Втратила чоловіка, двох дітей та бабусю під час авіанальоту росіян у березні минулого року. Чернігівка Світлана Желдак також була у приватному будинку, який знищила бомба. Вона та її мама змогли вибратися з-під завалів, дістали звідти живим ще цуценя, на ім'я Дар. Цей пес, якого Світлана подарувала синові у лютому 2022 року, допомагає їй щодня виходити на вулицю та продовжувати жити. Про історію родини Желдаків читайте далі у матеріалі Ольги Онищенко.
На цьому місці в мікрорайоні Подусівка у Чернігові до повномасштабного вторгнення Росії стояв будинок Світлани Желдак.
"Воно так, щось “бум” і будинок склався одразу, моментом, я навіть не зрозуміла, що відбулося. Це будинок моїх батьків, я тут виросла з сестрою, ми тут деякий час з родиною жили, потім ми жили у свекрухи моєї, а коли почалася війна, ми сюди прийшли".
3 березня 2022 року російська авіація бомбардувала житлові райони Чернігова некерованими авіабомбами. Вся сім'я Світлани була тоді в приватному будинку.
"Було спочатку тихо, ми не чули літака і люди кажуть, що ніхто не чув. Він якось чи високо летів, я не знаю". Під завалами приватного будинку біля школи №21 опинилися сім людей: Світлана, її чоловік Михайло, донька Поліна з нареченим Євгенієм, син Гліб, мама та бабуся Галина.
"Я одразу почала думати, що десь у мене тут був телефон в руках, мабуть, випав, я почала шукати й знайшла, думала, що розбитий, аж ні — цілий.
Нас почали розкопувати десь люди, хтось тут, сусіди якісь. Спочатку відчула, як ходили прям по мені, я кричала, що ми тут, але їм було не чутно".
"Я рухалася, я її торкалася, я могла до неї дотягнутися, а підняли кришу трохи, а там Поля з Женькою, і Поля його обіймала… Я думаю, що вона просто не витримала, що Женьки немає.
Потім Поля замовкла, і я до неї торкалася, до ніжки, в неї ніжка затрусилася — і все. Так дивно нас завернуло, що бомба одна, але мене в один бік поклало, а його чогось в інший, якби може його б до мене сюди, він би був живий".
Під завалами родина пробула до 30 хвилин. Син Гліб з бабусею та прабабусею під час бомбардування були в іншій кімнаті.
"Глібушку дістали, він ще був живий, але травма голови була дуже сильна і він весь синій, його придавило дуже, йому робили штучне дихання, робили дефібрилятором, але не змогли. Бабуся одразу померла, бо їй по голові дуже вдарило".
Чоловік був зі Світланою в одній кімнаті, але також загинув.
"Вони вже коли мене дістали, вони побачили його ноги, почали одразу його відкопувати. На нього дуже сильно впала плита, придавило його дуже сильно. Він коли був ще притомний, намагався начебто її з себе підняти, бо я чула, як він дихав і начебто так напружувався, щоб підняти щось дуже важке, а потім все тихіше, тихіше..."
В один день Світлана втратила майже всю родину: 42-річного чоловіка Михайла, 21-річну доньку Поліну з 33-річним нареченим Євгеном Коваленком, 14-літнього сина Гліба та 86-річну бабусю Галину. Сама жінка, її мама і цуценя вівчарки залишились неушкодженими.
У школі №21, яку в той же день розбомбила російська авіація, Світлана і зустріла свого чоловіка Михайла. Це було 28 років тому. Тут також навчалися їхні діти.
Михайло Желдак працював інженером у "Чернігівобленерго", саме перед початком повномасштабного вторгнення він отримав підвищення.
"Міша був дуже добродушним, завжди, знаєте, нікому не відмовляв, його на роботі дуже любили. Він дітей просто обожнював, хоча знаєте, коли я хотіла другу дитину, Полі було шість років і вона почала вже казати: "Хочу братика, хочу братика", а я і кажу "До тата, мама не проти, а він казав ні". Він потім сказав мені: “Ти знаєш, я тобі дуже вдячний за те, що ти так зробила, і що все-таки у нас є син”. Він дуже дітей любив, він ними пишався дуже".
У лютому 2022 року на день народження сина Гліба Світлана купила цуценя, назвала його Дар. Зараз він щодня змушує її виходити на вулицю.
"Біля мене так спав збоку, коли будинок впав, він дуже сильно закричав і кудись забився, я потім вже його намацала і за шкіру витягла. До себе притягла, бо він дуже злякався.
Коли він був цуценям, та і зараз — то він мене врятував, бо якби не він, я думаю, мене б може вже і не було також. Я не знаю, щоб було б, якби його не було, може я б замкнулася в собі, він не дає.
Якщо чесно, то нічого не змінилося з 3-го березня, все таке саме. Просто я трішки навчилася більше це приховувати.
Кожного ранку, коли ми ходимо в ліс, то я кажу їм "Добрий ранок" і з ними розмовляю, кажу, що мене турбує, запитую, що, якщо вони можуть мені щось порадили, то щоб порадили.
Я для себе зрозуміла те, що не можна здаватися, тому що від того стане краще тільки нашим ворогам. Тому, як не важко, але ми маємо бути сильними, триматися і все одно біля нас залишилися інші рідні, яким ми не байдужі. Якщо нас не стане — їм буде дуже погано".
Дивіться репортаж з англійськими субтитрами:
Читайте також
Звели будинок за інструкціями в "Ютубі": на Чернігівщині актори театру "Воробушек" відбудували зруйноване житло
Підписуйтесь на Суспільне Чернігів і на інших платформах: Telegram, Facebook, Viber, YouTube.
