5 травня Єлизавета Шерстюк розповіла у Facebook, що її запросили із промовою у День незалежності Ізраїлю: " Я мала честь запалювати один з вогнів на церемонії до Дня незалежності Ізраїлю від імені всіх євреїв України. Моя промова була українською. Ви тільки уявіть, вперше в історії святкувань Дня незалежності Ізраїлю брала участь не ізраїльтянка, вперше на Державному святі промова була українською мовою". Після цього жінка повернулася в Україну.
Єлизавета Шерстюк – директорка Благодійної організації "Сумський єврейський фонд Хесед Хаїм" , керівниця народної вокальної студії "Авів" у інтерв'ю Суспільному розповіла про роботу фонду під час війни, про евакуацію із Сум, запрошення на День незалежності Ізраїлю та про своє повернення в Україну.
Розкажіть від самого початку, коли поїхали?
Коли почалась війна, це був жах для нас для всіх. І ми не розуміли, правда, що робити. Бо скільки не готуйся до поганого, а все рівно це несподіванка.
Та не можна сказати, що й готувались – ніхто не вірив, що це трапиться.
Так, ми всі сподівались, що цього не трапиться. Для нас це був шок. Крім того, що я голова іудейської громади, я ще й директор благодійної організації (БО "СБЄФ Хесед Хаїм" — ред.), яка опікується людьми похилого віку, інвалідами. І нам треба було розуміти, що ж цим всім робити. Тому що всі люди опинилися в дуже несподіваній небезпеці. І нам треба було забезпечити їх їжею, забезпечити питною водою.
Скільки це було людей?
У нас в місті до війни наша громада нараховувала близько тисячі людей. А тих, ким ми опікувались, а це люди похилого віку, інваліди, діти (мається на увазі євреї і члени їх сімей — ред.) – близько 400 – 500. І треба було швидко вирішувати що з цим усім робити і як діяти.
І що Ви вирішили, і як швидко?
Ми дуже довго чекали зеленого коридору, як і всі сумчани. А потім коли був перший зелений коридор 8 березня ми не змогли виїхати. Тому що не знайшли автобусів. Точніше так – автобуси були, не було водіїв, які згодились би везти. А ще причина - автобуси, які федерація ( йдеться про Федерацію єврейських общин України – ред.) везла за нами в Суми, вони сюди не доїхали. Десь о 16-17 годині того дня ми зрозуміли, що ми не виїдемо. Для нас це був шок тому що ми не знали, чи буде зелений коридор наступного дня, а люди вже почали збиратися – телефонують чи їдемо, а ми не знаємо.
Постійно ці дзвінки, інформації немає - це був жах такий і я була в розпачі. Наступного дня в другий день зеленого коридору ми виїхали таки. Теж не без допомоги наших знайомих, які допомогли знайти чотири мікроавтобуси і рабин допоміг з оплатою цих автобусів.
"Джойнт" (JOINT - American Jewish Joint Distribution Committee, скорочено JDC, "Американський єврейський об'єднаний розподільчий комітет»;— найбільша єврейська благодійна організація, створена у 1914 році. Штаб-квартира розташована у Нью-Йорку. «Джойнт" допомагає євреям, котрі потребують захисту або фінансової допомоги, по всій земній кулі за межами США) вислав нам також два великі автобуси. Першого дня ми вивезли 150 людей, потім вивезли ще більше ста.
Де ці люди зараз знаходяться?
Перша евакуація була спочатку до Дніпра. Наступні евакуації були до Умані, а потім далі до кордону. Нині є такі, хто лишився в Україні, хтось поїхав у Європу, найбільше ж – поїхали до Ізраїлю.
Розкажіть про виступ у День Незалежності Ізраїлю. Чому не залишилися в Ізраїлі?
Коли мені зателефонували з такою пропозицією – я перебувала на Західній Україні. Знову скажу, що я не планувала виїжджати з України. Виїхала з міста, бо треба було вивозити людей. А виїхати з України – не було і немає зараз в мене такого бажання виїжджати. Так от, зателефонували з Ізраїлю з Джоінта і запитали, чи я не проти, щоб мою кандидатуру запропонували для участі у запалюванні смолоскипа на День Незалежності Ізраїлю.
Я була вражена, тому що в цій церемонії завжди беруть участь тільки ті, хто проживає в Ізраїлі, ізраїльтяни. А цього року було прийняте рішення ізраїльським урядом і комісією, яка відбирає ці 12 осіб, які запалюють смолоскип, щоб взяв участь хтось із діаспори. І мою кандидатуру затвердили, отак я й поїхала. Для мене це було - сказати "несподівано" - це нічого не сказати!
Знали вже тоді, якою мовою будете говорити?
На запитання "Якою мовою ти будеш говорити?" я відповіла, що тільки українською! Іврит я не знаю, на жаль. Англійська – теж не моя мова, якою я можу вільно спілкуватися. Тож знайшли дуже фахову перекладачку, яка допомагала мені на всіх зустрічах і церемоніях.
Тож які слова знайшлись для промови?
Мені дуже багато чого хотілось сказати. Але були жорсткі обмеження в часі. І перш за все я сказала, на честь кого і чого я запалюю цей смолоскип. На честь людей, які живуть в Україні, на честь Незалежності, на честь творчості, на честь підтримки і, звичайно, на честь організацій єврейських, які знаходять в собі сили підтримувати одне одного. Це те, що я хотіла сказати. Моя промова була коротка. Але мені так здалося, що вона була об’ємна і змістовна.
Як сприйняли ізраїльтяни промову?
Коли я почала говорити – люди ж спочатку не зрозуміли жодного слова. Але було все дуже добре організовано і був великий екран, на якому йшов текст моєї промови на івриті. І коли люди прочитали те, що я промовляю, вони дуже потужно аплодували і скандували на трибунах. Це більше 5 тисяч людей і вони дуже відкрито і гаряче сприйняли мою промову.
Там я бачила, що люди в Ізраїлі дуже привітно ставляться до українців – це по-перше. По-друге – вони всі за нас! Ті, з ким я спілкувалась – ті всі за нас! (із впевненістю і усмішкою це говорить — ред.)
І вони розуміють, що відбувається в Україні. А якщо до мене хтось підходив і казав: "Все не так однозначно", то я відповідала на це запрошенням до України. Говорила "Я повертаюсь додому. Поїхали з нами і я вам все покажу, ви побачите все на власні очі. І ви побачите наскільки все однозначно для нас".
Що там зараз відбувається і що говорять українці, які виїхали до Ізраїлю, починаючи з 24 лютого? Ви з такими зустрічались?
Так, зустрічалась. Вони майже всі сподіваються повернутись. Багато хто виїхав з дітьми без чоловіків. І більшість хоче повернутися додому.
Ізраїль запровадив спеціальну програму підтримки євреїв, точніше операцію з порятунку українських євреїв ("Арвут Ісраель" - "Гарантії Ізраїлю" — ред.) В рамках неї багато хто може туди виїхати і лишится в Ізраїлі. Чому не залишились? Можливо діти чи знайомі скористались?
Ну, по-перше, моя донька вже давно живе в Ізраїлі з родиною. А я - я тут народилась. Я не хочу виїжджати, тому що це моя Батьківщина.
Говорили - "Ліза. Куди ти їдеш? Сумщина - прикордонний регіон"!
Говорили – говорили!
Що ви відповідали на це?
Що додому хочу!
Коли приїхала, які враження були?
Перехопило подих. Плакала. Звичайно, плакати почала коли побачила зруйновану Охтирку, зруйноване Климентове, де ми завжди зупинялися по дорозі до Харкова. Коли я побачила Тростянець. З того часу я не переставала плакати аж поки не в’їхали в місто (Суми — ред.).
А коли радіти почали?
Це була радість крізь сльози – коли побачила рідних, друзів, колег, які залишалися тут і які дуже багато зробили, щоб ті, хто лишились в місті, відчували підтримку і надійність.
Вони приймали гуманітарну допомогу, розвозили. У них було дуже багато роботи і я їм дуже вдячна за це. Це та команда, яка зробила життя наших підопічних і життя нашої громади тут відносно спокійнішим під час оточення.
Хто ще повернувся з вашої громади, багато таких?
Так, повертаються, потроху повертаються! Вже десять нарахували і ще чекаємо, із закордону теж планують повертатися. Вже наступного тижня чекаємо на повернення колег з Польщі.
А було таке, що йдеш всіх любиш зі всіма обіймаєшся і радієш кожному стовпу?
Так! Дуже багато було таких моментів. Наприклад, коли я зайшла до Хеседу нашого, до синагоги і побачила моїх колег. Я не змогла стримати сліз, скучила за всіма. А 15 травня ми організовували роздачу речової гуманітарної допомоги і до мене почали підходити наші підопічні. Ви ж уявляєте, ми не обіймалися ще з ковідних часів. А тут вони підходять – і не можна стриматися, тим більше, що багато хто з них теж повернувся з евакуації. Ми не знали, чи побачимося знову. А таки ж зустрілися - тут, у нашому єврейському дворику і це дуже зворушливо.
І коли зайшла додому – теж, розумієте, все своє, рідне – речі, запахи. Наче я вранці пішла на роботу і ще відчуваю запах сніданку, аромат мого парфюму, чоловічого одеколону.
Це все так гостро відчувалося. Коли я переступила поріг своєї квартири. Починаєш цінувати більше те, що було, на що в мирному житті не звертав уваги і приймав як належне.
Ви були в Ізраїлі, ваша донька живе в Ізраїлі - країні , яка має суттєвий воєнний досвід. А наші політики (Арестович наприклад) анонсує те, що Україна має готуватись до режиму життя "як в Ізраїлі". Тобто життя під постійною загрозою ракетних обстрілів, терористичних атак, періодичних прикордонних сутичок. Чи можна порівнювати Ізраїль з Україною?
Мені важко порівнювати, бо я не жила так довго в Ізраїлі і не була там під обстрілами. А донька, на щастя, не має досвіду життя в Україні під обстрілами. Але я знаю, що якщо таке трапляється в Ізраїлі, то інцидент закінчується дуже швидко. Ще одне – у кожній квартирі чи будинку є бомбосховище, а люди відчувають себе захищеними. Оцього відчуття захищеності дуже хотілося б тут.
Я сподіваюсь, що якщо Україна вже знає що таке агресія і напад, бомбардування, якщо ми вже знатимемо що з цим робити, то ми багато життів зможемо зберегти.
Що зробила війна хорошого, якщо так загалом можна казати, то це згуртувала нас всіх – незалежно від національності, незалежно від віросповідань. І зараз я бачу, що ми не ділимо "хто є хто", треба допомагати – ми допомагаємо і нам допомагають. Я це відчувала і на Західній Україні, коли ми були, і тут. Скільки людей відгукуються, скільки волонтерів зараз, скільки душі зараз люди вкладають у те, щоб допомогти одне одному і це мене дуже тішить!
Ліза, сумчани і не тільки знають вас ще й як вокалістку, людину, яка співає все життя і керує ансамблем "АВІВ". Чи співали від початку війни?
Були такі випадки, коли хотілося заспівати, щоб якось розрадитись.
Коли 7-го березня впала бомба на Роменську – я сиділа й співала сама на кухні. Від розпачу.
Співала те, що бере за душу, що найближче серцю. А ось коли ми повернулись, перше що ми зробили – ті. Хто лишився. Хто є в Сумах, ми зібрались і співали.
Що співали? Яка пісня на душі зараз?
Чомусь для мене зараз найближча "Сіла птаха". Ти знаєш, коли ми евакуювалися, я прочитала десь інформацію про те, що Ігор Поклад (композитор — ред.) він у Ворзелі тоді проживав, він був заблокований у підвалі. Я дуже переживала з цього приводу. Коли я прочитала, що його визволили, я розплакалась. Це моя найулюбленіша пісня українська – вона у мене асоціюється і з радістю, і з горем, і з усіма подіями, які стосуються особисто мене. Тому і зараз вона відображає моє таке душевне відчуття.
За Євробаченням слідкували? "Стефанія" відгукується?
Звичайно відгукується. Це гордість неймовірна. Вони використовують такі автентичні ходи музичні, що отут (кладе руку на серце — ред.) все відгукується. На тлі того, що зараз відбувається - навіть в Ізраїлі, коли чуєш українську мову – відразу шукаєш очима – де? хто? Хто говорить? А, до речі, українські пісні звучать в Ізраїлі по радіо, лунають чи не в кожному ізраїльському магазині, навіть якщо продавці жодного слова не знають українською.
В довоєнному житті ви спілкувалися переважно російською. А зараз з усіх сил намагаєтесь говорити українською. Наскільки це прагнення велике і довготривале?
Коли змушують – не хочеться. А от зараз — хочеться. Бо це мене пов’язує з тим містом, де я народилась. Бо це зараз внутрішня потреба. Бо російська – це мова країни-агресора, тому вона не сприймається. І я переконана, що якщо ти живеш у країні Україна чи Ізраїль – ти повинен знати мову тієї держави, в якій ти живеш.
Авторка — Оксана Кириленко.
Читайте також
- "Ми тепер європоутворююча нація" — аналітик Віктор Бобиренко розповів про найголовніше за 100 днів війни для України та Сумщини.
Читайте Суспільне у Telegram
Долучайтесь до нашої спільноти у Viber
Підписуйтеся на наш Instagram
