. Завжди казав, що Донбас — це «демоверсія» війни, а далі буде ще набагато серйозніша.
Коли прямо надій мною пролетіла перша ракета, це було 24 лютого, я побачив полум'я в небі і вибух недалеко від мене, я зрозумів, які масштаби сил і озброєння противника. У Ворзелі у нас було піхоти менше, ніж у них техніки. Частина поранених наших тоді встигли евакуюватися, ще частина опинилася в оточені. Рубались в оточенні. Потім прорвались, вийшли. Я був евакуйований, але колону вдалося загальмувати".
Протистояти доводилося проти Росгвардії, розвідки, спецназу, зарядженого сучасною технікою.
"Далі була морська піхота, псковські, костромські ДШБ, контрактники. Страшно не було. Після поранення я зрозумів, що почався відлік і скільки мені лишилося жити, я не знаю — можливо, 20 секунд до наступного прильоту, чи дві хвилини, 20 хвилин. Було якесь фатальне відчуття що ось це — все, і готовність померти".
"Наше завдання — "перепрошити" націю"
Не рахуючи контузій, Хмурий отримав три поранення. Одне було у Ворзелі, після пострілу танка. Друге — на Запорізькому напрямку, коли штурмували посадку, де знаходилися росіяни:
"Ми заводили у посадку штурмовиків, я був тоді командиром розвідвзводу. Завели впритул до позицій, почався контакт, далі був гранатометний постірл і дві кулі мені в спину прилетіли. Мене евакуювали".
Третє поранення було під Бахмутом. Після нього — відпустка. Підлікувався і отримав завдання — займатися молодшим поколінням.
"Коли будь-який боєць, воїн, який себе поважає і який дбає про спільний рух, а не лише про себе, проходить реабілітацію чи приїздить у відпустку, він має виділяти час на розвиток парамілітарного руху, особливо молодіжного. Моя думка така, що це обов'язок кожного з нас — підтягувати молодь, навчати їх. Нині в кожного бійця є колосальний досвід", — розповів він.
У "Центурії", пояснив Хмурий, підлітки, яким по 15-16 років і які хочуть допомагати Україні, можуть не лише розвивати себе як майбутні військовики, а й брати участь у різних заходах, наприклад, у гуманітарних місіях на Херсон та Донбас.
"Наразі є дуже багато автономних молодіжних рухів, які думають що ось так, автономно, вони можуть і розвиватися. Але зараз не ті часи. У «Центурії» для цього є ресурси та досвід. Є штаб, командування, чіткі завдання. Є все необхідне, щоб вчитися військовій справі. Молодь, яка хоче допомагати Україні, яка хоче потім піти в штурмову бригаду, тренується, організовує змагання, займається тактикою і чекає свого повноліття", — пояснив Олександр.
Нині країна, на його думку, потребує саме воїнів та тих, хто їм допомагатиме:
"От говорять про економічний фронт. Економічний фронт у моєму розумінні — це коли із того, що ти заробляєш, тобі 10 відсотків вистачає на свої потреби, а решту 90 відсотків ти даєш на ЗСУ, або можеш забезпечувати хоча б окремих бійців. Країна зараз має більше потребу саме в солдатах, а на заводах знайдеться кому працювати. В армії є багато небойових спеціальностей. Треба і люди, які працюють з комп'ютером, кадровики, охоронці, вантажники. Купа всього, що можна робити. Штурмовики — це наспрпавді десь лише десята частина. Це ті, хто запакуються в амуніцію, сядуть у техніку і підуть у окопи. Але нести користь може кожен. Як каже мій друг Тоха, у всьому має бути особистий приклад. Тому кожен боєць, який потрапляє у відпустку чи на реабілітацію, має відвідали хоча б свій навчальний заклад, свого класного керівника, як мінімум поговорити з учнями, провести урок мужності. Я сам почав мінятися у старших класах, пройшов «перепрошивку». Мені коли було 18, я пішов на війну. Прийшов у відпустку, а сусідський хлопчак ще школярем бігає. А почалася повномасштабна війна — і я його зустрів на Запоріжжі у посадках. Сидить, запускає дрон. На захист стали різні покоління. Це наше завдання зараз — «перепрошити» націю, зробити її інакшою".
"Війна — це як робота"
На війні, після штурму, коли минає небезпека для життя, хлопці повертаються з позицій і хочуть насолодитися життям, повеселитися, пояснив Олександр:
"Війна — це як робота і після неї треба відновлюватися. Я за те, щоб робити це конструктивним шляхом. У нас у бригаді культивуються боротьба і спорт. Це класно. Прийшов — поборовся позаймався, сіли поговорити на філософські теми. Це цікавіше, ніж втикати в телефон".
Нині Олександр — інструктор у рекрутинговому центрі Третьої окремої штурмової бригади. Окрім підготовки новобранців, у них є ще й допідготовка, пояснив він:
"Всі вони до цього жили нормальним життям, багато хто не приділяв увагу спорту. Тому ми ставимо за мету їх підкачати і головне — дати розуміння того, куди вони йдуть. Я приводжу своїх побратимів, які мають досвід, вони все розповідають. Люди знайомляться з друзями, з якими разом будуть у підрозділі. Я пояснюю їм: «Я не задовбую вас, просто якщо ми разом підемо на бойове завдання, я маю знати, що ви не загинете, виконаєте наказ, евакуюєте, прикриєте побратима». Вони вчаться, вибирають бойові спеціальності, опановують зброю".
Про особисте життя Хмурий говорити не любить:
"Ось у мене зараз реабілітація. Здавалось би, ходи по місту, розважайся. Але я одружений на війні. Я людина війни. Вже думав, чим буду займатися, коли вона закінчиться. Є багато загальнонаціональних проєктів, які треба буде втілювати. А я учасник руху, який цим займався і до війни. Ще я хотів би мати щось своє, щоб це приносило дохід, думав про якийсь заклад не на військову тематику".
Поки ж відновлюється і планує знову повернутися до боротьби на фронті.
Маєте новину про події з життя на Черкащині? Надсилайте сюди
Читайте нас у Telegram: головні новини Черкащини та України
Дивіться нас на YouTube: найцікавіші новини Черкащини та України
