Бахмут залишається найгарячішою точкою на всій лінії фронту. Місто російські війська штурмують із травня. До грудня вони змогли підійти майже впритул до Бахмута. 93-я бригада “Холодний Яр” – одна з тих, хто боронить місто вже п’ятий місяць.
Про оборону Бахмута, тактику військ РФ на сході України та мотивацію бійців в інтерв’ю Суспільному розповів підполковник ЗСУ, учасник боїв за Донецький аеропорт, лицар Ордену Богдана Хмельницького I, II і III ступенів, командир мотопіхотного батальйону 93-ї бригади Богдан Дмитрук.
- Ми знаходимося за 8 кілометрів від Бахмут. Чуємо вибухи. Окресліть, якою зараз є ситуація на даному напрямку?
Ситуація зараз тут складна. Противник веде постійні штурмові дії. Штурмує вже п’ятий місяць. За 5 місяців просування є у противника, але незначні. Катастрофи поки немає. 93 бригаді вдалося втримати ситуацію під контролем.
- Чи впливають ці бої на загальний хід війни?
Тут зосереджена дуже велика кількість військ противника, які могли б діяти в інших напрямках. Більш успішно. Зараз вони перейшли до тактики, я не знаю, Жуковського, напевно. Просто завалювати позиції трупами. З тих полонених, яких ми брали 99% – це все ув'язнені з тюрем.
- Чому попри такі втрати вони не відмовляються від цієї тактики?
З розмов полонених, вони говорять, що не знали, куди попадають. Вони не знали, що буде так. Коли їх брали із в’язниць, їм обіцяли, що вони повоюють, і вас звільнять. Амністія. Ось вам гроші. Все добре. Коли з ними розмовляєш, то запитуєш: “Ти ж розумієш, що вас всіх в такій кількості не випустять назад в Росію?”. Ви тут або вмрете, або в найкращому випадку, повернетеся інвалідами, які вже не будуть становити загрозу вашому російському суспільству.
- Яким Ви бачите розвиток подій на Бахмутському напрямку?
Обороною ми війну не виграємо. Потрібен контрнаступ. Для цього потрібно готувати війська. У нас були спроби контрнаступу, більше схоже на розвідку боєм. Ми теж вчимося. Тактика противника помінялася. Ми ведемо бої… я в 93-тій бригаді з 24 лютого. І от вже тричі змінювалась тактика противника. Те, що ми зустріли тут на Донеччині, не схоже на те, що було на Сумщині чи під Ізюмом.
Ці ув’язнені їм зараз виграють цей час, щоб підготувати мобілізованих росіян в тому числі.
- У 2014-2015 не вистачало набоїв, зброю, зв‘язку. Якщо говорити про сьогодні. Чи маємо зараз снарядний голод?
Набої є, але не всі. Все те, що стосується імпортних калібрів тут проблем немає.
Як був снарядний голод радянських снарядів, так він і залишився. На 9 місяці війни тільки почали виробництво 152 мм калібру.
Без підтримки всього світу, війну на виснаження ми програємо. Ми не маємо більшого людського ресурсу, військового, як має Росія, яка може тисячами відправляти на смерть своїх людей, як, наприклад, тут під Бахмутом.
- Молоді люди, які поповнили лави ЗСУ після 24 лютого, – мотивовані, патріотично налаштовані, але не мають бойового досвіду. Як з ними воюється?
В 93-тій бригаді ..мій батальйон постійно ставлять на напрямок головного удару противника. Ми досвідчені, стараємося готувати людей. Це правда. Ми ці напрямки головних ударів стримуємо, ведемо бої, але зазнаємо втрат. І один раз за 4 місяці під Бахмутом нас вивели на поповнення на 10 днів. І всі ці дні була інтенсивна бойова підготовка. І знову ми пішли в бій. Мені, як командиру батальйону, цього не достатньо було часу. Хотілось би більше їх підготувати. Місяць – мінімум. Дійти до рівня підготовки ротних. Зараз ротні в мене всі обновились, молоді, мобілізовані. Їх треба буде готувати: солдат, сержантів. І офіцерів теж потрібно готувати.
- Ваше рідне місто Нікополь з липня масово обстрілюють. Які емоції?
Окрім злості – нічого. Ми прекрасно знаємо, що в Нікополі немає жодних військових об’єктів. Мені теж у на подвір'я поприлітало, розбило майстерню. [до повномасштабного вторгнення Б. Дмитрук мав власну СТО]. Що я їм “дякую” скажу? Звісно, ні. Помста – страва, яку подають холодною.
В них така тактика. Ми стикнулися з цим ще з перших днів на Сумщині. Ми працювали від переднього краю десь 20-30 км. Організовували партизанський рух. І робили перехвати їхніх розмов. В селі Білка ми за один бій завдали великих втрат військам РФ: 28 транспортних машин, декілька танків, САУ тощо. І рішенням командира 13 танкового полку Кантемирівської дивізії було обстріляти всі села навкруги, навіть якщо там проживало 2-3 людини похилого віку, з гаубиць. Їх обстріляли з артилерії. Чому? Просто тому що… В нас деколи на Сумщині від воєнних злочинів РФ кров закипала.
- Як ставитеся до прогнозів, що до літа вже матимемо перевагу, а там і до перемоги недалеко?
Якщо хтось знає, як закінчити війну, то я запрошую до нас – під Бахмут. Нехай покажуть. Війна не закінчиться, поки їхнє суспільство не прокинеться. Можливо, ці втрати, їх просто потрібно вбивати тисячами, щоб там відкрилися очі, в когось через біль втрат. І вони задумаються, що щось не так і вони не змінять свою країну зсередини. Інакше ніяк. Якщо Росія не зміниться, війна почнеться ще через 3 роки. Вони назбирають танків (отих іржавих), відремонтують їх за два-три роки. Наберуть нових мобілізованих і знову полізуть. В 2014 році мали надію, що наші діти на війну не підуть. І що ми закінчимо не в 2014, так в 2015, або в 2016. Була надія. Тепер у мене син головний сержант артилерійської батареї.
Він служить в оновленому полку “Азов” третя штурмова бригада. і от він там артилеристом. Я його до себе не взяв. Емоції. Я повинен приймати рішення без жодних симпатій.
- Як мотивуєте своїх бійців?
Краща мотивація – виконувати свої обіцянки. Якщо я обіцяю вогневу підтримку своїм хлопцям, то вона повинна бути. Люди тоді розуміють, що ми одне ціле. Комбат сказав – комбат зробив. Найкраща мотивація – це особистий приклад. Не завжди виходить, на жаль, зараз знаходитися з ними в бою. І вік вже, і поранення.
Я завжди чесно виконував свої обов’язки. Якщо я командир батальйону, то завжди маю виконувати їх повністю і до кінця. Від цього залежить успіх всього батальйону. Він не тримається на мені одному. Але я та людина, яка в цьому батальйоні приймає остаточно рішення. Наскільки правильно я його прийму, буде залежати успіх всього батальйону.
- Військовий – людина, яка готова загинути?
Так, вона повинна розуміти. Цей ризик – частина нашої професії.
Потрібно бути готовим до цього, звісно. Ми тут спілкуємося, воно бабах – і все. Підготовка дозволяє подолати цей страх. Без страху смерті людина загине обов’язково. Страх, який дозволяє тверезо оцінювати ситуацію, він має бути. Інакше на війні не вижити. Всюди страшно: бахкає, кулі летять, прилітає. Головне не піддаватися. Мужність в тому і є, щоб опанувати свій страх і зробити те, що потрібно.
Читайте також
"За секунду не стало п’ятьох одразу". Історія родини з Донеччини, яка врятувала життя маріупольцю
Читайте нас у Telegram: Суспільне Дніпро
