18-річну Надію на територію металургійного комбінату "Азовсталь" привіз переховуватись її хлопець. За словами дівчини, згодом він був поранений уламками снаряду та доправлений до маріупольського госпіталю. З того часу вони не бачились. Але дівчина не втрачала надії вибратися з укриття та дістатись підконтрольної Україні території.
Свою історію вона розповіла кореспондентам Суспільного.
Про шлях евакуації
Вісімнадцятирічна Надія каже: пам’ятає до дрібниць, як людей виводили з підвалів "Азовсталі" та везли до Запоріжжя:
"Нас вивезли за територію заводу наші військові. Передали російським військовим і нас повезли в Безіменне, село. Вже під супроводом Червоного Хреста. Весь час нас із заводу супроводжував Червоний Хрест і ООН, їм також ми дуже вдячні, бо почувалися у безпеці.
Дорогою нас до табору поселили. Там обшукували, роздягали, перевіряли документи, телефони. Я не знаю, що зараз із моїм телефоном, я переживаю дуже сильно, бо, швидше за все, там якесь прослуховування, я не знаю, що з ним робити. Дивились на наявність татуювань, шрамів. Ставили запитання провокаційні. Це, навіть, не запитання, це ствердження, швидше, були, типу: "Вас били?". Ну, хотіли наговорити на наших військових, але в них нічого не вийшло. На людей дуже косо дивилися. З дружинами військових, взагалі, спілкувались так — називали їх "повіями", "підстилками" військових наших. Тільки тому, що ми їдемо в Україну, на Батьківщину свою", — розповідає вона.
Українські військові віддавали свою їжу та воду
За словами Надії, військові дуже допомагали людям коли ті жили під землею:
"Вони останнього місяця віддавали нам свою їжу та воду. Самі їли раз на день, якщо могли. Якщо не могли — взагалі не їли. Ходили до нас у гості провідували нас, вони дуже добрі. Ми їм дуже вдячні за це і ми хочемо, щоб їх звідти забрали. Там багато загиблих військових і поранених, яких треба звідти забрати. Поранені, просто, без нічого. Там помирають люди, багато людей".
Після евакуації росіяни продовжили обстрілювати завод
Надія згадує: плакала, коли від’їжджаючи, дивилася у бік рідного Маріуполя.
"Коли зупинились у Мангуші, ми стояли, дивились у бік міста, ми плакали. Тому, що над містом, просто, хмара чорного-чорного диму, все горіло. І до нас надійшла інформація, що, як тільки ми поїхали, дуже сильно обстрілювати почали завод, дуже сильно", — розповіла дівчина.
Читайте також: "Ми – одинадцять олівців". Евакуйована з "Азовсталі" мешканка Маріуполя про два місяці в бункері та визволення
