Ганна Бут — викладачка з Мелітополя. Від початку повномасштабної війни вона разом з однодумцями виходила на акції спротиву та активно допомагала українським військовим. Втім, через небезпеку змушена була евакуюватися до Дубна, сюди її запросили знайомі. На Рівненщині вона продовжує свою роботу. Суспільному розповіла: її війна почалась понад вісім років тому, тоді, коли разом зі своїми студентами, активно долучалася до допомоги.
У серпні 2022 року Ганна Бут отримала державну нагороду "Національна легенда України", що встановлена для відзначення громадян за визначні особисті заслуги у становленні незалежної України.
— Розкажіть про свою роботу в Мелітополі
— Я понад 20 років працювала і працюю викладачкою Державного навчального закладу Мелітопольський професійно-аграрний ліцей. Була і є головою волонтерського руху нашого навчального закладу, який має назву "Свічадо". Активна громадянська позиція йшла за мною все моє життя і ми тримали Україну активними людьми. Але в нас війна почалася не в лютому, а ще понад вісім років тому. Ми ходили весь час з моїми студентами плести сітки та тримали фронт всі роки в Мелітополі.
— Розкажіть про життя в окупації та що спонукало виїхати з рідного міста
— Це тривало з 24 лютого по 7 травня. Це було жахливо, бо відбирали щось рідне, наче шматок тебе і ти це відчуваєш. На кожному кроці з однієї сторони вулиці ходять люди, а з другої — рашисти. Їх було так багато, що ми почали задихатися.
— Увесь той Мелітополь, який виходив на спротив вже з 28 лютого по 18 березня — це легенда. Неважливо, скільки нас було. Усі ми були організаторами, виконавцями. Йшла колона і за нами йшов снайпер, а БМП стояло по периметру, коли ми проходили. І снайпер стояв на БТРі чи БМП, не знаю, як правильно називається машина, в якої багато коліс. Посередині був кулемет і палець завжди був на курку. В нас вдома були два прапори, в один з них я була закутала, а ще один ми несли учотирьох. Ми говорили окупантам, скільки літаки скинули бомб та скільки загинуло.
— Коли кинули під ноги наш прапор зі флагштока і кричали "ура", в мене була панічна атака. Наступного дня повісили радянський прапор і це була крапка. І ми вирішили евакуюватися.
– Як тривала евакуація?
— Дуже важко. Ми виїжджали з чотирма тваринами — дві шиншили, собака і кицька. Пройшли під обстрілами 26 блокпостів, стояли 30 годин під обстрілами у Василівці. Насправді — це було страшно. Коли я приїхала сюди, отець Василь Лозинський, священник Свято-Вознесенського храму і наставник дітей, разом із Галиною Семенович надали мені прихисток.
Ми приїхали сюди з одним рюкзачком. Я пройшла сім днів лікування, а потому попросилася сюди плести сітки. Перших два тижні я і їжу готувала в теробороні, а потім приходила сюди. Мені потрібно було зайняти весь свій простір та робочий час, оскільки я не можу жити так. Біблія не вчить тому, що треба їсти дармовий хліб. Я вважаю, що таким чином, підтримуючи армію, тримають Україну в Україні разом з усіма містянами.
— Чи подобається жити на Рівненщині?
— Рівненщина — це Європа. Настільки чисто, охайно, настільки багато тут України, стільки уваги й поваги до себе я не мала усі свої 50 років. Все одно сумую за своїм містом, все-таки це мій дім.
— Чи очікували нагороду "Національна легенда України"?
— Я ніколи не очікувала ніяких нагород. Ти просто працюєш, знаєш, що твої діти-випускники на фронті. Один з них — у шпиталі з контузією. Я просто робила свою роботу, бо по-інакшому не можу. Коли записувала своє звернення до всього світу, я навіть не думала, що це приверне таку увагу.
Напередодні Дня Незалежності Ганна Бут опублікувала відео, у якому вона, загорнута в український стяг, вимагає від міжнародної спільноти рішучих дій.
Те, що мене помітили — це заслуга ГО Освіторія, де я брала участь у премії Global Teacher Prize Ukraine, в жовтні виборола звання у номінації "Кращий вчитель Громадянської освіти 2020-2021", потому мені одразу дали орден "За заслуги перед запорізьким краєм ІІІ ступеня" та медаль "Заслужений працівник освіти України". Певно, це все приплюсувалося, ще всі подяки від військових.
— Що відчули, коли отримали нагороду?
— Це було 21 серпня. Я ще перед початком дуже хвилювалася, але знала, що обов'язково підніму прапор "Мелітополь — це Україна" та звернуся до всього світу. Я його розгорнула і сльози самі полилися. Сказала, що хочу додому. Це нормально, коли людина хоче додому.
Ми не будемо мовчати. Усі мелітопольці, які повиїжджали, є голосом тих людей, які є в окупації. Рашисти в інтернеті мають все терористичне, вони мають і пропаганду, і купують голоси активно для референдуму. Світ про це має знати.
Читайте також
- Мільярдер Говард Баффет відвідав Рівненщину та взяв участь в обжинках. Чим він допомагає Україні
- Волонтери — дітям: у Рівне доставили гуманітарну допомогу автомобілями, які з Європи їдуть на фронт
Читайте нас у Telegram: екстрені новини та щоденні підсумки
Підписуйтесь на рівненське Суспільне у Viber
Долучайтесь до нас в Instagram
Ми у Twitter
