Гвардієць Владислав Семененко пішов на фронт, взявши із собою ніж — раніше він належав його старшій сестрі Яні Червоній, яка загинула на Луганщині у 2019.
Чоловік, який завжди вважав свою сестру безсмертною, не зміг не стати на захист країни під час повномасштабного вторгнення, адже на війну він рвався ще з 2019. Все — аби помститись за Яну.
"Відмовили від емоційного рішення"
На війну Владислав хотів піти одразу після загибелі сестри, проте тоді побратими Яни відмовили його від цього емоційного рішення.
"Я рвався, рвався. У мене на той час був зв’язок з "Філіном", її командиром. Я тоді спілкувався з Антоном "Пітбулем", її напарником. Тоді у мене голови не було — настільки була жага помсти. Я розумів, і люди розуміли, що це добром не закінчиться", — говорить Владислав.
Коли ж Росія здійснила повномасштабне вторгнення, чоловік не зволікав — для себе обрав позивний "Заєць".
"Дрібний, хижий шкідник. Є люди, які біжать вперед, а я стараюся так: підскочив, нашкодив та відскочив", — говорить Владислав.
"Мати намагалась відмовити"
Коли чоловік пішов на фронт, він розумів, що наслідує приклад старшої сестри — Яна Червона була кулеметницею у батальйоні "Донбас Україна", понад два роки воювала на Донеччині й Луганщині. Колись вона подарувала брату свій шеврон.
"Він з документами — коли я на передку, то документи залишаються на базі. Коли десь переміщаюсь, то він зі мною завжди", — говорить чоловік.
Владислав починав з територіальної оборони, а вже згодом — коли відчув, що витримує морально, став до лав Національної гвардії.
"Ми з хлопцями з мого будинку організували 100 коктейлів Молотова та прийшли на допомогу теробороні. І 26-28 лютого ми заступали вже на дороги, щоб знищувати ворога. 1 березня я пішов до добровольчого батальйону — ми зачищали Малу Рогань", — говорить чоловік.
Коли мати Владислава дізналась про його рішення — намагалась відмовити, а згодом і зовсім перестала розмовляти із сином.
"Пару місяців ми з нею зовсім не спілкувались — не те що вона від мене відреклася... Я розумію, що вона за мене боялась, що зі мною може щось трапитись. Зараз ми спілкуємось", — каже чоловік.
В складі Нацгвардії Владислав брав участь в осінньому контрнаступі.
"У нас була задача — взяти один населений пункт, одну вулицю в селі. А по фінішу нас вже було не зупинити, бо нами була взята Балаклія, Ізюм — це було круто. Мене шість чи сім днів не було на зв'язку. Потім, коли читав повідомлення, а там було: "Хлопці, а ви під чим?", — згадує Владислав.
Помста за сестру
Владислав згадує старшу сестру як лідерку та войовничо налаштовану жінку.
"Коли вона почала допомагати Айдару, то її там боялися, бо вона зайняла таку лідерську позицію. Вона войовнича була налаштована. Вона вже надивилась у 2014 році. Якщо вона бралась за якесь діло, то доводила його до кінця", — каже брат про Яну.
Військова мала позивний "Відьма" — рідний брат же вважав її безсмертною.
"Я розумів, що з Янкою нічого не може статись. Вона настільки була безсмертною, що ніколи не переживав. І мене це, напевно, вибило з колії — коли прийшла звістка, що вона загинула. Я розумів, що це може з кожним статись, але тільки не з нею", — каже Владислав.
Молодший брат каже, що в дитинстві завжди бігав за Яною "хвостиком", адже діти не жили з батьком, а тато завжди був на роботі.
"У мене у єдиного п’ятикласника дискотеки були, бо мене просто залишити не було з ким. І завжди я з нею", — згадує Владислав.
Пам'ятний ніж
На фронт чоловік взяв з собою ніж Яни — йому його віддали після її смерті.
"Він у мене на бронику — я розумію, що Янка зі мною. Це моя віра. Хтось у Бога вірить, хтось маму згадує. А я знаю, що Янка зі мною", — каже Владислав.
Зараз чоловік проходить реабілітацію, адже отримав поранення під Кремінною на Луганщині. На заставці його телефона і досі залишається портрет сестри.
Підписуйтесь на новини Харкова та області в Facebook, Viber, Instagram, Telegram, Youtube
