Село Ягідне на Чернігівщині пробуло під російською окупацією 28 днів. Місцева жителька Тетяна, яка з дітьми тимчасово переїхала на Прикарпаття, пригадує, що російські війська зайшли в село 3 березня 2022 року. Окупанти перетворили місцеву школу у в'язницю. Туди вони зігнали 366 жителів, яких примусово утримували майже місяць. У підвалі від задухи померли 11 людей. Про те, як жителі Ягідного пережили окупацію, Тетяна розповіла Суспільному.
"Ми не хотіли йти. Ми просили залишитися у своєму дворі. Але був такий наказ: "5 хвилин або ми зараз кидаємо гранату в підвал". Ми схопили все, що було, — наші тривожні валізки, дітей. Коли нас підняли з нашого підвалу, ми побачили, що стоять ще й сусіди, всі з мого кутка. І повели в шкільний підвал", — розповідає жителька Ягідного Тетяна.
З її слів, росіяни іноді дозволяли вибігти додому.
"Дуже складно було це зробити. Або під обстрілами. І наступили такі дні, коли людина вже приходила додому, а в неї не було в будинку нічого: не було свиней, не було курей, не було їжі, яка там до того стояла. Бо виносили з будинків усе", — пригадує жінка.
Шкільний підвал мав два невеликі приміщення та коридор. У місцевих не було можливості навіть вільно ходити, бо місця для цього просто не було. Людям забороняли виходити в туалет, тому вони були змушені користуватися відрами. Інколи невільникам дозволяли вийти з підвалу та приготувати на вогнищі якусь їжу. Тетяна каже: наймолодшому заручнику було півтора місяця, найстаршому — 93 роки.
"У нашій кімнаті жили 18 людей. Це була кімната приблизно 8 м². Можливість лежати була лише в маленьких діток, яким було по чотири роки. У мене була, бо маленький хлопчик на мені спав. І все. З нами була бабуся, якій 72 роки, і вона вимушена була просто місяць сидячи спати. Від такого в людей опухали ноги настільки, що не можна було застебнути чоботи. Якщо ти їх розстебнув, то все. Один чоловік навіть прив’язував себе ременем, бо настільки було тісно", — розповідає Тетяна.
Нелюдські умови життя витримали не всі жителі Ягідного. На стінах та дверях підвалу люди записували імена загиблих знайомих та рідних з датами смерті. За майже місяць окупації від стресу і задухи померли 11 місцевих жителів, пригадує Тетяна. Але поховати їхні тіла російські військові тривалий час не дозволяли. Люди годинами, а іноді й днями жили поруч з мертвими, поки їх не виносили на вулицю.
"Ховати людей не можна було будь-коли. Росіяни скидали трупи в котельню, складали. А потім, коли їм забажалося, казали, що, наприклад, в той день готуйтеся, ви до 12:00 маєте поховати всіх мертвих. Певна кількість людей йшла на кладовище, копала одну братську могилу, без трун, без нічого. Замотували їх у покривала й ховали", — розповідає жителька Ягідного.
3 квітня військові Збройних сил України звільнили село від російських окупантів. Тетяна зі сльозами на очах розповідає: люди довго не могли повірити, що їх врятували. Жінка каже, ті дні вона досі згадує з жахом і дякує Богові, що вижила.
"Вся техніка, яка була, стояла по сільських дворах, біля будинків. Дуже багато техніки було на території школи. Вони її зганяли на ніч для того, щоб прикритися нами. І ось ця вся техніка їздила-їздила і потім стихла. І десь о 4:00 ми зрозуміли, що їх немає. І через день прийшли наші війська. Ми були настільки раді, цілувалися, обнімалися. Тому що це був такий найбільш емоційний момент", — каже Тетяна.
Вийшовши з підвалу, жителі Ягідного побачили спалені помешкання.
"Ті будинки, що не згоріли, були розграбовані. Взагалі майже в усіх хатах не було шибок. Опалювальна система майже в усіх будинках розмерзлася", — продовжує Тетяна.
На Івано-Франківщині жінка разом з дітьми живе понад пів року. З житлом Тетяні допомогли волонтери з благодійного фонду "Карітас-Надвірна". Її чоловік залишився на Чернігівщині. З усіма рідними жінка підтримує зв'язок.
"Намагаємося якось одне одного підтримувати. Вони нас чекають. Наприклад, бабусі кажуть: "Так дивно, ми усіх дітей бачили, як вони почали сидіти, ходити. А Діму (наймолодший син Тетяни — ред.) не бачили. Тато один раз приїхав. Добре, що є телефон, на який можна зняти відео і передати їм привіт від дитини. Дуже хочеться, щоб батьки бачили, як ростуть діти, а в нас так вийшло, що тато не бачив", — ділиться жінка.
Поки повертатися додому Тетяна не планує. Зараз вона та діти працюють із психологами, аби оговтатися від пережитого.
Читайте також
- "Могилки одразу за лавочками, а поруч готують їжу": маріуполець розповів про життя і смерть в окупованому місті
- "Ми не знали, чи виживемо". Історія жительки Гостомеля, яка із сім'єю була в полоні військових РФ
Читайте нас у Telegram: головні новини Івано-Франківщини
Станьте частиною Суспільного: повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини й ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Користувачі акаунтів Google можуть заповнити форму тут. Ваші історії важливі для нас!
