Ірак, Афганістан, Сирія, Йорданія, Конго. Це малий перелік країн, у яких під час війн працював британський воєнний фотожурналіст Пол Конрой. Загалом, за словами кореспондента, він висвітлював 25 війн. Зараз він фотографує війну в Україні і живе у Києві. Журналісти Суспільне. Суми були серед тих, кому Пол Конрой передавав частину свого досвіду роботи у зоні бойових дій.
Чим війна в Україні відрізняється від інших війн, чому Україна переможе та про те, як ледь не загинув у Сирії, Пол Конрой розповів кореспондентам Суспільного.
"В цю мить ти можеш йти по цій дорозі, а наступної миті — уже ні"
— Розкажіть, будь ласка, пару слів про те, що ви робите у Києві
— Я працюю журналістом 25 років. Я був у різних місцях по світу, у різних зонах бойових дій. Я член лондонського клубу, який називається "Frontline Club" ("Клуб лінії фронту", - прим. ред.) для журналістів. У клубі в Лондоні ми дивилися на цю ситуацію з жахом. Ми просто подумали, що має бути щось, що ми можемо зробити, аби тренувати людей. Знаєте, у нас багато досвіду на передовій. Так що ми старалися потрапити в Україну, щоби навчити людей, навчити їх базовим навичкам, як вижити на передовій. А також навчити деяким журналістським навичкам — як робити базові речі безпечно, а також провести для них тренінги з основ тактичної медицини, які також могли би бути корисними.
У “Frontline” ми зібрали 30 тисяч фунтів, які ми витратили на те, щоби відправити мене до Львова, де ми провели перші тренінги з Суспільним телебаченням. Потім гроші закінчилися, і я повернувся в Англію. Декілька фондів дали нам більше грошей, щоби повернутися до цих курсів. Тепер ми робимо це в Києві, я вважаю, що це центр, де набагато більше журналістів. Я перебуватиму тут стільки, наскільки у нас вистачить фінансування, щоби продовжувати тренувати людей. Я хочу передати невеличку частину мого досвіду на передовій.
— Скільки журналістів ви навчили в Україні?
— Я думаю, у Львові ми навчили 140-150 людей. У Києві ми тільки почали, я тільки повернувся. Ми навчили 25 людей минулого тижня. І я думаю, у нас буде багато груп по 25 осіб.
— Розкажіть пару слів про свій військовий досвід.
— Я служив в артилерії, був передовим спостерігачем (артилерійським коригувальником — прим. ред.). Моєю роботою було визначення цілей. Так що я виходив разом з командиром і визначав цілі. Артилерійський досвід дуже допомагає. Коли я був у Бахмуті та Соледарі, коли ти чуєш роботу артилерії з обох сторін, навіть якщо це було дуже давно — цей досвід, знання важкої артилерії, дає тобі перевагу, невеличку перевагу. Ти знаєш, як ці люди думають. Я можу уявити, як думає артилерист.
— Ви сказали, що щойно повернулися з Бахмуту та Соледару. Розкажете пару слів про те, що ви там бачили? Що відбувається?
— Для мене Бахмут та Соледар — це місця, де не треба пояснювати, що ти в дуже темному та небезпечному місці. Переміщення сил. Знаєте, в цю мить ти можеш йти по цій дорозі, а наступної миті — уже ні. Дуже багато снарядів пролітає над головою — і “вильоти” і “прильоти”. Можливо, найбільш небезпечне місце серед тих, де я був в Україні — це Бахмут та Соледар. А ще непередбачуваність. Ти знаєш, ти працював у таких місцях. Коли ти виглядаєш із машини, і ти чуєш ту тишу. І цю тишу потім щось розриває.
Моя порада всім, хто там... Моя порада всім людям там — я там був разом з людьми, що доставляли ліки, бронежилети та шоломи — не затримуйтесь довше двох-трьох хвилин у жодному місці. Тому що зараз ця війна відрізняється від будь-якої іншої з війн, на яких я був, бо є дрони. І не тільки “Орлани”, є “Мавіки”. У тебе враження, що за тобою весь час спостерігають.
Це інший вимір. Ти не тільки маєш озиратися і прислухатися, тепер ти маєш дивитися і вгору. Особливо саморобні дрони з фунтом С4 (вид вибухівки — прим. ред.) та металевими кульками — вони можуть нанести дуже сильне ураження. І такого багато тут.
Моя порада, якщо ви в Бахмуті і Соледарі, тримайте очі більш відкритими, ніж будь-де, шукайте укриття, наприклад, міст. Вийдіть з поля зору, тому що дрони смертельні.
"Росіяни дерються по тілам один одного, щоби дістатися того місця, куди їх посилають"
— Чи ви думаєте, що у росіян хороша тактика в Бахмуті та Соледарі? Що вони там роблять?
— Російська тактика повернулася назад, у 1918 рік. Це не зовсім можна назвати тактикою. У них такий настрій... Компанія “Вагнера”, вони посилають численну піхоту, хвиля за хвилею. І їх не хвилює, якщо ці люди загинуть. Це старий радянський трюк: просто продовжувати давити, давити і давити числом.
Ти бачиш тіла на полі бою... (робить жест рукою, ніби тіла до горизонту — прим. ред.). Зеленський сказав, що вони дерються по тілам один одного, щоби дістатися того місця, куди їх посилають. Вони використовують тактику з іншого століття, Першої світової війни — просто продовжують посилати численних людей. Якщо ти віддалиш карту від Соледара і побачиш масштаб лінії фронту, масштаби України і масштаби того, що вони хочуть отримати, якщо вони здобудуть перемогу в Соледарі, можливо в Бахмуті, що здається є їхньою наступною ціллю — ця перемога малесенька. А вони це візьмуть і передадуть в Москву, і виставлять як величезну перемогу в історії людства. Вони взяли містечко з 10 тисячами людей десь у Донецькій області. Здається, ця битва не має сенсу. Вони отримають лише одноденну перемогу. Це відчай.
— Ви сказали, що працюєте воєнним кореспондентом близько 20 років?
— Так.
— На яких війнах ви працювали?
— Я працював на усіх подіях Арабської весни. Це був Туніс, Лівія, Єгипет. Я був у Лівії 8 місяців. Із самого початку, коли люди тільки взяли зброю до рук. Це моє найдовше відрядження як журналіста. Це було досить жорстоко. Тому що все, що було у Каддафі... Там не було тактики, як такої. Там просто “Гради”, пускові установки БМ-21 оточували місто і знищували, сподіваючись, що перемогли. Але він воював з повстанцями, які могли швидко переміщуватися. І одна за одною повстанці вивели з ладу всі пускові установки “Градів”. А коли “Градів” не залишилося, у них (урядових військ — прим.ред.) не залишилося нічого. Вони билися лише за допомогою “Градів” з 20-ти кілометрів до тих пір, поки Каддафі не був зрештою вбитий.
Я був у Сирії, де була війна іншого типу. Бойовий наказ від режиму Асада був такий: убивати спершу лікарів, потім журналістів, а вже в третю чергу — людей зі зброєю. Убивали лікарів, щоби ніхто не міг піти в лікарню, отримавши поранення під час протестів. Убивали журналістів і фотографів, щоби інформація не розповсюджувалася по світу. І зрештою — убивали людей зі зброєю, що було божевіллям, це було жорстоко. Подавлення людей. Зрештою мене підірвали сили Асада в місті Хомс.
"Їх убило миттєво, вибух пройшов крізь них"
— Можете розповісти цю історію?
— Ми з Марі, Марі Келвін, яка була, можливо, найкращою воєнною кореспонденткою нашого покоління. У неї була чорна пов’язка на оці, бо бо вона була поранена з РПГ в Шрі-Ланці. Так що вона знала, що таке війна. Ми пробиралися підземним тоннелем довжиною три кілометри, щоби дістатися міста під назвою Хомс. Воно було оточене механізованою дивізією, яка щодня обстрілювала місто з усієї наявної зброї: “Градів”, артилерії, танків. 18 годин на день — бум-бум-бум.
Ми робили репортажі звідти. Але ставало гірше і гірше. Вони випускали більше і більше снарядів. Багато людей, що проникли в місто тим тоннелем, були вбиті. Їх вбивали щодня, наших колег. І я сказав Марі: “Якщо ми не зробимо щось зараз, ми не зможемо написати нашу історію в “Sunday Times” в неділю — ми будемо мертві”. Вона погодилася. Разом ми вирішили зробити інтерв’ю на CNN, BBC та Channel4 у Великобританії. І ми встановили супутниковий зв’язок, який був налаштований у повстанців. Ми закінчили це опівночі. Наступного дня о 4.30 ми намагалися покинути місто через той самий тоннель. І потім... (імітує звуки вибухів — прим. ред.) два вибухи на відстані може 100 метрів і досить великі. Велика, важка артилерія.
Потім була 30-секундна пауза. Люди вилаялися і стали повзти швидше, поправляючи бронежилети. 30 секунд потому — два нових вибухи в 50-ти метрах. І я подумав, що нас “беруть у дужки” — ось як працює артилерія, щоби влучити по будівлі. Я знав, що у нас є 30 секунд, а люди почали кричати: “Вибирайтесь на вулицю!”. А я кажу: “Ні, якщо ти на вулиці, коли один зі снарядів влучить, тебе пошматує”.
Один зі снарядів влучив у будівлю і дах провалився. Я намагався взяти свою камеру, а в цей час ще один снаряд влучив на вулицю, де стояли Марі й Ремі — ще один з наших друзів. Їх убило миттєво, вибух пройшов крізь них.
Я думав, що я в порядку. Я не відчував жодних уламків. Декілька секунд я просто стояв і відчув, що камінь ударив мене в ногу. Я став перевіряти, чи все в порядку, став трогати ногу рукою і відчув, що рука проходить через ногу наскрізь і подумав: “ОК, в мене теж влучило”. Я знав, що у мене є лише кілька секунд. Я засунув руку в рану і намацав артерію, щоби перевірити, чи вона ціла, відчув кістку, вона була в порядку. Я взяв шарф і швидко намотав на ногу і затягнув. Але потім вони почали стріляти знову. Я добіг до місця, де лежала Марі і перевірив: вона була мертва, як і Ремі. Так що я зрозумів, що мені треба рятуватися самому.
Через обстріл, який тривав, я мусив лежати низько наступні 10-15 хвилин. Я побачив навколо себе цілий басейн крові, так що саморобний турнікет не спрацював. Так що я підібрав інтернет-кабель, накрутив на ногу, взяв уламок дерева зі зруйнованої будівлі і закрутив, зупинив кровотечу.
Десь за 10 хвилин обстріл припинився. Хтось з Вільної сирійської армії прийшов і витяг мене звідти і привів у польовий шпиталь, який складався з однієї кімнати, одного доктора і кількох бандажів. Він глянув на мене і питає: “Все в порядку?” - він був такий кумедний, цей доктор. Я йому кажу: “У мене дірка в нозі”. Він подивився і каже: “Так і є”, а потім взяв медичну пилу. Я запитав:
— Що ти робиш?
— Я збираюся відрізати тобі ногу.
— А в тебе є знеболювальне?
— Парацетамол.
— Ні-ні, ти не відріжеш мені ногу під двома таблетками парацетамолу.
Його аргумент був, що це легше вилікувати, легше тримати чистою таку рану, легше уникнути інфекції. Якщо відрізати ногу, буде легше, ніж вилікувати велику дірку в нозі, повну мікробів. Але я сказав “Ні”.
Тоді він взяв степлер, офісний степлер і застеплерив мені ногу. 13 днів нам довелося чекати. 5 чи 6 днів я мусив чекати в тій кімнаті, яку просто розривало на шматки (артилерією — прим. ред.). Потім були 5 днів подорожі через місто, а потім — Ліван З ногою, яка висить. Без жодних знеболювальних, окрім сигарет, які діяли лише психологічно.
Але мені вдалося. Коли я повернувся назад у Великобританію, мені зробили 25 операцій, щоби виправити в нозі те, що вони змогли. Але зараз я в нормі, я можу ходити. Коли дуже холодно, або коли велике навантаження — вона створює проблеми. Але вона працює.
— Схоже, ви достатньо добре розбираєтеся у тому, що робите. Я маю на увазі, навчання людей, як допомогти собі самим, коли отримали поранення. На скількох війнах ви працювали? Ви працювали в Югославії?
— Так...Я думаю, це 25 війн.
— 25 війн?!
— Протягом моєї кар’єри.
— Ірак, Афганістан?
— Ірак, Афганістан, Сирія, Йорданія. Багато війн низької інтенсивності. Конго. Місця, де коїлися дійсно погані речі.
— Тобто ви можете порівнювати. Які відмінності у війни в Україні, тобто російського вторгнення в Україну, які відмінності цієї війни і, наприклад, війни в Сирії, Афганістані, Іраку?
— Ця війна в Україні наближається, наскільки це можливо, до тотальної війни. Я говорю про Другу світову. Знаєте, більшість війн, які я висвітлював і мої друзі, це були повстання. Дуже маленькі групи, і уряд, який має достатньо сил, щоби прийти і просто (показує руками подавлення — прим. ред.). Це, в основному, цивільні, що б’ються з військовими.
Кількість важкої артилерії, важкого озброєння, стратегічних бомбардувальників, підводні човни запускають крилаті ракети, танки, траншеї — все це повертає нас у 1930-ті — 1940-ві, у той вид війни. Я думаю, кожен журналіст, якого я знаю, з ким я працював, сказав би те саме: це такий тип війни, про який могли би знімати репортажі наші батьки.
— Як ви думаєте, ця війна — одна з найбільш медійних? Чи її достатньо висвітлюють іноземні та українські журналісти?
— Я думаю, багато людей, багато журналістів, з якими я працюю, вражені тим, як українці керують доступом (до зони бойових дій — прим. ред.). Ти не можеш просто поїхати машиною на лінію фронту.
Ця війна не є найбільш висвітленою. У Лівії я міг іти і робити все, що захочу. У будь-який час я міг піти на будь-яке місце на полі бою. Але це не є необхідністю і чимось гарним в даній ситуації.
Я думаю, що українські військові і всі, хто забезпечує доступ, праві. Бо ми маємо визнати: зараз є Інстаграм і Твіттер. Свого часу інформація була лише в телефоні чи в документі, а зараз доступ до цієї інформації може мати ворог за секунди. Це важливо. Якщо на фото видно HIMARS, будівлю там і будівлю тут, місце можна геолокувати — це становить велику загрозу, ви могли би втратити цю цінну одиницю обладнання, якщо допускати людей.
Інформація зараз може розлетітися широко і швидко, але я вважаю, що вони роблять добру роботу: продовжують інформувати людей, але тримають межу. Знаєте, секретність — це також зброя на війні. Я думаю, що це правильно.
— Як вам здається, люди у Великобританії розуміють, що ми б’ємося за свою власну свободу, але ми б’ємося також, щоби захистити Європу від росіян?
— Я переконаний, що розуміють. Люди у Британії в курсі. Їм не треба казати: “Дивіться, люди, українці воюють проти росіян”. І чим ближче ти приїжджаєш: Естонія, Литва, Латвія, Польща — люди там дійсно розуміють це. Бо якщо лінія фронту просунеться — вони наступні. Але, хоча географічно Великобританія дуже далеко, ми все ще розуміємо. Тому що у 1939-му це сталося.
Путін, якщо він тут виграє... Якщо спитати людей, чи може він виграти тут, люди скажуть абсолютне, категоричне “Ні”.Вони не можуть перемогти Україну, коли у вас люди з таким настроєм. Вони можуть посилати більше зброї, небезпечнішу зброю, але вони не можуть знищити цей настрій. Це неможливо. Він не може виграти цю війну.
— Вчора ви сказали мені, що хочете залишитися в Україні і хочете мати український паспорт.
— Я на цьому наполягаю (сміється, - прим. ред.).
— Ви можете попросити президента Зеленського дати вам паспорт. Це прекрасна можливість.
— Я присягну.
"Продовжуйте робити те, що робите"
— Що ви відчуваєте, перебуваючи в Україні? Я маю на увазі — якщо ви хочете тут залишитися, вам тут щось подобається. Чому ви почуваєтеся тут краще, ніж там?
— Брекзіт відкинув нас назад від наших найближчих союзників в Європі. Я можу тепер поїхати в Європу лише на три місяці, хоча до цього я міг жити в Європі весь час. Британія місцем, де мені дуже некомфортно жити.
В моїх робочих ситуаціях, коли ти приїжджаєш в країну, яка об’єднана проти спільного ворога...І мене тут зустрічають привітно. Мене ніде так привітно не зустрічали. Мене тут всюди добре зустрічають. І мені це подобається. І мені подобається те, що ви переможете. І маю сказати, що жінки тут особливо красиві.
— Вам подобаються українські жінки?
— Звісно!
— Чи пиво достатньо дешеве, порівняно з Ліверпулем?
— Все дешевше. Люди більше посміхаються.
— Більше посміхаються?!
— Так. Ви переможете. Ви на шляху до великої перемоги. Я вип’ю свою каву за це.
— Що би ви хотіли додати для нашої аудиторії?
— Продовжуйте робити те, що робите. Нечасто країні вдається об’єднатися, правильно об’єднатися. Весь час робляться спроби розділити цю єдність, але я думаю, що вона дуже міцна зараз. Оця єдність, стояти разом і триматися разом. Так що продовжуйте рухатися вперед і не дозволяйте темряві перемогти.
— Кажуть, вільні люди селяться вздовж кордонів. Ми зараз на кордоні між Україною та Росією. Але одночасно це кордон двох світів: Західного та Східного. Протягом цієї війни, я думаю, ми можемо приєднатися до Західного світу, тому що ми його зараз захищаємо. Перед цим вторгненням була дискусія, чи варто Україні приєднатися до НАТО.
— У мене є прекрасна відповідь на це. Я думаю, що НАТО має приєднатися до України (сміється, - прим. ред).
Читайте також
- "Дістаємо малюнки і розуміємо, за що ми воюємо". Десантник із Сум зустрівся з дівчинкою, малюнок якої носив біля серця.
Читайте Суспільне у Telegram
Долучайтесь до нашої спільноти у Viber
Підписуйтеся на наш Instagram
