За останні кілька років він складав присягу тричі: як патрульний поліцейський, потім як голова тергромади, а після повномасштабного вторгнення Росії в Україну у 2022 році, відмовившись від броні, присягнув як військовослужбовець. У травні 2023 року, через стан здоров'я, Олександр Лукашець повернувся з фронту до виконання обов'язків голови Деражненської громади на Рівненщині.
28-річний посадовець, який брав участь у боях на Донеччині та Харківщині, в ексклюзивному інтерв'ю Суспільному розповів, якою побачив цю війну, як мотивував бійців, які моменти для нього були найважчими та чому тепер проблеми із бюджетом в громаді не вважає проблемами.
— Понад рік ви були у війську. Чому покинули службу і повернулися в громаду?
— Тут була сукупність факторів, фактично я розумів, що треба повертатися, бо вже майже 15 місяців я пробув не в громаді. Потрібно повертатися, якісь моменти наздоганяти. Ще був такий момент по здоров'ю, сильно погіршилось, наслідки стараюся підлатати.
— Після повернення в громаду, чи вдалося психологічно відновитися?
— Я не вважаю, що я дуже сильно був морально подавлений. Я фізично не був поранений жодного разу, мене це вберегло. Я мав декілька контузій, вони нормально позначилися на здоров'ї. Але щоб морально відновлюватися — я надто сильно не був подавлений. Може воно з часом якось проявиться, я не знаю, але зараз нормально.
Значною мірою (на стресостійкість, - ред) вплинула служба поліції, там так само бачив трупи людей, різні неприємні ситуації, які для початків для тебе здаються ненормальним, а потім стають буденними. Так само в армії, на жаль, ти звикаєшся з думкою, що ти можеш загинути кожну хвилину, що ти з великим шансом матимеш інвалідність.
— Ким ви там були та що побачили?
— Спочатку я потрапив до роти охорони, я навіть не знав, що таке існує. Були створені такі підрозділи роти охорони, які там по своєму функціоналу повинні були охороняти військкомати. Був я там десь орієнтовно три місяці. Спочатку почали добровільно питати, хто бажає їхати в бойові бригади. Я і ще 37 хлопців — ми самі погодились поїхали в бойову бригаду. Ми абсолютно не знали, в яку бригаду, на які посади. Я потрапив до 14 бригади, там створилися нові підрозділи і в один з них я потрапив, це 2-й стрілецький батальйон.
Спочатку орієнтовно до двох місяців було бойове злагодження, намагалася щось навчитися, щось робити, бо значна кількість людей прийшли цивільні, які взагалі розуміння про військову службу не мали. А війна вже була активна, 90% людей війни не бачило і ті, хто бачив, старались ділитися досвідом з тими, хто не бачив, щоб вони зрозуміли, що їх чекає.
— Далі ви потрапили куди?
— Пройшло бойове злагодження, прийшло розпорядження, ми поїхали і потрапили під Соледаром у населені пункти. Біля Берестово брали активну участь в бойових діях, на жаль, зазнали втрат. Після цього ми були перекинуті вже на Харківський напрямок, це серпень, якраз готувалися до контрнаступу, який був. Потім в Харківській області брали участь у контрнаступі. Вийшли на кордон, після чого 2 чи 3 тижні відпочили. Ну, відносно відпочили, це ми були в резерві.
В резерві — це така штука, що військові зрозуміють — це, мабуть, гірше, ніж бути задіяним. Бо ти кожну годину чекаєш, що тобі прийде команда рухатися, а резерви не задіюються просто так, вони задіюються там, де найважче. Десь так 2-3 тижні побули в резерві і після цього зайшли на позиції в Куп'янський район Харківської області. Там теж дуже цікава історія: ми заходили по інформації на два-три дні, а в кінці я 52 дні не мився, не виходячи з позицій.
— Де було найважче?
— Найважче там, мабуть, де втрати несуться.
— Які населені пункти вдалася вашій бригаді звільнити?
— Наш батальйон виходив у районі Нескучного, Зеленого — це Харківська область, кордон з Білгородською областю. Там виходили на кордон.
— Під час звільнення цих територій були там цивільні?
— В основному там, де ми заходили, цивільних було дуже мало. Ті, що залишились, звичайно, що нас підтримували. Частина людей виїхала в Росію, це реальний факт, який можна не приховувати, а частина просто втікала від війни. Їм було байдуже, чи Україна, чи Росія — просто люди евакуйовувалися. А значна частина, чекала нас і дочекалася.
— Скількох людей врятували?
— В мене був солдат з Костополя — Олег, він на "буханціРадянський повнопривідний фургон марки УАЗ. "Буханкою" це авто називають у простонародді через візуальну схожість із буханкою хліба." до сотні людей вивіз. Та буханка разів була 10 поварена, поремонтована, вона вже в нас легендою була. На тій "буханці", точно не скажу, але майже всі були вивезені живі. Важкопоранені, побиті хлопці, але були живі.
— Чи брали ви в полон російських військових?
— Під час всього руху наш батальйон брав. Особисто в мене не виходило брати їх, але я вже забирав, з нуля забирали і вивозили. Такі моменти були. Один росіянин, як би це смішно не було, він йшов за водою, заблукав, прийшов на наш пост, наші хлопці взяли його в полон, а ми поїхали його забрали. Цей чоловік — з Москви, тобто він не з якогось захалустя, з якогось міністерства, якимось клерком працює. Тобто він не такий вже дурень, але він прийшов воювати. Того я і кажу, що там не дурні вони, є серед них думаючі, які чітко розуміють, чого вони сюди прийшли. Можливо, йому якийсь кар'єрний ріст обіцяли, ще якісь моменти, я цього всього не знаю, там відповідні служби з ним спілкувались. Але суть у тому, що це не з Новосибірська якийсь двірник.
Хоч ми з них сміємося — чмобіки, мобіки, ваньки — це армія, яка зібрала весь свій колишній потенціал радянського союзу, вони до цієї війни готувалися. Якщо подивитись факти: вони пішли з найбільшими золото-валютними резервами за свою історію, тобто вони розуміли, що будуть на них якісь санкції, будуть притискати, але вони свідомо пішли на цей крок.
— Чи був у вас до цього бойовий досвід?
— Я брав участь в зоні ООС, це бойовим досвідом важко назвати. Крім того, що ми там в умовній зоні бойових дій перебували, самі бойові дії були близько не такі інтенсивні, як зараз. Там десь нас з автомата раз обстріляли — і ми там вже бойовики. А тут, коли на тебе за добу до десяти разів авіація заходить над позицією і накриває — це зовсім інший рівень і зовсім по-іншому воно сприймається.
— Бувши командиром, як мотивували своїх бійців?
— Щоб командиром вмотивувати бійців, це треба власним прикладом. В нас були випадки, коли хлопці не хотіли виконувати... навіть не те, що не хотіли, морально їм було важко виконувати якісь завдання. Але просто треба було йти з ними. Якщо ти йдеш — хлопці з тобою підуть, треба їм під час цього пояснити якісь аргументи і факти, що якщо ми тут на цій точці залишимося — це точно так само противник розуміє. А якщо ми перемістимося, закопаємося гарно, обладнаємо свої позиції — в нас там буде більше шансів вижити і чинити спротив противнику.
— Статус голови громади допомагав чи шкодив під час служби?
— В загальному в армії без різниці, хто ти в цивільному житті, бо в армії люди всі відкриваються по-іншому. Ти можеш в цивільному житті бути великим молодцем, а в армії — дуже великим негідником. І навпаки таке може бути, що тут людина себе ніяк не показувала, а в армію проходить — у нього друге дихання відкривається, він переосмислює все, і стає зразковим командиром і може людей за собою вести.
— Де важче керувати: на фронті чи громадою в тилу?
— Я зрозумів, що проблеми в громаді — це не проблеми, я вам чесно кажу. Ну, не виконується бюджет, ну погано, що він не виконується — але це не кінець світу, від цього ніхто не помирає. А на війні від твого кожного рішення залежить життя людей.
— Як допомагали вам жителі вашої громади?
— Та дуже підтримувала громада, я за її відношення дуже радий і хочу подякувати. Абсолютно все вони мені допомагали. Я вже просив реально: "Ну не потрібно мені там нічого, нічого не висилайте". А їдуть десь знайомі волонтери і вони вже мені там з всіх закладів, з садочків, шкіл продукти, речі теплі, літні. Я 99% роздавав хлопцям, людям цивільним.
— Зараз як ви вважаєте, чи було правильним рішення покинути громаду, попри бронь, піти воювати?
— Дивіться, коли стоїть питання існування України, то питання громади автоматично відходять на другий план. Чесно скажу, коли відправляли перших людей, в перший день, три автобуси мобілізованих відправили. І дивишся в очі цих людей, що ти залишаєшся, а вони їдуть... це теж досить морально важко було. Я собі розумів, що я вже буду в армії. Я для себе взагалі рішення прийняв, що у випадку повномасштабного вторгнення, ще за довго до повномасштабної війни, що я буду воювати, що не буду тут сидіти.
— Що змусить вас повернутися на фронт?
— Це дуже важке питання. І воно особисте. Якщо я буду відчувати, що зараз я там потрібний — я тоді повернусь. Єдине, що в лінійну піхоту я вже не надто буду хотіти. Я вже краще буду готуватися в інші підрозділи. Бо піхота — це ті дядьки, на яких взагалі тримається фронт.
Суспільне Рівне в Telegram | Viber | Instagram | Twitter | YouTube | Facebook
