Монологи блокадного Чернігова. Як лікарі-фізіотерапевти стали водовозами: історія родини Титаренко

Монологи блокадного Чернігова. Як лікарі-фізіотерапевти стали водовозами: історія родини Титаренко

Монологи блокадного Чернігова. Як лікарі-фізіотерапевти стали водовозами: історія родини Титаренко
ФОТО: Суспільне Чернігів

Приїжджали додому, вмикали генератор, набирали воду і везли у місто. Саме так фізичні терапевти В’ячеслав та Інна Титаренки почали розвозити воду по Чернігову.

Як потім стали волонтерами-водовозами, про дім, людей, сльози, карму і про те, що зроблять в перший день після війни, вони розповідають в "Монологах блокадного Чернігова".

Так для нас почалася війна…

Розповідає В’ячеслав.

Вранці пролунав дзвінок від доньки:

– Тату, привіт.

– Привіт.

– Ви новини дивилися?

– Ні.

– Війна почалася.

– Яка війна?! Ти що кажеш?!

– Російські війська перетнули кордон України.

Так для нас почалася війна. Ми скасували всі записи в нашому оздоровчому центрі, студії масажу і поїхали до "Епіцентру", купити труби для пічки-буржуйки (у нас буржуйка була). Коли поверталися додому, побачили чергу на заправці, приблизно пів сотні машин. І ось тоді ми насправді почали хвилюватися. Стали також в чергу, щоб заправити повний бак бензину, простояли години півтори. Потім ми поїхали до магазину, купили рис, олію, якісь продукти. Але ми й тоді ще до кінця не вірили, що почалася війна, думали, ну, може, часом, вони на своїх навчаннях заблукали. Не вірили до останнього.

Розповідає Інна:

Наступного дня забрали дітей (вони жили в районі Масанів), виявилося, вчасно забрали. За два дні забрали наших мам (з Павлівки та ЗАЗу). Ну і всі вже були разом. А потім вже і у нас стало небезпечно, адже ми також живемо в одному з приватних секторів. Спочатку просто чули вибухи, а потім...

Будинок родини Титаренко
Будинок родини Титаренко. ФОТО: родина Титаренко

Чоловік крикнув: “Лягай!”…

В’ячеслав: Й досі перед очима картинка: вибух, ще один (будинок, здається, підстрибнув кілька разів) і стовп пилу. Це до будинку сусіда прилетіла перша ракета, впала поруч.

Інна: Чоловік крикнув: “Лягай!” – і хто де в будинку був, там і попадали на підлогу.

Монологи блокадного Чернігова. Як лікарі-фізіотерапевти стали водовозами: історія родини Титаренко
Монологи блокадного Чернігова. Як лікарі-фізіотерапевти стали водовозами: історія родини Титаренко. ФОТО: родина Титаренко

В’ячеслав: На другому поверсі повилітали фрамуги, їх просто вирвало, на першому поверсі ми скло на вікнах проклеїли скетчем навхрест, але вікна хвилею просто видавило повністю з рамами. Навпіл розірвало масивні вхідні двері (металопластик), уламки полетіли на автомобіль і побили його. Але це була тільки перша ракета.

Ми ніколи не думали, що колись житимемо на роботі в коридорі…

В’ячеслав: Наступного дня наші бабусі і діти поїхали до міста, у сховище, і жили у тому сховищі тиждень. А потім ми їх усіх перевезли до нас в офіс, на роботу, там цокольний напівпідвальний поверх (кабінети ЛФК), там немає вікон, там масивні стіні, надійні перекриття (це колишня промислова будівля). Ще за кілька днів діти разом з однією бабусею залишили Чернігів. Інша мама залишилася і тоді вже (це була перша половина березня, коли почалися постійні бомбардування) і ми переїхали до себе в офіс, щоб не залишати її саму.

Цокольний поверх офісу, де ховалися Титаренки
Цокольний поверх офісу, де ховалися Титаренки. ФОТО: родина Титаренко

Інна: Ми ніколи не думали, що колись житимемо на роботі, але тепер спали в коридорчику на матах. Взагалі, коли ми туди переїхали, там вже було кілька родин (наші друзі, люди із сусідніх будинків) і весь хол коридору був зайнятий дітьми, найменшому було 4 місяці. Згодом дехто виїхав з міста і залишилося, по факту, шість родин. Взагалі, до того, як ми переїхали до офісу, я більшого страху не відчувала ніколи. У мене вночі пульс реально був 160. Ми жили на околиці і всі ці залпи і обстріли… Ти просто здригаєшся від кожного вибуху, у приватному будинку – це все ніби поруч. І вночі ти прокидаєшся від того, що чути гудіння літака, далі вибухи в місті… Ми не розуміли, що відбувається. Ми тільки сиділи і думали, куди прилетіло: житловий будинок чи ні? Тільки й гадали, на що скинули бомбу цього разу. Було просто жахливо. А от коли переїхали на роботу, то там – на цокольному поверсі – стало трішки легше: не такі чіткі звуки, все тихіше, вибухи чутно, але ревіння літака – ні. Нерви більш-менш вгамувалися.

Тут, звісно, питання пощастило-не пощастило…

В’ячеслав: Ну а 18 березня до нашого дому прилетіла друга ракета. Ми тоді вже жили на роботі, а в домі у нас був брат. Вранці пролунав вибух. Брат сказав, що вибух був такої сили, що думав, будинок злетить. Це прилетіло в будинок сусіда, за вісім метрів від нашого. Через вибух першої ракети будинок сусіда пошкодило, пішли тріщини, а вибух другої ракети вже добив його, адже влучило в сам дім. Він спалахнув, а наш будинок врятувало лише те (хоча фронтон вже почав диміти), що у нас свердловина (напряму підключений насос) і був генератор, який сусід, евакуюючи родину, залишив нам. Увімкнули генератор, насос і почали заливати все. Взагалі, по території, де ми живемо, в приватному секторі, через постійні обстріли постраждали багато будинків. Багато сусідів виїхали, деякі сусіди залишилися. На щастя, жодна ракета не потрапила в будинок, де жили люди. Тут, звісно, питання пощастило-не пощастило. У нас є друзі, наприклад, які мешкають в іншому районі, це також околиця, приватний сектор, так там у підвалі поховало кількох людей. У нас, слава Богу, всі сусіди, що поруч із нами, живі.

За місяць я плакала один раз…

Інна: Якщо чесно, спочатку у мене був такий стрес, що я взагалі не могла плакати. Я трималася до останнього. До моменту, як я побачила свій дім після другої ракети. У мене була просто істерика. Це наш рідненький дім! 40 років і я – безхатько… Цей будинок… Ми збирали на нього гроші, з любов’ю будували, плекали його… І коли я приїхала і побачила, що будинку сусіда вже немає, а наш обвуглений стоїть, поплавлені і вибиті вікна, за які ще кредит не виплатили, що все це взагалі могло згоріти – у мене почалася істерика. Я не могла заспокоїтися. Я добу ні з ким не розмовляла. Я не могла контролювати свій стан. Ненавиджу. Ненавиджу рашистів! Хочу, щоб і вони всі відчували те ж саме!

Так ми стали волонтерами-водовозами…

В’ячеслав: Волонтери до нас навідувалися, привозили ліки (ми жили вже в офісі). А потім до волонтерства долучилися і ми. Сидівши у сховищі, нам хотілося щось робити, але не розуміли, що, як, чим займатися… Розумієте, перші два тижні війни – це був суцільний жах. Коли ми переїхали до офісу, в місті зникло світло, потім вода... А в нас же ж у будинку залишилася свердловина, тож ми поїхали додому. Знайшли ємності, причеп, потім приїжджали додому, вмикали генератор, набирали воду і везли у місто. Спочатку це було саме так.

Монологи блокадного Чернігова. Як лікарі-фізіотерапевти стали водовозами: історія родини Титаренко
Монологи блокадного Чернігова. Як лікарі-фізіотерапевти стали водовозами: історія родини Титаренко. ФОТО: родина Титаренко

Інна: Ми возили воду друзям, возили до обласної лікарні (знайома лікарка сказала, що вони без води). А потім зателефонувала донька (вона вже тоді перебувала в іншому регіоні) і розповіла, що водоканал шукає волонтерів із транспортом і ємностями, адже в місті може початися гуманітарна катастрофа. А відсутність води тільки збільшувала шанси щодо цього. Вона знайшла телефон, надіслала нам. Ми зателефонували, познайомилися із Анною, яка тоді займалася логістикою, і так ми почали розвозити воду. Зібрали по друзях ємності для транспортування води і за одну ходку розвозили приблизно півтори тони. До речі, водоканал допомагав бензином. Так ми стали волонтерами-водовозами. Спочатку було, звісно, моторошно, особливо, коли це був район Шерстянка. Нашого доброго друга, за кілька днів до того, як ми стали возити туди воду, вбило уламком (вони жили на першому поверсі, навколо постійно бомбили). І от потім, коли нам казали, що треба везти воду на Шерстянку, ми нервували, спочатку було дуже страшно, таке враження, що нервова система зараз лусне. Але потім страх відійшов, я перестала боятися. Нервова система, певно, вже втомилася боятися. В стані, коли ти живеш у постійному страху, я подумала, що двічі людина не вмирає і якщо Бог нас і наш будинок врятував тричі, то це не просто так, це означає, що ми для чогось потрібні. Ну і ми вирішили, що будемо їздити, возити воду.

Монологи блокадного Чернігова. Як лікарі-фізіотерапевти стали водовозами: історія родини Титаренко
Монологи блокадного Чернігова. Як лікарі-фізіотерапевти стали водовозами: історія родини Титаренко. ФОТО: родина Титаренко

В’ячеслав: Зараз трішки покращилася ситуація в місті, трішки відновили роботу щодо водопостачання, з’явилося світло і гостра потреба у такому волонтерстві відпала, але водоканал сильно постраждав, у них багато водовозів пошкоджені, тож будемо дивитись, будемо напоготові.

Інна: Взагалі ми під враженням від роботи працівників водоканалу: все організовано, все злагоджено, чітко… Хлопці, які там розливали воду, взагалі працювали з восьмої ранку до шостої вечора, за будь-якої погоди, з позитивом до людей.

Історії, які вразили…

Інна: Коли ми вперше привезли воду в один з районів, підійшла літня жіночка, сказала: "Ой, дітки, дякую, що привезли воду, адже пігулку запити було нічим". Жінка розповіла, що молодші за віком їздять на велосипедах за водою, а літнім людям пересуватися нічим. І тут я точно переконалася, що треба, треба цим займатися.

В’ячеслав: А мені понад усе запам’ятався один молодий чоловік. Вода, ти ж її скільки не набери – закінчується. Так от, стоїть черга, ми попереджаємо, що вода закінчується, що, практично, остання ємність. І тут чоловік поступається місцем бабусі і каже: "Беріть. Я молодий, можу кудись ще піти за водою". Це – вчинок.

Інна: І ще був випадок, який закарбувався в пам’яті. Маленький хлопчик – рочків 7-8 – прийшов із бутлями за водою. Присів набрати води і каже: "Давайте я шланг потримаю". Набрав собі. Підійшла якась жінка. Каже: "Давайте я і вам наберу". І так він з нами, допомагаючи, сидів-допомагав хвилин сорок. Ми ще запитали: "Так, може, ти із нами поїдеш, воду розвозити?". "Можу і з вами", – каже (сміються).

Монологи блокадного Чернігова. Як лікарі-фізіотерапевти стали водовозами: історія родини Титаренко
Монологи блокадного Чернігова. Як лікарі-фізіотерапевти стали водовозами: історія родини Титаренко. ФОТО: родина Титаренко

Мабуть, вже звикли до всього…

Інна: Від початку березня жили, мов за первісного ладу: здобудь воду, здобудь дрова, світла немає. Звикли й до звуку пострілів. Стали розрізняти "прильот"-"ульот". Перші два тижні здригалися від будь-якого стукотіння.

В’ячеслав: Якщо у перші дні війни ми падали повсякчас від стрілянини, стрибали за будь-якого свисту-вибуху, то зараз майже до всього звикли. У мене є відео, я вийшов кішку познімати, коли щось летіло, гучний свист такий, а я й не здригнувся. Нервова система адаптувалася. Психіка людини така, що вона не може тривалий час боятися.

Про братів-сусідів…

В’ячеслав: Я б так сказав: я висловлюю слова подяки нашим братам-сусідам полякам, прибалтам. А інших братів-сусідів я не знаю. Вже не знаю. А тим, хто до нас прийшов воювати, хотів би побажати, щоб вони відчули на собі все те, що принесли нам. Карма – річ уперта. Обратка буде, без сумніву.

Інна: Так, карма – штука пружна. Швидко наздожене. Я щиро бажаю, щоб вони самі це відчули, щоб діти їхні відчули, щоб вони зрозуміли, як це, коли літні батьки із тиском у підвалах, маленькі діти, які весь час плачуть... Я коли побачила Бучу – без слів. Я щиро бажаю, щоб вони "зібрали вражай" своїх справ. І ті росіяни, які сиділи і як щури мовчали, коли весь світ підняв українські прапори, щоб також все відчули.

І ще розчарували відомі люди українського походження, які ані слова не промовили на захист своєї землі, навіть не відреагували. Суцільний сором! Сором і розчарування.

Що ми зробимо в перший день після війни?

В’ячеслав: Я поголю бороду (сміється). У нас усі чоловіки тепер бородаті, ми вирішили, що голитися будемо після нашої перемоги.

Інна: А я запущу програму безкоштовного масажу-реабілітації для наших захисників. Це їм ми маємо завдячувати, що "ці" не зайшли до міста. І наша робота, наш новий проєкт для них – це буде найменше, чим ми зможемо віддячити нашим воїнам.

Читайте також:

«Коли малювала, у мене трусилися руки»: ніжинська художниця про образи, які принесла війна

Категорії
РозслідуванняПолітикаЕкономікаКультураСвітСпортВідеоПодіїТоп дняПриродаРегіониСтильДітиНаукаТехнологіїУрбаністикаЇжаДомашні твариниЛюди