Оксана Бихова з села Іскрисківщина Білопільської громади на Сумщині працювала у місцевій школі 25 років. Після реорганізації навчального закладу перейшла до тамтешньої філії Білопільського професійного училища. Коли її село російські військові почали активно обстрілювати, разом з родиною переїхала в Білопілля. Втім обстріли не припинилися і тут.
Про життя в Іскрисківщині до та після повномасштабного вторгнення
"В Іскрисківщині місцевому училищі я майже виросла, бо там працювала моя мама. Родина наша має педагогічну династію. І брат, і донька пішла вчительськими стежками. Питання, де працювати після закриття школи, не стояло", — розповідає Оксана Бихова, заступниця директора з навчально-виховної роботи Білопільського вищого професійного училища.
"Хотілося працювати у своєму селі, у рідному Іскрисківщинському училищі. Але на превеликий жаль, 4 липня (2022 року - ред.) ця мрія була розбита вщент нашими сусідами", — додає жінка.
Улітку 2022 року і школа, і ПТУ потрапили під російські обстріли.
А свого часу, пригадує пані Оксана, сусіди приходили сюди здобувати освіту:
"Від Іскрисківщини до кордону близько 2 кілометрів. Молодь села Тьоткіне пішки ходила на навчання в Іскрисківщину в училище. Дуже багато молоді, яка навчалася, була вихідцями із сусідньої держави. На щастя, родичів по той бік кордону ми не маємо, — продовжує жінка, — але деякі односельці, знайомі говорили, що рідні сестри не підтримують родинні зв’язки, бо мають різні погляди на ситуацію. Говорять, немає сенсу взагалі родинні зв’язки підтримувати, бо це вже втрачено. Немає спільної думки, підтримки, розуміння. Інформаційна війна є надзвичайно сильною, бо багато знайомих говорили, що спілкуватися неможливо".
У липні 2022 року пані Оксана з родиною переїхала до Білопілля, адже село активно обстрілювали. Жінка говорить, вулиця в Іскрисківщині, на якій вона мешкала, нині розкидана по всій Сумщині:
"Виїхала переважна більшість мешканців села. В основному це родини, які мають дітей, батьків. Навіть ті, які говорили, що ніколи не поїдуть. Але змушені були поїхати, бо умови, особливо в центрі села, стали нестерпними. Постійні загрози. Люди покидають свої домівки, все, що напрацювали, нажили. Змушені десь рятуватися, шукати прихистку, допомоги. Але, найголовніше, що всі ці мешканці налаштовані оптимістично. Говорять, що ми дочекаємось перемоги. Ми всі обов'язково повернемося у своє село".
Жінка розповідає, що попри обстріли, додому в Іскрисківщину все ж приїздить.
"Звісно, що небезпека. Пригнічує атмосфера — атмосфера тривоги, пустоти. Але рідна домівка, рідне місце роботи, на жаль, теж зруйноване. Знаєте, трішки цей страх пригнічує і більше намагаєшся думати про те, що це моє, рідне".
Про переїзд у Білопілля та нові обстріли
Білопільське професійне училище, де нині разом з чоловіком працює Оксана Бихова, також пошкоджене внаслідок російських обстрілів у березні 2023 року. Однак тут очікують близько 250 нових учнів.
"У ніч на 24 березня вибуховою хвилею пошкоджені приміщення навчального корпусу, майстерень, спортивної зали, гуртожитку. Це були внутрішні руйнування: вікон, фасадів. Навчальний заклад активно відновлюємо, облаштовуємо кабінети, лабораторії кухарів. Як говорять, можна зруйнувати стіни, але не можна зруйнувати життя і величезне бажання створювати щось нове. Тому наша профорієнтаційна діяльність продовжується. Ми здійснюємо набір і запрошуємо на навчання", — розповідає Оксана Бихова, заступниця директора з навчально-виховної роботи Білопільського вищого професійного училища.
Каже, що інколи йде на роботу з острахом: "Якби це не звучало, ми якось до цього вже звикаємо. Ми розуміємо, що нам необхідно працювати. Звісно, що сигнали повітряної тривоги змушують нас спускатися до укриття, переривають роботу. Але ми відновлюємося і працюємо".
Пані Оксана додає, що Білопілля, де вона зараз мешкає з родиною, не чуже місто. Але рідною завжди буде Іскрисківщина.
"Якщо раніше не було таких відчуттів, то вони з’являються. Розумієш, наскільки ти любиш своє село, наскільки воно дороге, важливе. Наскільки любила школу, яку виплекала, де я знала кожен куточок, де вкладено багато сил, здоров’я, бажання. Білопілля нібито рідне місто, та з іншого боку, є щось рідніше. Щось своє. Але дуже добре, що є училище, колектив, група однодумців, які підтримують. Я дякую колективу училища, які допомагали, співпереживають. Це надзвичайно важливо: підтримка, взаєморозуміння".
Жінка каже, що часто спілкується з односельцями, колегами. А також думає над поверненням в Іскрисківщину, коли буде така змога:
"Я і всі мої колеги, ті, хто бажає туди повернутися, будемо намагатися створювати відповідні умови для того, щоб відновити, примножили і зробили ще краще, ніж було. Війна стала таким стимулом до об’єднання. Зустрічаємося в Білопіллі. Відчуваю, бачу в очах, наскільки людина рада тебе бачити. Хоча, живучи в одному селі, ми цього не помічали. Інколи бувають хвилини відчаю, коли втрачаєш оптимізм, руки опускаються, то думаєш про те, що є люди, яким набагато гірше зараз. Ми маємо роботу, домівку, родина вся жива, здорова. Сьогодні це найголовніше. Я собі із перших днів дала обіцянку, що наплачусь тільки після перемоги".
Оксана Бихова додає, що жити, працювати та мріяти їй допомагають слова вдячності від випускників, які сьогодні захищають Україну:
"Багато хлопців говорять, що знання, отримані в училищі, їм знадобилися і що ви просто нас підтримуйте на вашому освітянському фронті. Ми не втомилися. Ми скажемо це тоді, коли будемо святкувати перемогу. Сьогодні про це говорити ще не можна. Бо є люди ось там, яким набагато важче. Вони дивляться на нас — нам не можна опускати руки і говорити, що ми втомилися".
Читайте Суспільне у Telegram
Долучайтесь до нашої спільноти у Viber
Підписуйтеся на наш Instagram
