Російські мобілізовані, яких набирає армія окупантів, знають, що їх чекає в Україні, деякі з них здаються у полон. Про настрої загарбників на початку вторгнення і зараз, бойовий дух Збройних сил України розповів Українському Радіо Харків командир 127-ї бригади територіальної оборони Роман Грищенко.
Якщо розглядати певні етапи — перші дні, найбільш тривожні, літня кампанія і вересневий контрнаступ — коли було найбільш гаряче?
На кожному з цим етапів були моменти, коли було легше і коли було дуже важко. Найважчим, мабуть, був період формування бригади. В нас один з наймолодших підрозділів, він формувався безпосередньо під вогнем ворога у Харкова. Найважче було тоді, коли цивільні люди прийшли, взяли вперше зброю.
Ті, хто вже мав бойовий досвід в АТО, навчали тих, хто вперше взяв зброю. Вчилися дуже швидко, потім продовжували вдосконалювати навчання. Коли вже відбили ворога за кільцеву дорогу і далі, вийшло більш чітко налаштувати це все і проводити якісніше навчання. І плюс до цього — бойовий досвід, який отримували кожен день.
Хто за професіями ваші підлеглі?
Наша бригада укомплектована людьми з найрізноманітнішими професіями: є шеф-кухарі, є космонавт, принаймні одного точно знаю, є артисти циркового жанру, є айтішники, економісти, юристи, абсолютно всі професії. Люди, які були на той час у Харкові, прийшли і виявили бажання захищати рідне місто.
Цивільний фах стає в нагоді?
Так, звісно. Ми в усіх наших перемогах завдячуємо нашому бойовому духу, характеру та розуму, як командирів, так і військовослужбовців. Вони проти нас воюють м’ясом, а ми проти них — розумом і інтелектом. Ті, хто записався до тероборони зі сфери IT, з них дуже гарні спеціалісти виходять у радіоелектронній боротьбі, безпілотній розвідці. Ми вивчаємо технології, які в них є, контртехнології застосовуємо відразу на місці, це дуже допомагає. Кожна професія у армії має свій аналог, трохи підучитися — і вона буде досить ефективною.
Які були перші враження від сутичок і від спілкування з росіянами, оскільки їхній президент весь час змінює мотивацію цієї війни, і вони, мабуть, самі не можуть пояснити, чому вони прийшли? Що вони говорять?
Перший полонений, якого мені довелося допитати у Харкові на цій війні — це командир авіаційного полку, підполковник, він був досить підготовлений для полону, давав підготовлені відповіді. Досить стійко тримався, сподіваючись на те, що його держава, наш ворог, буде вживати заходів щодо його визволення.
Після того, як ми його провезли по місту, і показали, що саме він накоїв, куди він скидав бомби з літаків, він змінив дещо свою думку, почав розповідати, що він цього не бажав. Хоча я в це особисто не вірю. Вони були на висоті візуального спостереження, коли збивали його літак.
Надалі, коли вже брали бійців з піхоти й спілкувалися з ними, пояснень було дуже багато, і про знущання командирів над підлеглими, кожен намагався себе виправдати, що вони не самі прийшли на цю війну, що їх сюди вигнали.
Це не відповідало дійсності. Тому що першими заходили військовослужбовці за контрактом, тобто вони розуміли куди йдуть. Але всі, як один, говорили на початку війни, що їх тут мали чекати, зустрічати з хлібом-сіллю, їм так розказували їхні командири.
Зараз говорять дещо інакше: ті, хто потрапили у полон з нових мобілізованих, жоден не виявляв бажання йти служити, всі розуміли, що їх чекає в Україні. Деякі з них користуються правом і виходять на гарячу лінію телефоном, здаються в полон.
Чи відрізняється їхнє екіпірування, чи відповідає воно сучасним вимогам, чи їх вдягли у примітивну форму, дали автомат і кинули?
Нам довелося бачити і підготовані підрозділи, де екіпірування дійсно відповідало сучасним стандартам. І довелося бачити ту піхоту, те так зване м’ясо, в яких навіть не було бронежилетів і шоломи радянського зразка. Основна маса не екіпірована належним чином, бронежилети не відповідають класу захисту, в когось взагалі їх немає. Перше, що вони роблять на полі бою: бачать пораненого — знімають бронежилет, забирають його собі.
Зараз деяка частина Харківської області ще під окупацією, близько 50 населених пунктів — наскільки готові ваші підлеглі йти далі?
У наших воїнах всі можуть бути впевнені. До останнього ворога будемо битися, будемо виганяти їх. На все свій час, до всього треба готуватися, все треба планувати, це у нашого командування, як бачите, виходить дуже гарно. Ви бачили, з якою потужністю останній контрнаступ був проведений, час був вирахуваний аж до хвилини. Мотивація на дуже високому рівні. В нас немає іншого виходу і іншого рішення, ми приречені на перемогу.
Які наразі потреби бійців, враховуючи холодну погоду?
Будь-яка допомога, навіть намальований малюнок, відправлена листівка бійцю, якого ви знаєте — це вже допомога, яка дуже сильно стимулює на звершення. Навіть не уявляєте, наскільки це важливо. Будь-яка допомога не буде зайвою. Одні громадяни зараз воюють, а іншим треба ходити на роботу і платити податки, це буде найкраща допомога.
Читайте також
"Живемо, а що робити?": фоторепортаж з деокупованого Куп'янська-Вузлового на Харківщині
