У березні подвір'я Тетяни Короткої та її чоловіка Віктора в селі Кам'янка під Ізюмом окупували російські війська. Навколо будинку встановили танки, міномети й звідти стріляли по українських позиціях. Подружжя чотири дні ховалося у погребі, а потім полями й городами тікало з дому. Як вдалося вибратися з Кам'янки — свою історію Тетяна розповіла Суспільному.
Діти виїхали — на душі відлягло
У березні у нас у Кам'янці гостювали діти — старший син із дружиною й сином та дружина з сином нашого молодшого сина. Ніч з 11 на 12 березня ми просиділи в погребі, тому що бомбили й стріляли ввесь час. Надворі було 16-17 градусів морозу, було дуже тяжко. Уранці ми вийшли з погреба, було відносне затишшя. І наші діти вирішили виїжджати у Святогірськ. Вони зібралися й машиною виїхали. А ми з чоловіком залишилися вдома, було передчуття, що ми ніколи з ними не побачимося.
На той час у нас не було газу, зв'язок був поганий. Телефон ми підзаряджали від маленької підстанції в сусідів. І от ми підзарядили телефон і зателефонували дітям — чи вони доїхали до Святогірська. Щоб зловити зв'язок, ми піднімалися на погріб. Я таки додзвонилася, діти сказали, що дібралися. У мене на душі відлягло.
Російські танки біля хати
Було чути неприродне гудіння. Минуло кілька хвилин, чуємо — гудіння наближається. А в нас такий високий паркан, з-за нього ми бачимо, як промайнули башти танків. Вони проїжджають наш двір і стають за хатою. Нам стало видно: на танку намальовано "Z". Чоловік мені каже: "Це російські, тікаймо!" Він мене відразу штовхнув у погріб. Ми туди зайшли — й почалося.
Танки заїхали до нас у двір, зламавши паркан, ворота. Один став між хатою і сараєм, другий заїхав за хату, ще скількись на вулиці стояло. Чому заїхали саме до нас? Наша вулиця крайня на селі з півночі, наша хата найперша стояла, з нашого двору добре видно все село. А на протилежному кінця села стояли наші, українські, війська.
Почали перші постріли з нашого подвір'я. У мене почалася паніка в погребі, і я кажу чоловікові: вийдемо. Може, нас не чіпатимуть, попросимо, щоб нас відпустили. Я почала виходити з погреба, і стало чути голоси. До нас підійшли російські солдати.
А солдат каже: "Нічого-нічого, не бійтесь, ми вас прийшли з миром, ми вас не будемо убивати, ховайтесь у погріб". І чоловік потягнув мене в погріб. І тоді почалася така стрілянина!
Вони стріляли по Кам'янці. Стрілянина така, що я не можу передати. А потім пішли удари у відповідь. Чоловік ввесь час прикривав мене собою, тому уламки долітали прямо до нас. І було так: один танк відстрілявся — виїжджає з двору. Я питаю чоловіка: вони поїхали чи що? Він каже: "Не знаю, мабуть".
Аж тут заїжджає другий танк — і починає стріляти. Але найстрашніше було, коли вони поставили САУ — самохідну артилерійську установку. Вона звучала ще потужніше, уся віддача від неї йшла до нас у погріб.
Коли САУ стріляла, було чути дзенькіт, як відстріляна гільза б'ється об її корпус. Ми тоді були заручниками. Вони знали прекрасно, що ми є, але ми нічого не могли зробити. Я вже потім думала: для чого ви прийшли, від чого ви мене звільняєте, від мого житла, від нажитого роками? Настав ранок, було невелике затишшя. Ми вийшли з погреба й вирішили тікати.
Евакуація з Кам'янки
У нас із собою були документи в маленькій сумочці й рюкзачок із продуктами. Я взяла футболку білого кольору й почала махати й просити: відпустіть нас. Танк повертів дуло з боку в бік. Я не знала, що це означає, але ми на свій страх і ризик розвернулися й почали бігти. З цим усім ми по грязюці городами ми тікали. Мені здавалося, що ми бігли вічність, слава Богу, нам не вистрілили в спину.
Ми прибігли до будинку моєї свекрухи. На той момент вона вже рік була лежача, хворіла. У неї повилітали в хаті вікна, ми побачили, що на неї впала віконна рама, а сама вона мертва. Ми переночували в неї погребі, під обстрілами.
На другий день ми вирішили йти до наших військових і просити, щоб вони нас вивезли. Як такої евакуації в нас у селі не було. Принаймні, нас ніхто не сповістив. Хоча до того, як зайшли росіяни, ми бачили, що на дорозі після сільради стояли автобуси, але що то за автобуси — ми не розуміли. Думали, може, солдатів привезли. Коли ми дійшли до наших хлопців, ми були дуже раді.
Ми показали на хату. Вони думали, що там нікого немає. Один із бійців провів нас — городами, дворами, попереджав, де прихилятися, де не витикатися. Нас напоїли чаєм. Усі дні, поки ми сиділи в себе у підвалі, ми нічого не пили й не їли, навіть не хотілося. Також ми підзарядили телефон, звідти я подзвонила синові. Він дуже за нас переживав, усі ті дні не міг до нас додзвонитися, боявся, що нас уже немає. Ми виїжджали із села останні.
Допомогли односельці
Від'їхали від Кам'янки, може, кілометри два, і в нас закипіла машина. Ми зупинилися на трасі, поле з одного боку й з поле іншого. Ми були як на долоні. Мені здавалося, що тієї секунди нас там і накриють. Дякувати Богу, у цей час дорогою проїжджали наші односельці — Іра з Сергієм. У них машина була завантажена, але, дякую їм дуже, вони зупинилися, якось утрамбували свої речі й взяли нас до себе в автівку. Ми проїхали ще хвилин 10, і тут ще одна біда — пробили колесо. Та ми не зупинилися й на одному дискові доїхали до села Долини. Там зустріли наших військових, які допомогли поставити колесо, і так ми дісталися Слов'янська.
Зараз із сім'єю я перебуваю в Полтавській області, у таборі для переселенців. Навіть у страшному сні таке не могли наснитися, що Росія на нас нападе. У багатьох із нас є знайомі, друзі там. Я до останнього в це все не вірила. Але, виявляється, ми не такі дружні та братні, як нам здавалося.
Читайте також
ЗСУ змусили російську армію залишити село Дмитрівка на Ізюмщині — Генштаб ЗСУ
