Мама 4-річної Лізи, яка загинула під час ракетного удару по Вінниці 14 липня, наразі проживає в Австрії. Про життя "до" та "після", реабілітацію, доньку, ракетний обстріл, переїзд та перемогу Ірина Дмитрієва розповіла Суспільному.
"Здавалось, що у Вінниці безпечно"
Ірина розповідає, що за день до повномасштабного вторгнення донечка була із батьком, а вже 24 лютого – мала бути з нею.
"23 лютого Лізу з дитячого садочку забирав тато. На той час ми вже не жили разом. Наступного дня Артем мав привезти Лізу до мене. Але 24.02.2022 о 05:00 прокинулась від звуку вибуху. Зібрала речі, документи та чекала на Лізу, щоб разом виїздити зі столиці. Але у Києві вирували затори, Артем не зміг добратися до мене. Ми прийняли рішення, щоб батько з донькою їхали в безпечне місце.
Через війну Ліза провела свій день народження далеко від мене. Ми не бачились 42 дні. Думала, що зійду з розуму. Особливо, коли дізналася, що творилося у Бучі та Ірпіні. Та, зрештою, я забрала її і ми переїхали у Вінницю. У моє рідне місто. Здавалось, що там безпечно".
"Це був початок її нового життя"
"Я ніколи не бачила в ній діагнозів. Я бачила тільки те, що потрібно більше працювати, розвиватися, давати все, що можливо і неможливо. У мене були побудовані плани мінімум на місяці вперед – спеціалісти, розвиток, поїздки. Наше життя було дуже насиченим. Ліза не тільки розвивалася та ходила на заняття, а ще й ми всюди гуляли – різні парки, концерти, кафе, зустрічі з друзями, часто їздили в різні міста.
Я не відчувала себе особливою мамою, як прийнято вважати за шаблонами суспільства – замучену, сумну, недоглянуту. А ще ми кожен день танцювали. Неважливо, де це було – така маленька наша традиція. Навіть у воєнний час з родиною робили все, щоб Ліза відчувала себе у безпеці та в нічому не потребувала".
"Це був початок її нового життя в новому місті, з мамою та бабусею. Ліза знову займалась з логопедом, сумлінно 4 рази на тиждень відвідувала заняття. Наприкінці травня навіть з’їздила до тата в Київ, а потім повернулась у Вінницю".
"Про 14 липня пам'ятаю усе до дрібниць"
14 липня, коли відбувся ракетний удар по Вінниці, Ірина з донькою проходили біля площі Перемоги. Йшли з занять у логопеда. Дівчинка загинула на місці, її маму у важкому стані відвезли у реанімацію.
"Пам'ятаю, як почула гучний гул, подумала це точно не літак. Ми одночасно з Лізою підняли голову вверх. Прямо над нами летіла ракета – надзвичайно велика. Здавалося, що вона пару метрів над головою. Побачила, як падає в сторону Будинку Офіцерів, тому стала спиною до нього. Думала, що закрию собою дитину. Це була навіть не секунда, а набагато менше. Я дуже сильно тримала візочок разом з Лізою, зігнулась, її голова була біля моєї.
Далі сильний вибух та тремтіння землі. Ми не впали. Тоді я зовсім не відчувала болю, тільки мертва тиша навколо. Навкруги стіною стояв чорний дим, нічого не було видно. Я не чула другого вибуху, не чула сигналізації машин, нічого не чула".
"Потім побачила свою кохану донечку, її розірване тіло. Ще пару хвилин бігала, шукала людей, щоб допомогли витягнути Лізу з візочка. Навкруги стояла мертва тиша. Сіла і почала кричати. Потім відчула сильний біль і побачила, як на землю ллється кров, почала задихатися".
"Після операції втратила пам'ять"
"Після операції втратила пам'ять, не розуміла, де я і чому моє тіло все перев'язане. Всю ніч відтворювала події, згадувала, думала де Ліза, чому не зі мною. Я вірила, що моя донечка жива, бо такого не може бути, моя дитина не могла загинути, так не повинно бути. Дивилася на свої травми і розуміла, що все-таки це не сон. Кожна секунда відтворювалася в пам'яті, я все згадала".
"Розумієш, що твоєї дитини немає, вона більше ніколи не повернеться"
"Фізично мені краще, минуло сім місяців. Хоча по здоров’ю ще потрібні втручання. В моєму тілі ще залишилися уламки від ракети, п’ять штук точно, деякі з них потрібно виймати. Фізично краще, морально – поки неможливо ні прийняти, ні змиритися. Це біль назавжди. Кожен день я стараюся братись за безліч справ – малювати, писати, читати, допомагати іншим. Але коли наступає вечір – серце щемить від болю та самотності. Це найстрашніший момент, бо ти розумієш, що твоєї дитини немає, і вона більше ніколи не повернеться".
"Моє життя знищили, в ньому більше немає сенсу і планів"
"В порівнянні з моїм минулим життям "до" – я нічим не займаюся. Основну частину цих місяців після трагедії була на реабілітації. Я не знала де я, і навіщо тут. Наче знаходилась у паралельному світі. Моє життя знищили, в ньому більше немає сенсу і якихось планів. Більше не хочеться ні до чого йти, чогось прагнути, навіщо? Мій настрій як американські гірки – можу лежати бездушно кілька днів і не вставати, а на наступний день зробити купу справ. Я завжди задаю собі питання –навіщо мене залишили. Це не життя, а існування. Я не хотіла. Час минає, але біль ні".
"Люди, які підтримують мене – дають сил і натхнення"
"Люди, які підтримують мене з усіх куточків світу, а особливо наші українці – дають сил і натхнення. Щоденне спілкування допомагало жити та відчувати хоч трішки, що я жива. Також у мене широкий круг особливих батьків, які потребують допомоги. Тому через 6 місяців після трагедії створила групу підтримки особливих батьків, де ділюся порадами та своїм досвідом щодо виховання дитини, а також допомагаю впоратися прийняти діагноз дитини. Сама проходила довгий шлях і знаю як це, коли потрібна підтримка людей".
"Я обрала самотність та природу"
"Світ навколо прекрасний – різноманітний, яскравий. От тільки люди в ньому жорстокі. Не потрібно рівнятися на них, а також брати приклад. Подивіться, скільки людей готові один одного морально подавити? За ці місяці і я з цим зіштовхнулася. Тому, обрала самоту та природу. І спілкування тільки з тими людьми, в кого в серці любов та доброта. Мене надихає природа, обожнюю гуляти та пізнавати нові місця. Помічати абсолютно кожну деталь. В повсякденній метушні та за побутовими справами не помічаємо як листя дерев змінюють колір, або всі фарби заходу сонця. Зараз допомагає відволікатися творчість, невеликі мандрівки, навіть якщо це пікнік просто в лісі. А ще головне робити тільки те, що відчуваєте".
"Як тільки мені стає погано – беру сумку і сідаю в потяг"
"Як тільки мені стає погано – беру сумку і сідаю в потяг, часто не знаю куди їду, але є інтернет, на місці можна все забронювати. Читаю, допомагаю батькам, готую, відволікаю себе по максимуму і думаю, що в цей час Лізуні було б приємно зі мною бути і куштувати разом пиріг або гуляти новими місцями. Я завжди згадую її, як дитину, яка хотіла жити та помічала кожну деталь, раділа сонечку та квітам. Вона мій приклад, як потрібно жити. Головне – це любов та бачити прекрасне навколо".
"Потрібно жити далі"
"Щодо свого майбутнього, я не знаю. Я його поки не бачу, у мене більше немає планів. Кожен день я встаю і кажу собі – потрібно далі жити. Але в найважчі моменти думаю навіщо? Я дуже люблю Україну, раніше хотіла жити тільки там. Але зараз я загубилася, шукаю своє місце в світі і не можу знайти. Тут за кордоном я ніхто, а в Україні відчуваю тільки сильний біль. Тому, через тиждень я можу бути в абсолютно іншому куточку світу, я нічого не знаю і не планую".
"Я вірю всім серцем в нашу перемогу"
Я дуже чекаю перемоги. Проте, не зможу на повну насолодитися нею, знаючи скільки загинули дітей, людей та чоловіків захищаючи нашу країну. Після нашої перемоги потрібно відбудовувати нову державу. У нас вже є приклад як не потрібно робити. Перемога – крок вперед, що нарешті стабільність і можна ставити та втілювати конкретні плани. Я вірю всім серцем в нашу перемогу, тому що надвисока ціна покладена за це. Іншого варіанту немає! Я бачу і хочу багато всього для втілення і розвитку України, соціального виховання, та полегшення життя людей на різних рівнях".
Що відомо:
- Росія обстріляла Вінницю 14 липня близько одинадцятої години.
- Серед загиблих 23 загиблих — троє дітей. Поліція ідентифікувала 19 із 23 загиблих. За даними ДСНС, за медичною допомогою звернулося понад 100 людей. Ще 42 безвісти зниклих шукають.
- На 15 липня у лікарні Вінниці 80 пацієнтів, які постраждали внаслідок ракетного обстрілу 14 липня. За ніч поступили ще 7 людей, їхній стан не важкий. Виписали близько 10. У важкому стані залишаються 15 пацієнтів, з них 4 в критичному стані.
- За повідомленням речника командування повітряних сил Юрія Ігната, російські війська випустили ракети типу "Калібр" з підводного човна з акваторії Чорного моря.
