Громадська організація “Деколонізація України” шукає згадки про радянське минуле у громадах й звертається щодо перейменування вулиць та знесення пам’ятників. Голова Вадим Поздняков ще до повномасштабної війни сам знімав пам'ятники Леніну й Жукову на Харківщині, звідки родом.
В інтерв’ю Суспільне Чернівці Поздняков розповідає, як вибудувати діалог з людьми, для яких радянські згадки — частина їх пам'яті, чому декомунізація завжди "на часі" та що здивувало в Чернівецькій області.
– Ви займаєтеся декомунізацією та деколонізацією у громадах України. Можна почути, що зараз це не на часі, а має бути після перемоги. Чому зайняли саме цю нішу?
– Ми цим займалися й до повномасштабного вторгнення – у 2014-16 роках. Це завжди було "не на часі" – усі культурні, національні та історичні питання. На часі в нас економіка тощо. Це потрібно було зробити ще у 90-х роках, аби ми цим взагалі не займалися.
Якщо зараз не на часі, то коли? Коли у нас буде 50 років незалежності? 70? "Давайте до сторіччя незалежності зробимо деколонізацію" – так я кажу прихильникам "недочасності".
– Люди, які заперечують деколонізацію, кажуть, що сили треба спрямовувати на боротьбу з російською армією. Чи погоджуєтеся, що ваша діяльність була б кориснішою, приміром, у волонтерстві?
– У нас більшість людей кажуть, що вони воюють на економічному фронті або на якомусь фронті ресторанів. Більшість населення заспокоїлася й не займається нічим, на жаль. Ця діяльність – не такі великі фінансові та часові витрати. Це треба було зробити дуже давно й питання досі актуальне.
Війна на фронті – найважливіше, це понад усе. Але треба займатися очищенням від російських та радянських імперських маркерів, бо фактично кожна вулична табличка з написом "вулиця Ломоносова", "Горького" чи як у Чернівцях було "Московської олімпіади" – це маркер того, що є спільний простір з Росією, одна земля.
"Вони маркують, що це Росія. Це їхні мітки, що ось – це російська земля. Ці мітки треба зачистити, щоб їх сюди не тягнуло. Вже майже десять років війни з РФ, вже можна було давно прибрати все російське, що позалишалося".
Навіть можна пройтися по Чернівцях, а у нас досі є таблички вулиці Гагаріна, котру перейменували, а музей Івасюка чомусь розташований на вулиці Маяковського. Йдеш містом – одні російські назви.
На перейменованих вулицях можна було демонтувати таблички – залишити по одній на початку та кінці вулиць. Це не такі великі витрати. Ми навіть за власні гроші у деяких містах замовляли. Для такого міста як Чернівці – це невеликі витрати.
– Ви майже десять років займаєтеся декомунізацією й власноруч демонтували радянські пам'ятки. Як це було?
– Бувало, що доводилося зносити всіх Ленінів, й не лише їх. Ще коли закону про декомунізацію не було. Це десятки виїздів. Раніше було, що й самі демонтовували, але намагаємося проводити все у межах процедури, щоб самі громади це прибирали, – переважно так це й відбувається. Самовільних знесень одиниці, але вони є – бувало, хлопці приїхали, взяли трос, "дьорнули" Леніна й поїхали.
– Чи була відповідальність за самовільне знесення пам'яток?
– Були такі історії, але вони нічим не закінчилися, бо ніхто не брав на себе таку відповідальність. Коли відкривали кримінальні справи за знесення пам'ятників маршалу Жукову в Харкові, я знав, що проходив у справах як один з організаторів. Але ця справа у суді розвалилася й мене навіть як свідка не притягнули до відповідальності, бо ніхто не надав свідчення.
"Декотрі учасники повалення Жукова загинули у боях під Харковом. Цих же патріотів хотіли судити іменем України за повалення пам’ятника радянському кату".
– Наразі ви комунікуєте з громадами й намагаєтеся переконувати їх зносити пам'ятники. Звідки фінансуєте цю роботу?
– У нас є постійні люди, які допомагають вже не один рік. Це звичайні українські патріоти, які мають трохи грошей. Це насправді не великі фінанси, вони обмежені, але у межах цього ми робимо багато роботи.
– Скільки людей працює у вашій команді?
– На фінансовій основі працює декілька людей. По Україні ще є десятки волонтерів, які допомагають на місцях. Ще з сотнею людей співпрацюємо. У більшості обласних та районних центрів це місцеві журналісти, активісти та лідери думок, тобто переважно найбільш свідомі люди громади.
– Як переконуєте людей, що демонтувати пам'ятники та перейменовувати вулиці потрібно?
– Наразі єдина й зрозуміла аргументація – повномасштабне вторгнення Росії в Україну. У нас практично щодня приїжджають труни з нашими хлопцями. Не можуть бути пам'ятники російським діячам чи російські вулиці.
На Буковині донедавна була низка вулиць на честь Валентини Терешкової, яка голосувала за анексію Криму. Це як розуміти? І такого дуже багато?
"Все, що нас пов'язує з Росією, треба було прибрати ще зі здобуттям незалежності. Не зробили це тоді, то робимо зараз. Треба це питання закрити раз і назавжди. Ніяких політичних маніпуляцій чи спекуляцій".
– У людей різне сприйняття деколонізації, бо кожен має різний контекст. Є конфлікт пам'яті, коли хтось розуміє, що це велика частина його життя й не хоче позбуватись цієї історії. Як бути з цим?
– На щастя, таких все ж не більшість. Ніхто не забороняє читати вдома Пушкіна, Лєрмонтова чи слухати Достоєвського. Можуть хоч Леніна вдома поставити, але це їхня особиста справа, яка не має виходити за межі їхнього дому.
"У нас вільна країна, але у публічному просторі цього не має бути. В українській державі мають бути наші вулиці, наші пам'ятники, церква та мова. Якщо комусь щось не подобається, він може купити собі квиточок і через румунський, угорський чи польський кордон виїхати на територію РФ".
– Зараз демонтують пам'ятники радянським солдатам. Чи може це знівелювати пам'ять та повагу до людей, які захищали свою землю, але були в складі радянської армії?
– Тема пам'ятників Другої світової війни – складна. Розуміємо, що дехто досі асоціює пам'ятники саме червоноармійцям як пам'яники своїм дідам. Хоча це збірний образ, але такі пам'ятники стоять на території Росії, Казахстану, Білорусі. Переважна більшість цих пам'ятників будувалася на 25-річчя так званої Великої перемоги задля формування "культу Побєди". До того й 9 травня не святкували на державному рівні. Їм треба було зробити ідеологію єдиного радянського народу, тому поставили ці пам'ятники у кожному селі.
Ми гадаємо., що варто залишити або оновити усі стели з прізвищами загиблих односельців, без написи типу "за радянську батьківщину". Залишити про вічну пам'ять уродженцям певного міста чи села, які загинули у Другій світовій війні. Водночас всі зірки, серпи, молоти та солдатів, а також написи про радянську батьківщину прибрати.
Залишити місце для пам'яті, куди можна прийти й покласти квіти своєму діду, а не якомусь ефемерному невідомому радянському солдату.
– Ви коли-небудь брали участь у парадах до Дня Перемоги?
– Колись нас тягали на паради зі школи. Здається, ще за часів Ющенка. Це були добровільно-примусові походи школярів, які не дуже розуміли контекст й куди вони ходять. Також до нас водили вже не зовсім ветеранів Другої світової війни, бо на той час живих ветеранів, які були при розумі, залишилося дуже мало.
Зараз майже півтора року йде повномасштабне вторгнення й люди сильно втомилися, бо дуже важко. Тоді війна тривала чотири роки – це була дуже жорстока війна. Я на виборах приїздив до ветеранів Другої світової війни у 2014 році з виїзними урнами – вони вже не розуміли, що відбувається.
"А нам до школи водили якихось КГБістів, які розповідали про те, які погані Америка та Європа, та який хороший Радянський союз. І сидять собі наполіровані, налаковані, яким не було стільки років, скільки тим ветеранам".
– Чи отримували погрози через свою діяльність?
– До повномасштабного вторгнення дуже часто. Будь-яка державотворча діяльність – чи то декомунізація, чи то перехід парафій, захист української мови або розгони проросійських мітингів, – несе певні ризики.
Зазвичай це були анонімні погрози, але ми знали, що це "привіти" від певних структур: проросійських агентів або ФСБ. Бувало й таке, переважно у східних регіонах, бо в західних з цим простіше.
"Хоча наразі спілкуємося щодо Московського патріархату на Закарпатті, де багато агентів впливу й теж пишуть різні речі, але, скажемо так, московської церкви на Закарпатті теж не буде, буде лиш українська".
– Які наразі темпи деколонізації на Буковині?
– Не такі сильні, як хотілося б. На Буковині громади не йдуть на контакт: часто ігнорують запити, а за номерами, які є на сайтах, практично неможливо додзвонитися. Комунікувати важко.
Наразі перейменовано орієнтовно 400 вулиць, чіткої статистики дати не можу, бо деякі громади банально не відповідають. Спільно з обласним департаментом культури ми оновлюватимемо цей список, щоб актуалізувати дані. Можливо, вони зможуть сконтактувати з громадами. Щодо пам'ятників теж не скажу чіткої цифри, бо ми не можемо отримати всю інформацію, але їх по громадах багато.
Буковина – найменша область в Україній й теоретично деколонізацію можна було б провести дуже швидко. Якщо є політична воля, то все це відбувається максимум за пів року.
– Чи є міста, де практично не залишилося радянських маркерів?
– Якщо брати Чернівецьку область, то ні. У Чернівцях вулиці непогано перейменовані, але є ті, які ще цього потребують. Є й ті, які перейменовані лише на папері й це проблема – якщо вулицю перейменовано на честь Дзюби, а на табличці Маяковський, то всі називатимуть її вулицею Маяковського. Ці зміни мають відбутися в головах.
Якщо ми живемо в чужому просторі, то легітимізуємо те, що все російське – це по-суті наше. Якщо наші вулиці носять назви росіян та радянської армії, то ми легітимізуємо, що період радянської окупації – це добре, а росіяни – наші брати.
– Які випадки деколонізації у Чернівецькій області вас здивували?
– Перейменування вулиці Мічуріна на вулицю Мічуріна. Це в одній із румуномовних громад. Також ми знаходили пам’ятники Чапаєву чи Марксу в Хотині. Їх Радянський союз ставив по всій Україні.
"На жаль, деякі не бачили у цьому проблеми. Воно стояло й нікого не тригерило. Це сумно. Це означає, що в громаді програна культурна політика. У тому ж центрі Хотина були червоні прапори з серпами та молотами. Їх демонтували лиш місяць тому. Такого немає в більшості східних міст країни".
– Як румуномовні громади ставляться до перейменувань?
– Перейменування там відбувається з натяжкою, але воно йде. У тих громадах теж є своя особливість, вони перейменовують вулиці на честь румунських діячів. На Закарпатті схожа ситуація, там називають на честь угорських діячів.
Гадаю, якщо це село етнічних румунів, угорців чи болгар, то там мають бути назви і їхніх культурних діячів, і наших. Не може бути село, де лише назви румунських діячів, обов'язково мають бути й наші. Немає проблеми у тому, щоб вони назвали вулицю на честь свого поета, якщо, звісно, вони не претендують на нашу територію й не йдуть на нас війною.
– Чим займатиметься робоча група при ОВА?
– Нам поки обіцяли її створити. У планах групи буде інвентаризація пам'яток та вулиць, щоб зрозуміти, скільки їх залишилося. Думаю, це не менше, ніж сімсот вулиць, можливо, п'ятсот.
Проведемо облік усіх пам'ятників, дошок та табличок, які залишилися з 2015-16 років. Потім надамо громадам чіткі терміни, коли вони мають їх прибрати.
– Коли ви досягнете своєї мети й не буде потреби займатися деколонізацією?
– Сподіваюся, що найближчим часом. Але багато територій – окуповані. Вони також мають ці символи. Це у Донецькій, Луганській, частково Херсонській та Запорізькій областях.
"Навіть зараз ми не просимо нічого робити з вулицями на деокупованій частині Херсонщини, бо вона розбита дуже. Якщо в самому Херсоні процес запустили – важко, але треба, то деокуповані села розбиті і ми не знаємо, чи туди взагалі повернеться життя".
Читайте Суспільне Чернівці у Telegram: головні новини
Станьте частиною Суспільне Чернівці: повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи села. Пишіть нам на пошту редакції новин: [email protected].
