У єдиному дитячому будинку сімейного типу Вінниці поповнення. Подружжя Крищуків — Віталій та Анна, які виховували двох біологічних і сімох дітей-сиріт та позбавлених батьківського піклування, взяли восьму дитину. Забрати додому 13-річну Олександру Морозову просила її подруга Саша Юр, яку Крищуки виховують уже три роки. Як зʼясувалося, дівчата змалку знайомі і дружать.
Із батьками-вихователями Олександра вперше познайомилася два місяці тому. Був час адаптуватися і зрозуміти, чи вживуться разом — каже Саша.
"Мені запропонували, чи хочу я в таку сімʼю, де є багато дітей, і я погодилася", — каже Олександра Морозова.
Біологічних маму й тата Олександри суд позбавив батьківських прав. Про них, каже, майже нічого не чула й не знає.
"Раз приходили, казали, що заберуть, але так і не забрали. Я їх бачила, але про їхнє життя нічого не знаю. Тато в Білій Церкві живе, а мама десь у Вінниці".
Тепер у неї є власний куточок і сусідка-подруга. Теж Олександра. Обовʼязки й територію дівчата уже встигли поділити. Історія цих двох дівчат почалася ще задовго до їхнього знайомства з Крищуками. Колись поруч жили, навчалися. Три роки тому Анна й Віталій взяли на виховання молодшу Сашу Юр. Тоді старша Олександра жила з опікуном. З ним, каже, не зійшлися характером. Тож попросила службу у справах дітей знайти їй іншу родину. Коли познайомили з Крищуками й дізналася, що у них живе її подруга Саша, щастю, розповідають дівчата, не було меж.
"З хлопцями було сумно, нецікаво. Я хотіла собі подружку. Я дуже рада була і не могла дочекатися", — каже Олександра Юр.
Дитячий будинок сімейного типу Анна й Віталій Крищуки створили чотири роки тому. Дотепер вони — єдина родина у Вінниці з такою формою виховання.
"Я працювала в таборі з дітьми зі статусом, мені там сподобався шестирічний хлопчик. На той момент я була незаміжня, але дуже до нього привʼязалася. Прийшла в кімнату, стала на коліна і почала молитися: "Боже, у мене немає чоловіка. Якщо ти мені його даси, я візьму цього хлопчика в сімʼю". За два тижні я познайомилася з Віталієм, затри тижні він мені зробив пропозицію. А через 3,5 місяці ми одружилися. Каже: "Треба мати спершу своїх дітей, щоб знати, що з ними хоч робити". Ми почали до себе діток брати з інтернатів на тиждень, на місяць на канікули, щоб тих дітей, яких ніхто не може забрати, брати до себе", — каже Анна Крищук.
Нині у їхньому будинку мешкають 10-ро дітей: двоє біологічних, вісьмох взяли на виховання. Ще двоє вже повнолітні, мають свої сімʼї або живуть окремо.
"ДБСТ — це така сімейна форма виховання, де можуть проживати не більше 10 дітей (від 5 до 10 дітей). Сьогодні влаштовуємо десяту дитину. У них двоє власних і вісім вже, сиріт або позбавлених батьківського піклування, знайшли щастя, можливість, тепло у цьому будинку. Поки хтось з них не виросте і не вирішить залишити цю сімʼю, ми не зможемо жодної дитини влаштувати сюди", — каже начальниця служби у справах дітей Людмила Шафранська.
Родини, які виховують дітей-сиріт чи позбавлених батьківського піклування, держава підтримує фінансово. На кожного вихованця за програмою "Гроші ходять за дитиною" батьки-вихователі щомісяця отримують виплати — 2,5 прожиткових мінімуми. Також для мами і тата-вихователів передбачена зарплатня. А ще їм зараховується трудовий стаж. Віталій — тренер із хокею. Його дружина Анна — вчителька. Кажуть, вони суворі батьки. В їхньому домі діють правила, для усіх однакові.
"Хочемо виховати їх хорошими людьми. Змінене життя — оце мотивує. Коли ми брали перших трьох дітей, Юлю, Альону, то дитина приходила, тікала від проблем, але думала, що буде тут більше свободи. Але зрозуміла, що її тут більше не буде. Ми працюємо на результат, щоб діти змінилися, мали свої хороші сімʼї і змогли себе реалізувати. У мене, наприклад, не було авторитетної людини, яка б сказала: "Віталику, ось те роби, те", — каже Віталій Крищук.
У свої 31 і 37 років Віталій та Анна - дідусь та бабуся. Їхня найстарша донька-вихованка живе з чоловіком за кордоном, має дитину і чекає на народження ще однієї. Коли й інші вихованці стануть самостійними — Крищуки готові взяти у свій дім іще дітей.
