Прикарпатець Слава Костюк на війні мав три контузії. Дві приховав, а третю не вдалося. Зараз перебуває на реабілітації на Івано-Франківщині. Про те, як колишній футболіст і приватний підприємець служить кулеметником у 102 бригаді на Запоріжжі, він розповів кореспондентці Суспільного.
Я пішов на війну за себе, дітей і за своїх предків
— Я знав, що буде війна. 19 лютого 2022 року отримав документи, щоб їхати на роботу в Бельгію. Але чекав з виїздом, бо знав: якщо поїду, а почнеться війна, то повернуся.
24 лютого 5:55. Мене розбудила моя собака Діна, щоб я вивів її на прогулянку. Почув вибухи. Того ж дня я пішов у військкомат у Богородчанах. Побачив велику чергу. Повернувся додому, думав, завтра буде менше людей.
Наступного дня зателефонував друг і сказав, що у Франківську набирають колишніх військових. Я поїхав його відвозити й попросив мене "прилаштувати". Чи водієм, чи будь-ким — був готовий все робити, лиш би взяли. Мені пощастило. Так я потрапив на фронт. Став кулеметником.
Якби я не зробив так, мої предки прокляли б мене з неба. Адже батьки моїх мами й тата були репресовані. Мама народилася в Бурятській АРСР, а тато — в Омську. Дві родини були вивезені до Сибіру. Енкаведисти вбили дідового брата, якому було 16 років. Він біг до упівців попередити, що буде облава.
Я пішов на війну за себе, дітей і за своїх предків.
Мама думає, що я у Вінниці служу
— Важливо, щоб людина вірила. Я вірю, що у цій війні не загину. Хоча своїм синам розповідаю правду про війну. Готую їх до того, що в будь-який момент мене може не стати. Коли вони зі мною говорять телефоном, то вибирають позицію, щоб бабуся не чула. Моя мама думає, що я у Вінниці служу.
Коли я приїжджаю додому, сини постійно зі мною. Я їм розповідаю правду про те, як ми воюємо, бо вони — мужчини. Були б у мене доньки, я б їм казав, як мамі, що воюю у Вінниці, щоб не переживали.
На війні важливо мати поруч людину, яка тебе може в критичній ситуації підтримати
— Я служив в армії, тому мав військовий вишкіл. Мені його вистачило. І ще пощастило, бо два товариші воювали від 2014 року, ще один був у миротворчих військах. З ними я швидко почав "притиратися" на фронті. А ще — генний рівень: мій прадід воював у австрійській армії. Мав нагороди.
Труднощів не відчував. Людина в екстремальній ситуації зосереджується на тому, що добре, і закриває очі на труднощі.
Найважливіше на війні — не закриватися психологічно і не пити горілку. На рівні інстинктів ти не відчуваєш страху. Якщо ти боєць, то звикаєш до всього, що є на війні.
На війні важливо мати поруч людину, яка тебе може в критичній ситуації підтримати. І сам стаєш підтримкою для товаришів. Намагаєшся бути лідером, психологом.
Найважче, коли лунає сигнал "Загроза атаки" чи "Загроза диверсії". Ти мусиш сконцентруватися і знати, як діяти. Найгірше — прильоти. Коли ти чуєш, що приліт, просто сподіваєшся…
Ми тішимося там такими простими речами як, наприклад, газова грілка
— Я багато ходжу. Поговориш з побратимами — уже психологічно розвантажуєшся. А ще це фізичне тренування, бо ти йдеш, на тобі — бронік, автомат. Не треба ходити в спортзал — отримаєш хорошу фізичну підготовку.
Мені легко було влитися в наш військовий колектив. У мене нема ворогів. Я завжди "на приколах". Ми там живемо, як одна сім’я. Я кажу: "На війні не можна сваритися, затаювати образи, бо завтра людини може не стати. І ви пошкодуєте про те, що сварилися". Можна сперечатися, але не в агресивній формі.
Ми тішимося там такими простими речами як, наприклад, газова грілка. Нам їх передали волонтери. Волонтери — це люди, на яких тримається армія. Яке то щастя, коли ти приходиш з морозу і вмикаєш грілку. Тішишся, що немає диму, тому тебе "не засічуть". У тебе тепло. Опалення у квартирі не дасть такого щастя. А ще можеш закип’ятити собі каву. Жодна найкраща кава в Австрії не дасть такого чудового смаку і такого відчуття кайфу.
Тішать тварини, які прибилися до нас. Є собаки й коти. А ще у мене є друзі-метелики й синички. Вони чомусь люблять сідати на мене. Зовсім не бояться.
До речі, місцеві люди нам дуже допомагають. У запорізьких селах відчувається той козацький дух. Він ніде не дівся.
На війні лише зміцнився у вірі
– Я вірю. І на війні лише зміцнився у вірі. Жодного дня не було без молитви. Дорога, якою я ходжу до хлопців у сусідній підрозділ, намолена. Ти йдеш і дякуєш Богу, що живий, і ті люди, які біля тебе, теж живі. Це – головне.
До Бога претензій не маю. Він дав мені цю чашу, бо знав, що зможу її втримати. Відчуваю підтримку кожного, хто молиться за мене.
Є люди, які відчувають війну
– Не все залежить на війні від командування. Головне, щоб командири розуміли цінність людського життя, вміли його зберегти. Приємно, коли командир тебе чує. Бо люди сюди потрапляють уже сформовані й вмотивовані. Наймолодший у нас – Владислав. Йому 24 роки. А найстарший – Ігор на псевдо Друїд. Йому 57 років. До війни він продавав книги у центрі Івано-Франківська. Є ще Андрій, який воює з 2014 року. Йому 55 років.
Військові різного віку, але легко знаходять спільну мову між собою. Якщо люди переймаються ситуацією, вони вміють чути одне одного.
Є вроджені воїни, які можуть бути простими солдатами. Є люди, які відчувають війну, відчувають момент, небезпеку, розуміють, як правильно діяти: чи залишити позиції, чи йти в атаку. Вони живуть війною.
Я бачив і до війни багато смертей. Тому я звик до того. Був випадок, коли я у Варшаві три дні перебував у морзі, бо не мав де жити.
Мені шкода загиблих. Але я маю відповідь на моє питання: Бог забирає кращих. Однак не розумію, чому Бог їх забирає, коли людина потрібна ще тут. Забрав Назарка Лугарєва. Він був дуже органічний у війні, все знав. Чи Шамана, який не знав, що таке страх, який був великою підтримкою для нас.
Я так полюбив тишу, відколи на війні
– Коли закінчиться війна, я повернуся додому і перше, що зроблю, – сяду на свій диван з кавою, буду сидіти увесь день і слухати тишу. Я так полюбив тишу, відколи на війні.
Мрію про хатинку в лісі, про вівчарку.
Я багатьох побратимів питав, чи вони б повернулися після закінчення війни на ті позиції. Я обов’язково повернуся зі своїми синами і розповім їм, як ми тут воювали.
Читайте також
- "Український воїн — це універсальний солдат". Прикарпатець Олег Малічин повернувся з Данії, аби захищати Україну
- "Війна — це щосекундна боротьба за життя, це — пекло". Як прикарпатець Віталій Юзюк воює на передовій
- "Всі мої люди тут": як прикарпатець Віталій Книгницький воює кулеметником в 72 ОМБр ім. Чорних Запорожців
Читайте нас у Telegram: головні новини Івано-Франківщини
Станьте частиною Суспільного: повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини й ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Користувачі акаунтів Google можуть заповнити форму тут. Ваші історії важливі для нас!