Документальний фільм про евакуацію українських біженців "Звідки куди" представили на цьогорічному Каннському кінофестивалі. Це стрічка спільного виробництва Польщі, Франції та України. Окрім представлення фільму, автори в Каннах провели акцію: замість червоного хідника розстелили килим, привезений з напівзруйнованого будинку в Лукашівці.
Режисер із Польщі Мачек Хамела на початку повномасштабної війни займався вивезенням людей, зокрема, і з Чернігівщини. Паралельно фільмував те, що відбувається в евакуаційному авто.
Про епізоди з Чернігівщини, які увійшли та не увійшли до фільму "Звідки куди", Мачек Хамела розповів в ефірі Українського Радіо "Чернігівська хвиля".
Ви вивезли понад 400 людей. А скільки жителів Чернігівщини?
Було поїздок вісім точно, думаю, людей з 50 точно. Я деякі теж організовував через інших водіїв ще додатково, але туди їздив в останні дні оточення Чернігова. І до самого Чернігова я потрапив вперше в день після відступу військ. Раніше я їздив на околицю: в Десну, Козелець. В Десні, зокрема, я ночував щоразу. Я познайомився там з волонтерами, які познайомили мене з місцевими з бази, куди ми возили гуманітарку. Коли ми розвантажувались в Десні, ми потім їхали забирати людей з Чернігова та з-під Чернігова. Фільм дивились?
Фільм нам ще не доступний, лише трейлер. Це історії про біженців, які втікали від війни, які їздили саме у вашому бусі, за кермом якого ви були.
Так. До фільму потрапило декілька історій із Чернігівщини. Із Городні, із села Леньків Круг (це під Славутичем), із Чернігова та Десни теж. Ну і там у нас був дуже зворушливий матеріал. Коли ми в місто в’їжджали – всі машини розстріляні, речі ще ніхто не прибрав, нам вдалось заїхати. Пам’ятаю, я дещо заблукав в місті. Йшла жінка, якій треба було кудись доїхати, ми її просто забрали з вулиці. Виявилось, що вона поверталась із дому, вона щойно знайшла тіло свого чоловіка, якого російські солдати вбили, коли він просто їхав на велосипеді. Це було, звісно, страшно.
Це теж потрапило до фільму?
Ні, це не потрапило. Ми не взяли до фільму таких моментів обстрілів, жорстких драматів, зосереджувались на історії людей, які розглядаються до деталей. Історії з Чернігова, вони ключові у цьому фільмі. Це був ще такий час війни, в якому ще багато невідомостей, зовсім інша ситуація, ніж влітку на сході. Реально, люди, які в нормальній ситуації, вони би одразу виїхали. На Чернігівщині відбулось так швидко, вони так швидко зайшли, що у людей одразу не було виходу. Є історія з одного села за Городнею. Я не міг їх забрати з цього села, не могли туди доїхати. Я під’їхав під пішохідний міст у Чернігові, вони перейшли на інший бік. Це організувала вчителька школи з Городні, коли вже були новини про Бучу – вона вирішила вивезти всіх своїх учениць. Вона якимось чином вийшла на Ксенію Марченко, яка тоді мені допомагала координувати всі збори людей. Це моя близька подруга, без якої, певно, цей фільм не вийшов би.
Враховуючи роботу, яку ви виконували, як саме почали знімати?
Так, я це зрозумів швидко, що це історія, це точно може бути доказом потім і це важливо записати. Але в той час взагалі не було відомо, що буде з Україною. І тим паче було розуміння, що якщо цього не запишуть, ми, можливо, ніколи й не дізнаємось про ці історії. Що буде як, наприклад, з історією Катині в Польщі, яку приховували в комуністичний час 50 років. Я просто попросив друга оператора, щоби він до мене приєднався, щоби зі мною почав їздити, щоби зі мною вночі кермувати, бо складно було їздити стільки годин за кермом.
Чи не було складно знімати щось тоді? Тоді військові не дозволяли навігаторами на панелі користуватись, бо була підозра, що щось фільмують?
Правда, було таке.
Як викручувались із цього?
Це вже досвід документаліста, у нас був взагалі досвід таких поїздок. І ми зосереджувались на тому, щоби знімати людей. У нас був такий підхід підзйомки досить жорсткий: коли я вирішив, що будемо знімати (тому що раніше я відмовлявся від усієї роботи, не тільки від кіношної, а й взагалі), я просто займався перевезенням людей, вважав, що нічого іншого в такий час робити не треба. І коли почав знімати, вирішив, що зйомки проходитимуть тільки паралельно з евакуацією.
Тобто вбивали двох зайців одночасно.
Так, і в тому числі було тільки три місця для цих зйомок: окрім машини, ми знімали тільки прощання і приїзд до станції.
Який образ українського біженця сформувався у вас?
Я не дуже люблю це слово. І цей фільм теж про це. Ми намагаємось у цьому фільмі показати людей не як біженців, а як людей, у яких теж є таке ж життя як у нас у Польщі, у Франції. Те ж саме. І воно просто перервалось. Раптом. І біженці ще не усвідомили, ким вони є зараз. Це просто такий момент, коли ти просто заходиш в машину… Наприклад, у фільмі є сцена з Десни. Заходить родина, я їх запитую: куди вони хочуть їхати (я просто не встиг у них телефоном спитати, куди їм їхати). І вони не знають, вони кажуть: туди, де спокійно. Вони дізнались, що є транспорт, що є можливість і просто вирішили до нього зайти. Дехто вже усвідомлював, що це надовго або назавжди. А в декого це відчуття було "я може виїду на тиждень, заспокоїться — повернусь". Це означає, що вони біженці чи ні?
Монтаж цієї роботи у нас тривав рік. Ми намагались зібрати такі історії, які показують різні сторони такого страждання від війни. Там, звісно, є трагічні моменти, але є й смішні. Намагаємось показати, що життя сильніше за смерть, що воно війну в себе закидує. І це звучить страшно. Наприклад, коли дівчинка з Десни починає грати в "камінь, ножиці, папір" і раптом у цій грі додають "пістолет", який завжди перемагає. Для глядача це страшно, бо він добре знає цю гру. Але це теж показує, як війна дуже швидко входить до цього світу, навіть дитячого.
Звісно, це картина, яка не репрезентує точно українське громадянство, але це дуже видно, тому що у перші дні війни всі, у кого були авто – вони виїхали на авто. Всі, у кого були гроші – вони платили шалені гроші, щоби виїхати в перші два тижні. Ось ця розмова про гроші теж з’являється у фільмі, бо вона була всюди.
Ми не намагаємось показати якийсь соціологічний портрет, ми не слідкуємо за хронологією війни. Це фільм про людські історії, про те, як війна впливає на життя. Але найголовнішим було – показати в такому вигляді героїв, у якому їх життя майже у всіх елементах нагадує наше звичайне життя. Але раптом приходить такий елемент, як війна. Весь фільм полягає в тому, що ми потрапляємо у цю ситуацію, коли ми розуміємо, що ми можемо взагалі сидіти поруч. Ось це дуже важливо для глядача у Франції, наприклад. Що він міг сидіти поруч із ними, ніби це відбувається у їхній країні. І найдивніше у цій війні, що вона відбувається в Європі, але більшість людей не відчувають, що ця війна їх стосується.
Після представлення фільму в Каннах, як його сприйняли? Чи говорили про те, що цей фільм розплющив їм очі на цю повномасштабну війну в Україні?
Перший голос із залу: піднявся чоловік і сказав саме, що вони у Франції всі бачили ці неймовірні затори машин на українсько-польському кордоні. Затори,які тривали кілька днів. І знали, що всі машини їдуть в Європу. Але ні в кого не було усвідомлення того, що відбувається всередині цих машин. Вони бачили тільки картини цих машин, що заїжджають до Європи, можливо, ще людей на вокзалах, але як натовп. І цифри, які йдуть від ста тисяч у перший день. Потім на четвертий чи п’ятий день близько 300 тисяч на кордоні. І потім це йде в мільйони. Починається абстракція – якась цифра, з якою складно якось поєднатись і собі реально уявити. І він тоді сказав, що хоче сказати "спасибі" за те, що раптом вони змогли побачити те, що відбувалось всередині.
Наша думка, що у Франції біженці – це не нова подія. У них там багато біженців з багатьох країн, навіть ближчих, ніж Україна, франкомовних: Судан, Лівія – вони просто потрапляють тисячами до Франції. Це для нас було таке явище незнайомим від Другої світової війни. Звісно, була подія рік до того, що організував Лукашенко на кордоні з Білоруссю. Я, до речі, теж про це знімав фільм, але це інша тема.
А взагалі фільм вражає, думаю, дуже сильно глядача. Те, що ми отримали різна відповіді. Але те, що для нас важливо – це було те, щоби у людей з’явився такий рефлекс нарешті, що ця війна – вона би могла теж відбутись у їхній країні, що вони могли би сидіти врешті-решт у цьому бусі і раптом з’явиться питання "що я можу зробити, що я зміг би віддати зі свого життя, щоби допомогти закінчити цю війну?". І це з’являється теж, багато людей мені писали про це, що у них з’явилась ця емпатія. І я би хотів, щоби з цього вийшов такий заклик до дії.
Для мене було важливо, щоби в Каннах його показали. Але ще важливіше, коли з’ясувалось, що української репрезентації не буде. І там його показати, щоби розмова про війну продовжувалась, тому що вона взагалі зникла. Багато було українських фільмів у Каннах торік, про це говорилось, цей сюжет був на першому плані. Зараз він майже зникнув. Ми намагались його відновити.
Менеджерка з продукції та авторка акції про килим Ксенія Марченко розповіла Українському радіо "Чернігівська хвиля", звідки з'явилася ідея про килим та його історію.
Для нас було важливо в Канни привезти ту реальність, з якою ми асоціюємось. Оскільки частина команди українці і Мачек – польський режисер, водій евакуаційного авто ,теж себе асоціює доволі близько із бажаннями, щоби війна в Україні закінчилась перемогою України.
Ми прийняли рішення не ходити на червоні доріжки, а привезти свій килим, який символізує час, цілу епоху, страждання, страх, біль, знущання, трагедію нашої країни, яку атакує Росія.
Історія килима
Пані Тетяна заселилась в будинок в Лукашівці в 1983 році і цей килим був одним із перших речей, які зявились в будинку. Під час окупації в березні-квітні 2022 року Тетяна переховувалась у своїх сусідів і будинок по факту був порожнім. Як мені розповідали волонтери, які зараз займаються відбудовою будинків на Чернігівщині, в Лукашівку зайшли росіяни, завели туди техніку, говорять про 51 одиницю різного масштабу техніки і почали руйнувати будинки. Будинок пані Тетяни був зруйнований частково і волонтери Repair Together допомагали їх відновити частину, зруйновану під час вибухів. Оскільки ми тісно співпрацюємо з різними волонтерськими організаціями в Україні, оскільки Repair Together відновлюють будинки по всій Україні, в місцях, де була атака російська, я звернулась до колег по допомогу знайти такий килим, і вони люб’язно нам допомогли.
Цей килим ми знайшли 18 травня, о 9-ій вечора його відправили із Лукашівки до Києва, в Києві інший волонтер з іншої організації за чотири хвилини до відправлення поклав на потяг до Львова, у Львові зустрів наш колега і переклав килим в автобус до Варшави, де його підібрала вже наша команда і привезла його в Канни. На це все пішло трохи більше 12 годин. В такі моменти розумієш, що килим, по суті така бездушна річ, пройшов той шлях людини, яка ховалась і тікала від російських бомб. І запитання, яке ми ставили "Звідки куди" — запитання нашого фільму і назва нашого фільму зараз стає актуальним навіть для такої речі, як килим.
Для нас важливо говорити про ту реальність, якій ми належимо і ту реальність, яку ми хочемо зупинити. Будь-яке кіно можна не дивитись, можна перемкнути, можна вийти з зали, але реальність, у якій перебувають українці, потребує допомоги і зупинки цієї реальності.
Наступна станція показу нашого фільму – Шефілд, Велика Британія. Після цього ми розраховуємо показати стрічку в Україні, оскільки величезна кількість людей, з якою ми працювали і досі працюємо у волонтерських справах, просто не можуть покинути Україну і було би прекрасно, якби всі наші колеги могли побачити стрічку в Україні. І ми розраховуємо на Одеський кінофестиваль.
Підписуйтесь на Суспільне Чернігів і на інших платформах: Telegram, Facebook, Viber, YouTube.
