Право на самоідентичність. Як живуть трансгендерні люди в Україні

Право на самоідентичність. Як живуть трансгендерні люди в Україні

Ексклюзивно
Право на самоідентичність. Як живуть трансгендерні люди в Україні Колаж: Суспільне Новини

Традиційно у червні представники ЛГБТКІ+ (лесбійки, геї, бісексуальні, трансгендерні, квір-, інтерсекс люди та інші) в усьому світі збираються разом та святкують можливість бути собою. На відміну від світових прайдів, в Україні — це спосіб ще раз публічно заявити про себе та необхідність боротися свої права. Цього року через карантин 21 червня Марш рівності пройде онлайн.

Настя, Аня та Себастіан — транс-люди, які роками виборювали і виборюють офіційне право бути тими, ким вони є. А лікарка Дарина їм у цьому допомагає. Суспільне розповідає про те, чому трансгендерний перехід може тривати роками, чому лікарі не хочуть працювати з транс-людьми і як не опустити руки, коли тебе не беруть на роботу, бо "люди не зрозуміють". Усі герої цієї публікації дали дозвіл на оприлюднення їхніх фото. Матеріал Олени Зашко.

Поняття «змінити стать» не існує. Це — одна із найтиповіших помилок у суспільстві. Коректно цей процес називають "трансгендерний перехід" або "транзішн".

Кілька років тому процедура транспереходу відрізнялася від нинішньої. Тоді діяла спеціальна комісія, яка збиралася раз на півроку. Між собою транс-люди ділилися порадами про те, що одягнути, яку зачіску зробити і як відповідати на питання, аби отримати бажаний документ. До того ж, обов’язковою умовою була стерилізація людини.

У вересні 2016 ексочільниця МОЗ Уляна Супрун підписала Уніфікований клінічний протокол "Гендерна дисфорія"Гендерна дисфорія - відчуття дискомфорту, коли зовнішність не відповідає внутрішньому стану, а самовідчуття відрізняється від суспільних очікувань. Відповідно до нього, для отримання свідоцтва нині достатньо висновку психіатра та ендокринолога, а саме свідоцтво має підписати керівництво поліклініки. З цим документом уже можна йти до РАЦС і подавати заяву на свідоцтво про народження з новими даними. Головна проблема для транс-людей — знайти дружніх лікарів, які б змогли надати їм відповідні послуги. Зазвичай їх шукають по всій Україні.

СЕБАСТІАН: "Процедура зайняла близько місяця, а лікарів я шукав два-три роки"

Право на справедливість. Як живуть трансгендерні люди в УкраїніФото з особистого архіву Себастіана

Себастіан розповідає, що до операцій та зміни документів, у людей постійно виникали питання щодо нього.

Себастіан, як і більшість транс-людей, почав свій перехід самостійно — приймав гормони без нагляду ендокринолога. Так тривало майже два роки. Перша спроба отримати свідоцтво була у рідному місті на Дніпропетровщині.

"Я прийшов до сімейного лікаря, розповів їй про ситуацію, вона взяла документи і вийшла з кабінету. Потім повернулася і в коридорі голосно мене запитала: "Так це ви стать вирішили змінити?". У нас з нею так нічого не вийшло, бо вона не знала процедури", — розповідає Себастіан.

Під час навчання у Харкові хлопець звернувся до місцевих лікарів, проте спроба теж не вийшла. У 2017 київська громадська організація «Інсайт» допомогла із пошуком сімейного лікаря. Ним стала Дарина Дмитрієвська.

Право на справедливість. Як живуть трансгендерні люди в УкраїніФото з особистого архіву Себастіана

Себастіан: "У якийсь момент я зрозумів: або починаю гормональну терапію, або все — у мене їде дах"

"Якщо з сімейним лікарем все було швидко, то з психіатром і ендокринологом було проблематично. У Києві не захотіли цим займатися. Це був кінець 2017 року. Для мене це був стрес, я якраз закінчував університет і мені важливо було отримати диплом на нове ім’я. Через знайомого я дізнався, що в Запоріжжі є психіатриня, яка готова займатися транс-людьми. На той час вона була в Німеччині, ми спілкувалися кілька місяців у вайбері, потім я приїхав до неї і вона виписала мені висновок з діагнозом", — каже Себастіан.

Ендокринолога хлопець знайшов у Харкові, висновок від нього отримав навесні 2018 року. Після цього він повернувся до Дарини в Київ, і лікарка підписала всі документи в поліклініці.

"Останньою була завідувачка поліклініки. Вона запитала як до мене можна звертатися, як справи і все підписала. Я думаю "ого, прогрес!", адже першого разу вона дуже трансфобно висловлювалася. Сама процедура зайняла у мене близько місяця, а шукав лікарів я два-три роки", — додає Себастіан.

Право на справедливість. Як живуть трансгендерні люди в УкраїніФото з особистого архіву Себастіана

Мастектомію (операція з видалення молочної залози ред.) Себастіан робив у Москві, оскільки в Україні не знайшов дружніх та доступних за ціною хірургів.

ДАРИНА: "Було відчуття, що ти б’єшся головою об стіну"

Дарина Дмитрієвська — сімейна лікарка у приватній поліклініці. Себастіан був її першим пацієнтом, який здійснював транс-перехід. На той час вона працювала сімейною лікаркою у державній поліклініці. Наприкінці 2017 року Дарина потрапила на тренінг громадської організації «Інсайт» для лікарів з питань практичного використання протоколу.

Право на справедливість. Як живуть трансгендерні люди в УкраїніОлена Зашко, для Суспільного

За рік роботи у державній поліклініці Дарина видала біля трьох десятків медичних свідоцтв про зміну і корекцію статі людям з усієї України.

"Після цього тренінгу я прийшла на роботу натхненна, адже розуміла, що це хороший шанс і людям допомогти, і привести пацієнтів до поліклініки та отримати додаткові кошти для установи. Я прийшла до керівництва з роздрукованим протоколом, сказала, що сама буду цим займатися, а від них необхідний тільки підпис і нічого більше. Головний лікар і начмед мені відповіли, що не будуть цього читати, якщо я хочу цим займатися — можу робити це в іншому місці. Я вийшла з кабінету директора зі слізьми, було відчуття, що ти б’єшся головою об стіну. До мене тоді саме прийшов Себастіан. Мені перед ним було дуже незручно", - згадує лікарка.

Дарина розказала про ситуацію «Інсайту». Згодом організація влаштувала тренінг для керівництва поліклінік в приміщенні Київської міської державної адміністрації. До поліклініки Дарини прийшов офіційний лист від Департаменту охорони здоров’я про те, що їх запрошують на тренінг. Але ніхто з керівництва не поїхав, натомість відправили Дарину.

Право на справедливість. Як живуть трансгендерні люди в УкраїніОлена Зашко, для Суспільного

Дарина: "Я чекаю того моменту, коли трансгендерна людина зможе звернутися до лікаря без жодних проблем і зайвих питань до неї, аби не було жодного поділу на особливих і звичайних пацієнтів".

"Лікарі побачили, що це офіційна позиція і що є люди, які цим займаються. Це відіграло велику роль. Після цього до мене почали ходити транс-люди і керівництво, хоча і з "косим" обличчям, почало підписувати свідоцтва", - розповідає жінка.

Згодом Дарина перейшла до приватної поліклініки. За її словами, окрім киян у неї є пацієнти зі Львова та Дніпра, якраз через те, що дружніх лікарів в Україні не так багато. Є ті, хто готовий цим займатися, проте керівництво не дозволяє видавати свідоцтва.

НАСТЯ: "Для того, аби все це пройти, треба бути наполегливим, адже закон на твоїй стороні"

Право на справедливість. Як живуть трансгендерні люди в УкраїніОлена Зашко, для Суспільного

Анастасія Єва Домані почала свій перехід, коли їй було 37. Нині працює у організації трансгендерних людей.

Анастасія Єва Домані працює у організації трансгендерних людей. 18 червня виповнилося два роки, як вона отримала медичне свідоцтво про корекцію та зміну статі. Її перехід почався восени 2016, на той час їй було 37. Приймати гормони порадила подруга. Через кілька місяців Настя пішла до ендокринолога, аби та виписала курс замісної гормональної терапії.

"Це була 90-річна жінка, яка погано чула. Уже з зовнішнього вигляду я зрозуміла, що тут мені нічого не вдасться. Мене відправили в Інститут ендокринології та обміну речовин. Лікар, до якого я прийшла, сказав, аби я припинила приймати гормони, бо у мене виникне тромбоз, налякав мене ще якимись хворобами. Я звернулася до Київського міського клінічного ендокринологічного центру. Там мені призначили аналізи, які дуже дорого коштували, але лікарі не були впевнені у тому, чи дадуть мені консультативний висновок", — згадує Настя.

Далі були походи до психіатра, пошук іншого ендокринолога. Проте, дружніх лікарів того року Настя не знайшла. У 2018-му почула, що її знайомий у Запоріжжі отримав довідку у психіатра за два тижні. Вона звернулася до лікарки і за кілька місяців отримала необхідний медичний висновок. Згодом вдалося знайти і дружнього ендокринолога. Весь пакет необхідних документів Настя понесла до поліклініки.

"Сімейна лікарка була дуже крутою, вона мені допомагала. Але потім сказала, що мої документи лежать і ніхто не збирається з ними працювати. Вона порадила забрати їх і звернутися до іншого сімейного лікаря. Тоді я дізналася про Дарину, відвезла їй документи. Це було велике щастя — я отримала свідоцтво буквально за п’ять хвилин", — розповідає Анастасія.

Право на справедливість. Як живуть трансгендерні люди в УкраїніОлена Зашко, для Суспільного

У Насті є дружина і дочка. Батькам вона поки не відкрилася, у їхній присутності говорить про себе у чоловічому роді.

За її словами, дуже часто свідоцтва заповнюють неправильно і через це в РАЦСах відмовляють.

"Лікарі до цього дуже недбало ставляться, хоча в наказі Міністерства охорони здоров'я чітко написано, як воно має бути заповнене. Тому доводиться ходити до поліклініки кілька разів, а хтось взагалі боїться повертатися. Для того, аби все це пройти, треба бути наполегливим, адже закон на твоїй стороні" — вважає Настя.

АНЯ: "Мене не хочуть брати на роботу, бо суспільство не зрозуміє"

Анні 24 роки, родом вона із Херсона, нині живе в Києві. За освітою Аня провізор, гормони приймає майже два роки — самостійно визначила собі курс. Розповідає, що усвідомила ким вона є ще у сім років.

Право на самоідентичність. Як живуть трансгендерні люди в УкраїніОлена Зашко, для Суспільного

Аня: "У магазині часто запитують паспорт під приводом перевірити вік, а насправді їм цікаво подивитися хто я".

"У тата був день народження, ми святкували вдома. У мене в руках була листівка, на якій зобразили чоловіка біля автомобіля і дівчину поряд. Я запитала у мами: "Коли виросту — буду як вона?". Мама сказала, що ні, я буду як цей успішний чоловік. Я ще тоді відчула, що не хочу такого. Доки дорослішала, батьки залякували — будь нормальним, інакше відправимо тебе до інтернату, будь нормальним, або підеш в армію", — розповідає дівчина.

Після школи Аня поїхала на навчання до Харкова. Її поселили у гуртожиток до хлопців, проте вона дуже часто ночувала у дівчат, адже зовсім не асоціювала себе з чоловіками.

Право на самоідентичність. Як живуть трансгендерні люди в УкраїніОлена Зашко, для Суспільного

Аня: "Я приїхала додому і сказала: "У вас тепер не син, а дочка". Батьки пропонували мені звернутися до гадалок, пройти лікування за допомогою гіпнозу".

Уперше до лікаря Аня пішла у той період, коли ще діяла стара комісія. Розмови з лікаркою не вийшло — дівчину налякали хворобами, що пов’язані з гормональною терапією, і порадили піти у психіатричну лікарню, де лікували пацієнтів із сильними психічними розладами. Аня вирішила самостійно приймати гормони. Через рік зовнішність трохи змінилася, дівчина поїхала до Херсону, аби поговорити з батьками.

"Я приїхала додому і сказала: "У вас тепер не син, а дочка". Батьки пропонували мені звернутися до ворожки, пройти лікування за допомогою гіпнозу, хотіли аби я відмовилася від всього, бо я ганьба для родини. У мене є молодша сестра, ми трохи спілкуємося, але вона — в шоці, як і батьки, адже живе в інформаційному вакуумі і їй ніхто не розповідає, що це нормально.

Дівчина закінчила університет, переїхала до Києва. Протягом двох тижнів спостерігалася у психіатра, який надав свій висновок. З ендокринологом проблем теж не було, вони почалися з сімейною лікаркою.

"Спочатку вона ніби погодилася і сказала, що збере необхідну комісію. Потім минуло кілька днів і лікарка почала розповідати, що мені треба два роки спостерігатися і робити операцію. При тому, що на руках у мене вже є всі ці довідки, а операція не є обов’язковою", — розповідає Аня.

Згодом свідоцтво видали, дівчина пішла до РАЦС, проте документи прийняти там відмовилися — сімейна лікарка неправильно заповнила медичне свідоцтво. Цього тижня Аня втретє звернулася до поліклініки, їй видали коректне свідоцтво і напередодні вона таки подала документи до РАЦС.

Трансфобія в дії: "Прийди, подивися, у мене тут таке!"

Випадків, коли транс-люди стикаються з дискримінацією та несприйняттям, багато. Себастіан розповідає, що до зміни документів та до операцій у людей постійно виникали питання. Особливо у тому середовищі, в якому він виріс.

"Моя мама працює у місцевій поліклініці. Мені треба було здати аналізи і вона була впевнена, що все зроблять якісно. Але цього не сталося. Медсестра, до якої ми зайшли, почала випитувати в мами хто я, адже у неї була дочка, а це син. Купа людей прибігло, одна із медсестер десь знайшла мої фотографії до переходу і почала їх всім показувати. Розказувала, що вона бачила як я змінювався. Ми йшли коридором і вона крикнула моїй мамі: "Вирішила дитину порізати?". Ти чуєш це і нічого не можеш зробити. Дякувати, що дві людини із лабораторії заступилися за мене", — розповідає хлопець.

Через подібне ставлення Себастіан рідко звертається до лікарів. Якщо виникають питання — пише Дарині. З роботою нині проблем не має, адже його документи відповідають його зовнішності. Хоча з 2013 до 2018 року офіційно влаштуватися ніде не міг.

Право на самоідентичність. Як живуть трансгендерні люди в УкраїніОлена Зашко, для Суспільного

Назва малюнка "Нерозуміння". За словами Ані, тут зображено людей, які сидять на різних планетах, закриваються у власному футлярі.

У Ані цей період триває — через проблеми із документами вона не може влаштуватися на роботу. Півроку дівчина працювала в аптеці, колектив був дружнім, разом навіть ходили на корпоративи. Проте її перевели до іншої аптеки, там взяти на роботу Аню не погодилися

"Коли показуєш документи — відразу косий погляд і відмова. Мене не хочуть брати на роботу, бо кажуть, що суспільство не зрозуміє", — каже дівчина.

Настя має дружину і дочку, їй 10. Нині вони живуть окремо, проте бачаться майже щодня. Батькам Настя поки не сказала про свій перехід.

"Я приходжу до них без макіяжу, говорю про себе у чоловічому роді. Вони нічого не запитують, а я поки не готова розповісти. З Софійкою розмова почалася з чашки із символікою ЛГБТКІ+. Вона побачила її і запитала, що це. Так ми почали розмову, що є такі люди. Вона при батьках називає мене "тато", але це спеціально, адже вона знає мій секрет", — розповідає жінка про стосунки з родиною.

Настя розказує, що коли ходила в поліклініку, то бачила як її обговорюють. Бувало, що лікарі приходили аби спеціально подивитися на транс-жінку. "

"Був випадок, коли ми з тією ж 90-річною лікаркою вийшли із кабінету і вона голосно почала обговорювати мою ситуацію при свідках в коридорі. Це не було зі зла, але так вийшло. Я написала про це в фб, правозахисники підняли це питання. За кілька днів мене запросили до поліклініки, аби вибачитися. Після цього лікарку попросили звільнитися".

Нині Настя разом із друзями займається створенням громадської організації, яка допомагатиме транс-людям шукати роботу, вирішувати економічні та юридичні проблеми. Одне з перших в Україні об’єднання транс-людей називатиметься «Когорта».

Право на самоідентичність. Як живуть трансгендерні люди в УкраїніОлена Зашко, для Суспільного

Нині Настя з друзями займається створенням громадської організації, яка допомагатиме транс-людям.

Дарина розповідає, що пацієнти до неї приходять, в основному, по рекомендації, адже знають, що їй можна довіритися.

"Проблем з тим, щоб відкритися немає. Людям дуже важко з цим, бо є лікарі, які не готові до цього, можуть під час прийому подзвонити колегам і сказати: "Прийди, подивися, у мене тут таке!", — зазначає лікарка.

За її словами, велика проблема ще й у тому, що в Україні недостатньо тематичної медичної літератури, з якою можна працювати. Здебільшого перекладами закордонних статей займаються активісти.

"Попри всі проблеми це відчуття того, що ти змінюєш комусь життя. Людина приходить і каже, що я можу тепер створити сім’ю з людиною, яку я кохаю. І ти розумієш, що робиш щось правильне. Це ще одна мотивація проходити через весь той осуд і нерозуміння з боку колег і наважуватися це робити", — розповідає Дарина.

Проблеми, з якими зіткнулися Аня, Себастіан та Настя, швидше закономірність, ніж виняток. Усі вони говорять про те, що не лише лікарям, а й людям загалом необхідно пояснювати, як спілкуватися з трансгендерними персонами, руйнувати стереотипи, які вкорінилися десятиліттями. І тоді навіть банальних проблем із відвідуванням гендерно-маркованого туалету, зміною документів, пошуком роботи буде менше.

Категорії
ПолітикаЕкономікаКультураСвітСпортВідеоПодіїТоп дняПриродаРегіониСтильДітиНаукаТехнологіїУрбаністикаЇжаДомашні твариниЛюди