Переселенка з міста Антрацит Луганської області Наталія Ємен залишила домівку у 2014 році. Переїжджаючи до Сумщини, не думала, що доведеться вдруге рятуватися від війни. Під російськими обстрілами понад 50 кілометрів вона пішки добиралася зі зруйнованого Тростянця до Сум. Суспільному вдалося поспілкуватися з жінкою.
"Для мене війна почалася ще у 2014 році. Не думала, що доведеться кинути рідну домівку, втім, через криваве вторгнення росіян, вимушена була це зробити. Після того, як з Луганщини переселилась до Сумської області, мене забезпечили гуртожитком у Тростянці. Тоді щастю не було меж: сподобалось місто, житло, люди. Раділа, що жива. Але 21 березня до Тростянця вторглися росіяни. Змусили всіх мешканців звільнити гуртожиток. Мовляв, коли хочете, залишайтесь, але цієї ночі гуртожиток буде знищено. Всі люди почали тікати. Мені йти було нікуди, бо рідня залишилась на Донбасі. Отже, звернулась до знайомих у Тростянці, аби дали прихисток до ранку, а вже потім, вирішила йти на Суми, аби знайти порятунок від пекла. По дорозі траплялися російські блокпости. Окупанти відібрали сім-картку з телефону. Важко було", – пригадує Наталія Ємен.
Їй довелося пішки пройти близько 20 кілометрів, щоб дістатись відносно безпечного місця. Її першим тимчасовим притулком стало село Боромля.
"Я побачила двоповерховий будинок і попросилась переночувати. Світ не без добрих людей – прихистити. А вже ранком відправилась в дорогу. Знову пішки, стомлена, але з надією на порятунок. Дійшла до Сироватки і там побачила наш блокпост. Вже тоді мені допомогли дістатися до Сум. Коли я ступила на Сумську землю, відчула полегшення. Бо знала, що тут вже ніхто не заподіє мені зла. Місцеві дуже доброзичливо поставились до мене. Допомогли, хто чим може, забезпечили житлом та всім необхідним. Дякую всім, за оперативну та вкрай важливу допомогу", – говорить жінка.
Попри те, що пані Наталія має третю групу інвалідності, вирішила не сидіти, склавши руки, а допомагати волонтерам.
"Наразі допомагаю волонтерам, прагну бути корисною в тому, що можу робити тут і зараз. Крім того, в такий спосіб відволікаюсь від спогадів і тривоги. Це зовсім не те, що я звикла робити вдома: саджати квіти, городні рослини, доглядати за садом. Але якщо зараз я можу бути у цьому корисною, буду робити це, щоб наблизити перемогу", – каже Наталія Ємен.
Вона щиро вірить, що незабаром її рідне місто Антрацит буде знову під українським прапором, а вона повернеться до малої батьківщини, щоб разом з покинутою ріднею розвивати своє містечко на Луганщині.
Авторка Катерина Іваненко
Читайте Суспільне у Telegram
Долучайтесь до нашої спільноти у Viber
Підписуйтеся на наш Instagram
