Понад 2 місяці на Закарпатті жили поліські коні, яких евакуювали з Київської області. Табун поліських коней повертається додому 14 червня. Про це Суспільному розповіла доглядальниця Марія Виноградова.
За її словами, коні жили в селі Сокирниця Хустського району понад 2 місяці на фермі буйволів, куди їх запросив власник Мішель Якобі. Евакуювали тварин волонтери громадської організації "Кінний рух"з села Прибірська Вишгородського району Київської області. Саме там займаються збереженням цієї породи.
Чорна — найстарша у табуні поліських коней, які зараз живуть в селі Сокирниця Хустського району. За цією та за іншими тваринами доглядає інструкторка кінного туризму Марія Виноградова. Жінка каже: Чорну залишає біля будинку, інші коні живуть на полі. "Їй понад 20 років, приблизно 25, точніше ми не можемо сказати, це визначив ветеринар. Вона працює за призначенням. Я на ній їжджу оглядати табун, оглядаю огорожу, якої дуже багато, ми навіть їздимо в магазин. Я її підкувала. Це перший підкований поліський кінь, тому що в нас в Карпатах каміння, тому потрібно, щоб за копитами був захист і догляд. На Поліссі цього не роблять, тому що там пісок і копита не страждають", — каже жінка.
Неподалік будинку поле. Тут загородили близько 20 га для поліських коней. "У них є затінок, у них є сонечко. Нижче є озеро з питною водою. Коли вони так на волі, коли в них є можливість пересуватися, рухатися, то ніякого особливого догляду не треба, крім планової чистки копит та ветеринарного огляду. Я даю їм гранульований корм. Нам Кінна федерація України видала гуманітарну допомогу — якісний корм, який їм пішов на користь для відновлення сил після переїзду, після важкої дороги", — розповіла Марія Виноградова.
У Закарпатську область з села Прибірська Київської області коні їхали 18 годин. "Їх везли причепами за бусами. Причепи були переобладнані під коневози, тобто нарощені борти, підсилена підлога. Їхали вони дуже щільно. Комфорту не було ніякого, була мета — довезти, щоб коні вижили. Коли почалася евакуація коней, сказали, що вони їдуть на Закарпаття, Мішель Якобі їх запросив до себе, тоді була потрібна людина, котра буде за ними дивитися, бо залишити їх самих у полі не можна, тому я приїхала і вже два місяці я знаходжуся тут", — каже Марія.
У Сокирницю приїхали 7 дорослих коней і 2 лошат, ще троє народилося вже тут, — каже Марія Виноградова. "Це один жеребець та 6 кобил. Лошата — це їхнє потомство. Коні витривалі. Це автохтонні коні Полісся. Вони пристосовані до важких умов життя, до боліт. Цих коней викупляли, коли з'явилася ідея відновити поліську породу. Їх збирали по людях, там дідо якийсь не міг тримати, чи хтось здавав на м'ясо, декого викупили вже з м'ясокомбінату. Зібрані саме на Поліссі, у селах, де вони не мали контакту з іншими породами, щоб зберігся їхній автохтонний генофонд", — розповіла жінка Суспільному.
За словами Марії Виноградової, у власника ферми, звідки привезли тварин на Закарпаття, Юрія Ягусевича, окрім цих коней, є ще 10. "Там є ще молодняк. Молодняк вивезли звідти ще до війни. Цих тварин запросили в село Маліївці, де є Палац Орловських, там надали пасовище. Це такий проєкт — відновлення поліської породи. Цим займається Юрій Ягусевич, він ініціатор, ідейний натхненник цього проекту", — каже Марія.
Марія Виноградова каже: коні швидко адаптувалися. До них на пасовище приходили місцеві жителі з дітьми. "Мешканці приходили на екскурсії. Ми катали дітей з Хустського "Пласту" — це скаутська організація. Мешканцям було дуже цікаво. Всі доброзичливо прийняли. Всі ходили, дивилися. У перші дні пропонували свою допомогу. Навіть мені приносили гостинці, хоч я не евакуйована (Марія з Берегівського району — ред.), але ми всі робимо важливу справу. Мешканці нам ніяк не перешкоджали. Тут, у Сокирниці, дуже приємні люди", — розповіла доглядальниця коней.
14 червня табун поліських коней відвезуть додому — у Прибірськ. Марія Виноградова каже: "Повертаються, тому що там більше випасів, там для них кращий клімат, там господарям ближче до них. Тут вони відрізані від цілого світу. До того ж у Київській області більше можливостей і ресурсів, ніж тут".
