20 липня в український прокат вийшла стрічка "Залізні метелики" – документальний фільм про боїнг, збитий росіянами у 2014 році. Його продюсер Андрій Котляр, який відвідав допрем’єрний показ стрічки у Житомирі, розповів в інтерв’ю Суспільному про те, чому важливо розповідати про воєнні злочини Росії.
Складно говорити про фільм, коли глядач його не бачив. Розкажіть про основну ідею, зміст, головні меседжі, які ваша команда намагались донести глядачу.
Про фільм справді важко розповідати, на нього простіше піти в кіно. Очевидно, що "Залізні метелики" це кіно, яке розповідає про обставини збиття пасажирського літака МН-17 з 298 цивільними на борту. Літак був збитий росіянами ракетою зенітно-ракетного комплексу "Бук" в небі над українським Донбасом в 2014 році, над тимчасово окупованою територією.
В фільмі ми досліджуємо не стільки сам кейс збиття літака, тому що це доволі публічна історія загальновідома в світі, вже багато матеріалів є, вони усі оприлюднені. Ми більше досліджуємо обставини, які розгорталися навколо цієї справи, те як працювала російська пропаганда в цьому кейсі. Цьому приділена велика увага в дослідженні російської пропаганди та розбору її на молекули.
Сама ідея доволі проста. Ми почали роботу над фільмом у 2019 році. На той момент в Україні не було артистичного висловлювання, кінематографічного висловлювання про це. Тому що коли збили літак в 14-ому році, я і режисер фільму Роман Любий, і дуже багато людей, я впевнений, були переконані, що війна закінчиться, що світ усвідомить масштаб того, що робить країна-агресор – Росія, і це буде зупинено. Але так не сталось. Було зроблено багато фільмів, більшість з них публіцистичні, журналістські розслідування: фільм Беллінгкет за матеріалом, який публікував ІнформНапалм, але це була доволі суха вижимка фактів. Ми ж хотіли принести українську точку зору на цю трагедію, на цей злочин, але поговорити з глядачем на більш емоційному рівні. Не стояла задача історії, яку усі знають. Була задача поговорити про те, що таке втрата світом майже 300 людей і чому ми живемо в світі, в якому хтось може вбити таку кількість людей і не понести покарання.
На яку цільову аудиторію ви орієнтувались?
Очевидно, що нашою головною ціллю була світова репрезентація цього фільму. Зрештою, ми досягли успіху з цим. Відбулась вже північноамериканська прем’єра, світова, європейська прем’єра. Зараз днями відбудеться австралійська прем’єра, в Південній Кореї фільм буде показаний, в десятках країн по всьому світі. Очевидно, що це, в першу чергу, для європейського глядача, глядача в Нідерландах, глядача в Америці. Тому що в Україні це справді непересічна подія, навіть, враховуючи війну, збиття пасажирського літака на нашій території, хоча і тимчасово окупованій.
З українським глядачем все рівно цікаво говорити, тому що в фільмі ми досліджуємо питання російської пропаганди. Я думаю, українському глядачеві буде дуже цікаво подивитись на це з огляду на теперішній час. Навіть після 14-го року в Україні працювали російські медіа, хоча й перефарбовані під якісь інші кольори. І ми, велика частина українського населення, перебувала під впливом російської пропаганди. Можливо, подивившись це кіно, вони трошки краще зрозуміють інструменти, якими працює пропаганда, що це не завжди інструменти "в лоб". Інколи це речі, через які тобі ангажують, чи вірити тобі чи ні певним речам.
Ви як людина, яка була дотична до усіх знімальних процесів, які висновки зробили щодо того, як працює російська пропаганда?
Тут величезна робота була пророблена режисером Романом Любим. У Романа була експертиза з цього питання. Він до повномасштабного вторгнення у 2016 – 2017 роках зробив два короткометражні документальні фільми, які повністю зібрані з матеріалів кримінальних проваджень про великі воєнні злочини Росії. Це обстріл мікрорайону Східний міста Маріуполь та обстріл пасажирського автобусу біля блокпосту в Волновасі.
Тобто Роман на прохання українських слідчих, які працювали з цим кейсом, упакував томи з десятками годин перехоплень в форму короткометражного фільму, в форму, зрозумілу глядачу. Він працював над цими фільмами виключно з матеріалів кримінальних проваджень, тобто це сателітні знімки, перехоплення розмов терористів, колаборантів, росіян. Він нічого не знімав до цих фільмів. Після цього він взявся вже за наступний кейс, за кейс МН-17, запросив мене бути частиною цього проекту.
Триває Міжнародний суд, у нас немає унікального доступу до матеріалів, те, що є в мережі, те є в мережі роками. Нічого нового ми не шукали. Ми просто пропрацювали цей масив інформації для того, щоб краще заглибитись в саму справу. А потім шукали художні елементи того, як зробити це кіно в тій якості, в якій ми хочемо його бачити, кіно, яке буде задавати більше питань, ніж давати відповідей, кіно, яке буде апелювати до емоцій людей. На етапі цієї роботи Роман знайшов цю форму, в якій він залучає фізичний театр.
Ви сказали, що у фільмі багато художніх засобів, один з них – фізичний театр. Розкажіть більш детальніше про цю основу і як вона розкривається у фільмі?
Є елемент художньої реставрації в фільмі, їх є декілька. Їх дуже тяжко пояснювати, краще подивитись на великому екрані і зрозуміти, для кого вони працюють, а для кого – ні. Взагалі це нормально висловлюватись тими засобами, якими тобі зручно.
Роман каже, що йому дуже зрозуміла мова тіла. До цього він працював в Лондоні з Білоруським вільним. Він познайомився з нашою хореографкою з Манчестера. Вона приїхала та працювала з українськими артистами, щоб виробити, випрацювати цю історію з фізичним театром певними хореографічними рухами. Це не танець, не театр, але це дуже емоційний інструмент, який викликає у глядача емоцію, інструмент, з яким ми можемо дуже делікатно працювати.
Ми зробили декілька сцен, які поєднують документальні матеріали та ігрові рекреації. Мені здалось та глядачеві в світі здалось, що це спрацювало як прийом, який трохи розмиває кордони між жанрами. В принципі, "Залізні метелики" це насправді документальний фільм, але не класичний. Не те, що глядач зазвичай бачить по телебаченню чи на Netflix. Це артистичне документальне кіно.
Якою була реакція глядача? Як світова спільнота реагувала на фільм. Який був фідбек?
Насправді фільм був показаний на фестивалі "Санденс", це один з найвідоміших в світі фестивалів, особливо незалежного кіно в Берліні, в Гаазі. На прем’єрних показах були повні зали. В Берліні було більше 1100 людей на прем’єрі.
У нас є одна улюблена історія, яку ми завжди розповідаємо. Це з показу в Солт-Лейк-Сіті. У нас була сесія питань-відповідей показу. Це поширена практика під час кінофестивалю говорити з аудиторією. Літній чоловік підняв руку, каже:
"Хлопці, дякую вам за це кіно. Я зазвичай купую квитки наосліп, не дивлюсь про що кіно, і я взяв на Iron Butterfly, тому що я думав, що там про американський рок-гурт Iron Butterfly, який був відомий в 60-х, моєї молодості фактично. Я прийшов і очевидно це фільм не про рок-гурт. В Америці багато України в інформаційному просторі, але я ніколи не був настільки близько до російсько-української війни. Новинні сюжети це добре, це правильно, це потрібно, але вони короткі. Їх величезна кількість, масивний потік інформації в Америці, і вони не дозволяють тобі емоційно зануритись в цей процес. А фільм має хронометраж в півтори години, і ти сфокусовано в залі дивишся це кіно. Емпатуєш, співпереживаєш людям, їх втраті, трагедії цій для людства". І він за це подякував дуже щиро.
Величезна кількість преси, цікавості. Для нас була честь показати це кіно в Гаазі. На цьому показі з Романом був присутній голова фундації "МН-17". Людина, котра втратила трьох людей, троє його рідних були в літаку. І Роман з ним говорив про фільм, він сказав: "Дивно для нідерландця в фільмі про жахливий воєнний злочин. Людей розкидало на шмаття і розкидало на 12 квадратних кілометрів між селами Грабове та Майорське, хтось застосовує техніки фізичного театру, але це ваша візія, українська візія, і ви маєте на це право".
Мені здається, дуже чесно сказати, що людям, які втратили найближчих, це кіно нелегко дивитись, але ми отримали розуміння від нього, що було ключовим для нас на етапі європейських прем’єр. Ми маємо говорити про Україну різними методами, методами журналістських розслідувань, дослідженнями військових злочинів на емоційному рівні, в формі ігрового кіно. Ми маємо постійно шукати шляхи до сердець і умів європейського та американського глядача. Якщо ми не будемо це робити, українську історію будуть розповідати інші люди, або, як це було до повномасштабного вторгнення, її будуть розповідати росіяни. Це те, чого ми не маємо допустити.
Тобто мова йде про те, що за допомогою кінематографії важливо доносити до людей ту інформацію, якою вони не володіють або інтерпретують по-іншому.
Це просто різні шляхи. Я вірю, що наше кіно, українські документальні фільми, є елементом культурної дипломатії. Не люблю поняття культурний фронт. Я його ніколи не застосовую та вважаю, що воно дуже хибне, тому що фронт він є один. Я уявляю медичний фронт. Є військовий фронт, де військові героїчно боронять Україну, і є медичний фронт, де медики поряд з ними рятують їх життя. А культурний фронт це якась дивна оказія, яка сталась у нас.
Ми в структурі дипломатії та просування інтересів України, так тут культура працює, фільми працюють. Ми їдемо в різні країни світу і доносимо там українську точку зору. Це важливо розуміти, що фільм є видом мистецтва політичного.
Тому що люди розуміють, що це не має політичного бекграунду, це не замовлення, це просто висловлювання українських митців. Вони йдуть та дивляться це кіно. Великі європейські політики дивились це кіно, і я вірю, я сподіваюсь, що це мало на них вплив, що, незважаючи на економічні зв’язки, які вони мали з Росією, вони мають дивитись таке кіно і робити висновки.
Фільм був представлений у Гаазі, ви показували його в Америці на фестивалі "Санденс". Як потрапили на фестиваль? Тому що для українського митця дуже важливо свою роботу демонструвати, бути публічним, бути почутим, побаченим.
Ми ж багато років працювали. "Вавилон 13" це доволі знаний в Європі бренд серед кінематографічної спільноти, серед професійної спільноти, особливо документального кіно. Ми з 2019 року представляли це кіно на різних етапах виробництва, на великих індустрійних форумах, представляли його відбірникам фестивалів, дистриб’юторам, культурним менеджерам.
Зрештою, коли ми вже були на етапі, коли це вже була українсько-німецька продукція, коли наші німецькі партнери доєднались до фільму, одна наша добра подруга з України поширила мені контакт одного з відбірників матеріалу, який має фокус на східну Європу. Я вступив з ним у діалог, скинув чорновий монтаж, він йому сподобався, але потрібно було фіналізувати кіно.
Ми надіслати фіналізовану заявку і через декілька місяців отримали позитивне рішення. Спочатку від "Санденсу", і домовились, що це світова прем’єра фільму. Потім від "Берлінале". І власне "Берлінале" прийняло статус європейської прем’єри, за що ми їм дуже вдячні, тому що такий рівень репрезентації він справді фантастичний. Це була довга для нас дорога в чотири роки, яка закінчилась, принаймні для цього фільму, великим міжнародним успіхом.
Над "Залізними метеликами" почали працювати ще у 2019 році. За цей час чи змінювався сценарій та як це вплинуло на кінцевий результат?
Сценарій змінювався постійно. Це така історія, коли ти працюєш у гібридному форматі, були декілька літерацій, я б назвав його, режисерського трипменту, режисерської розробки. Роман спочатку сам працював, потім до розробки доєдналась наша подруга з Мюнхена Міла Жлуктенко, яка відіграла в цьому фільмі велику роль як співавторка сценарію та монтажу. Вона українка, але декілька років живе в Німеччині. Це був дуже хороший досвід. Вона як українка розуміла все, що ми хочемо сказати, але мала при цьому більш віддалений погляд з Європи, з Німеччини. Це класний симбіоз.
Сценарій постійно змінювався. Перед початком повномасштабного вторгнення у нас був доволі сирий монтаж, набагато більш поетичний, набагато менш зрозумілий в якомусь сенсі. Потім розпочалось повномасштабне вторгнення, ми займались зовсім іншими речами. Роман був в підрозділі аеророзвідки, брав участь в обороні Києва. Потім потрібно було вирішити за рахунок чого буде існувати "Вавилон 13", за рахунок чого ми будемо продовжувати роботу над кіно.
Потім доєднались наші німецькі партнери і принесли багато всього у фінальне розуміння цього фільму. Вони великі молодці. Ми закінчували частково сценою, яка була знята нашими колегами. Вона дуже коротка, буквально одна хвилина. Вона знімалась під час боїв на околицях Києва, фактично між Ірпенем та Києвом. Це теж краще прийти та подивитись, щоб я не спойлерив.
Фільм ми закінчували вже після повномасштабного вторгнення. Героїчний звукорежисер Андрій Рогачов дороблював звук із відключеннями світла в себе на студії. Наші колеги досі не розуміють, як це все ми робили. Я їм кажу, що там генератори везуть хлопцям на студію, вони там усе дороблюють – це їхня позиція. Тому ми доробили частину процесів в Україні, частина локалізована в Мюнхені. Я віддав на кольорокорекцію колористам з Мюнхена. Частина робіт по фіналізації теж там відбувалась.
Більше інтерв'ю на YouTube-каналі Суспільного Житомир:
- "Знову потрібні черги у військкомати, донатами війну не виграєш" – військовий і поет Павло Вишебаба
- "За рік розробили дві моделі дронів", – співзасновник виробництва Микола Гаврилюк з Житомира
- "Стаємо сильнішими, але, на жаль, втрачаємо найкрутіших" – офіцер ЗСУ з Житомира Леонід Мацієвський
- "Ми працюємо на своєму фронті" – енергетики Житомирщини про відновлення ліній на Херсонщині
- Лідер гурту "Kozak System" Іван Леньо: зараз ти або в ЗСУ, або для ЗСУ – третього немає
- "Люди бачать, що для них є українська церква" – архієпископ Житомирський і Поліський ПЦУ Володимир
Підписуйтеся, читайте, дивіться головні новини Житомирщини на наших платформах:
