Четверо патронатних дітей, двох рідних дочок, двох онуків та песика чихуахуа із Дружківки на Донеччині вивезла на Вінниччину Людмила Козлова. Поселилася родина у селищі Сутиски. Свою історію жінка розповіла Суспільному.
За словами жінки, у Дружківці мешкали із грудня. Переїхали у квартиру, яку їй та чоловікові надали, як патронатним батьками. До того жили у власному будинку під Авдіївкою.
"Діти уміють розрізняти, чи це приліт, чи наші б'ють у відповідь"
"Коли почалося повномасштабне вторгнення 24 лютого, не були ні налякані, ні здивовані. Бо із 2014 року поблизу нашого села тривають бойові дії. І діти й онуки звикли до "звуків" війни. Патронатні діти жили у Дружківці, для них це вперше. Рідні вміють розрізняти, яка зброя працює, чи це приліт, чи наші б'ють у відповідь. До останнього надіялися, що нічого серйозного не почнеться. Спрацювала звичка: вибухи — то щось буденне", — говорить Людмила Козлова.
Вивозити дітей жінка вирішила, коли бої стали інтенсивнішими.
"Коли почали сильно стріляти під Авдіївкою, діти з онуками не вилазили із підвалів. Мусили спускатися навіть серед ночі, сидіти по кілька годин. Сирен там не було. Що треба йти до підвалу, розуміли по звуку прильотів. Якщо починалися інтенсивніші обстріли, йшли у сховище, бо могло дістати й нашого будинку. Також я дуже переймалася історіями про зґвалтування дівчаток та жінок російським військовими. Як мамі, це було страшно. Ми на той час були уже в Дружківці. Кажу дочкам: "Їдьте до нас, будемо виїжджати", — говорить Людмила.
"Що треба йти до підвалу, розуміли по звуку прильотів"
Із міста родина виїхала вранці 5 квітня. Зібрали найнеобхідніші речі, які вмістилися в автомобіль.
"Увечері за три години зібрали речі й вранці після комендантської години виїхали. Думали, що максимум їдемо на два-три тижні. Сказали дітям брати найнеобхідніше. Але деякі й іграшки клали, і книги. Довелося залишити улюблені речі. Якраз купила собі два нові плаття, про які мріяла, але так і не встигла одягнути. Літній одяг купувала вже тут. Не взяла прикраси. Але найбільше сумую за годинником, що міряє кроки, який подарували діти. Згадаєш про щось, що необхідне на даний час, і думаєш — а там воно є".
"Дочка зустріла 16-ліття в дорозі"
Спочатку поїхали у Хмельницький, де прожили тиждень. Звідти — у Сутиски на Вінниччині.
"Волонтери знайшли для будиночок у однієї бабусі. Але в ньому не було умов, перш за все, для дітей. Не було туалету, навіть на вулиці. Не вистачало ліжок, спали на підлозі. А нас 11 людей. Тому дочка зателефонувала волонтерам і вони знайшли будинок у Сутисках. 12 квітня приїхали туди. Одна з дочок зустріла своє 16-ліття в дорозі, дуже через це засмутилася. Для менших це було ніби пригода", — говорить Людмила.
За її словами, усі діти хочуть додому, дуже сумують за друзями.
"Питають щоразу, коли будемо їхати. Досі не можуть по-справжньому адаптуватися. Там у кожного кімната. Тут намагаємося якось розділяти, щоб не заважали один одному на уроках — по два учні в кімнаті. Вони зараз навчаються віддалено у Дружківській школі. Пропонували піти у місцеву, але вирішили, що для них це буде важко. Діти звикли говорити між собою російською, важко подружитися з місцевими однолітками", — каже Людмила.
"Зять збирав уламки відрами"
Як розповідає жінка, під Авдіївкою залишився зять, який працює рятувальником.
"Він там мешкає у їхньому з дочкою будинку і дивиться за нашим. Каже, село обстрілюють. Пошкодило вікна й шифер, але не сильно. Збирав уламки відрами. Тому нам повертатися небезпечно. Приїжджає час від часу навідувати сім'ю. У Дружківці тихіше, але в патронатній службі кажуть залишатися в безпеці".
Патронатних дітей планують залишити у себе
Четверо патронатних дітей під опіку родина взяла у грудні.
"Щоб доглядати патронатних діток, переїхали в квартиру на території дитячого будинку у Дружківці. Вона спеціально зроблена для цього, облаштована. Патронатна сім'я – це робота 24 на 7. Ми пройшли відповідне навчання. Із дітьми потрібно займатися, адаптувати їх, працювати над психологічними проблемами. Найменшій Ані, коли їх взяли, було два з половиною роки. На третій день почала називати мене мамою. Старші дітки кажуть до мене "тьотя", але також стали як рідні, залишати нас не хочуть", – розповідає жінка.
"На третій день почала називати мамою"
Патронатні діти можуть залишатися в родині не більше трьох місяців. Але на час війни це правило скасовується.
"Ми із дітками уже вісім місяців. Як тільки закінчиться війна, поїдемо додому. Перше, що зробимо, подамо документи на будинок дитячого типу. Щоб діти залишилися з нами. Зараз це зробити важко. Потрібно, щоб їхня мама від них відмовилася. Дуже багато тяганини із документами. Також суди поки-що цим не займаються. А ще для цього потрібно мати своє житло, повернутися в яке наразі не можемо".
Читайте також
- "Андрійко вже в Україні": історія бабусі з Вінниччини, яка дочекалась онука з "Азовсталі"