Після першого авіанальоту, коли прилетіло в сусідній будинок, дитина сказала, що боїться засинати, щоб будинок знов не затрясся. Тоді чернігівка Наталія Орлова зрозуміла, що має робити все, щоб перемогти якомога швидше. Вона написала пост у соцмережах, що збирає кошти на ліки та продукти. Відгукнулись з різних куточків світу. Наталія разом зі своїм чоловіком розвозила чернігівцям все придбане. Каже, під обстрілами було лячно, але й на думку не спадало покинути свою справу.
Про те, що відкрилося у людях та її родині в умовах війни, та як гуманітарний вантаж викликав у неї сльози, Наталія Орлова розказала у проєкті "Монологи блокадного Чернігова".
Напередодні війни були погані передчуття
23 лютого було відчуття якогось занепокоєння. І ми з чоловіком вирішили не відпускати дитину до школи. А вранці о 4:20 24 лютого чоловік почув вибухи. Потім прокинулась я. Він каже: "нас бомблять, почалась війна". З фрази "почалась війна" для мене розпочались ці жахливі дні.
Ми живемо в Чернігові, і з перших днів ми вирішили залишитися у місті, робити все, що ми можемо. Залишатись тут до останнього, допоки це можливо. Якщо місто стоїть, дах над головою є – значить, все не так погано. І ми з перших днів почали щось робити – збирати кошти. Спочатку друзі долучались, потім друзі друзів. Купували продукти, ліки. Допомагали літнім людям, нашим хлопцям – першим пораненим. Допомагали мамам з дітками. Робили все що могли, маючи автомобіль, маючи 4 ноги, 4 руки і 2 голови.
Нас двоє і дитина 12 років – син теж відмовився виїжджати, сказав, що буде з нами. І протягом цих днів це наш головний кухар, він допомагає вдома, допомагає мені із закупами в магазинах. Інколи, коли було більш-менш спокійно, він їздив з нами, розносити ці пакуночки допомоги.
Потім до нас долучились наші друзі – нас стало вже трохи більше. Ми таким невеличним загалом робимо свою маленьку справу. Ми не громадська організація, ми самі по собі. Просто вирішили, що місту потрібна наша сила, допомога, і взялися до роботи.
На допис в соцмережі відгукнулись із різних країн
Звісно, коли людина оформлена як організація – волонтерити набагато простіше. Бо багато зв'язків, виходів на різні склади. У нас все було трохи не так, бо я починала сама. Я просто зробила допис, вказала номер своєї картки, попросила друзів допомогти, що ми будемо купувати ліки. Люди почали переказувати гроші. Я йшла до аптек, магазинів, купувала, робила фото, викладала. Знову писала номер картки.
Поступово друзі друзів долучалися, хтось долучав знайомі організації, хтось долучав рідних. Мене знайшли із США – допомагали, з Франції. З Італії гроші приходили, Португалії, з України – навіть люди, які самі в окупованих містах надсилають гроші, щоби я допомагала по Чернігову.
Ми возили харчі та різні забавки онкохворим дітям, коли вони ще були в місті. Ми купували ліки для літніх людей, для наших хлопців. 30, 50, 100 гривень – будь-яка сума була важливою, бо за ці кошти я можу зробити стільки справ. Я дуже вдячна.
Без див не буває – коли електрики не було, мені зателефонували, сказали, що до мене їде генератор, але він застряг на півшляху. В мене батарея вже сідала. Дівчата-волонтерки теж написали, що дадуть павербенк. Виходило так, що з божою допомогою в мене кожного дня був зв'язок. Я могла робити фото, могла звітувати, могла отримувати цю допомогу. І люди бачили, що робота іде.
Ще дуже важливо, що в місті є люди, яким теж не байдуже. Наприклад, в аптеці мені давали ліки під запис. Людина бачила мене декілька разів, і вона мені давала під запис величезні сумки ліків. Десь 40 тисяч гривень у мене була одна накладна. Вона це все записувала, видавала і казала: "буде світло – тоді й розрахуєшся". Все. Ці ліки пішли на допомогу важкопораненим, літнім людям і для дітей було дуже багато, бо у бомбосховищах почали хворіти від холоду.
Коли почула про гуманітарну допомогу – вперше заплакала
Мені зателефонували і сказали: "Наташо, ти сьогодні зустрічаєш свою гуманітарку". І це під обстрілами люди привезли. Я була в такому шоці – була щасливою, коли отримала це. Вперше заплакала за цей час.
Просто в мене вже майже не було чим допомагати, в магазинах та аптеках майже нічого не лишалось: де-не-де була кукурудза та солоні огірки в баночках. Я розуміла, що якщо в магазинах нічого немає, в мене немає, і світла тоді не було – не могла придбати. Розуміла, що моя діяльність може припинитись і стільки людей можуть бути кинутими. І коли я отримала цей вантаж – я плакала.
Було лячно, але побоювань за себе не було
Вибухи лунали дуже часто. Але все одно ми розуміли, що їхати треба. І якщо це не авіація, то ми їхали. Було таке, що над нами свистіло. Було таке, що бачили, як летять ракети. Було, що коли ми приїхали, десь за 500 метрів від нас були вибухи – щастило, що сховище було поруч.
Було коли приїжджали до бабусь у віддалені райони нашого міста і там були вибухи – ми бігли, щоби віддати все і потім бігли до машини, щоби швидше виїхати. Бо ж доїхавши до них, ми не могли не віддати. Постійно були під сиренами, під вибухами. Раз було, що був настільки щільний обстріл, палало – ми змушені були розвернутись. Декілька днів спокійно, а так – постійні вибухи, сирени в додатках, бо не було світла. Постійний якийсь ризик.
Жодного разу не було побоювань за себе. Було лячно, коли в перші дні в сусідній будинок влучили, будинком пішла тріщина і частина снаряду потрапила в дитячу кімнату. Люди врятувалися, бо спали в іншій кімнаті разом з дитиною.
Коли була авіація – було гучно, то теж було трохи лячно, ми теж ховалися в бомбосховище деякий час. Але жодного разу не було думки, що все треба кинути. Бо ми розуміли, що ми, можливо, фізично та морально сильніші, ми молодші за тих людей, до кого ми їздимо. І наразі їм немає кому допомогти, бо більшість з них – це літні люди, родичі яких або поїхали, а вони самі не схотіли, або одинокі.
Всі хочуть перемоги
Літні люди часто жалілися, що погано себе почувають, але ні від кого я не чула, що треба все припинити, треба чи капітулювати, чи якось домовлятися – всі хотіли перемоги і незалежності. Це мене вразило найбільше. З неприємного: люди, які були бідні душею, на жаль, це все зараз ще більше помітно. Це також не дуже приємно: дивишся і розумієш, що людина насправді не дуже хороша. З такими людьми намагаєшся не спілкуватись просто.
Зараз взагалі болить те, що наші люди не розуміють, що нині не на часі сперечатись на будь-якому підґрунті: чи-то політика, чи-то соціальні якісь розбіжності між людьми. Ми повинні об'єднатися і всі разом прийти до цієї перемоги. Ми заслуговуємо на цю перемогу. І ті, хто цього не розуміє, вони розводять чвари і в соціальних мережах, і в чергах. А цього не можна робити, бо віник легко зламати по прутику, але коли він віник – його зламати дуже важко. І зараз нам треба, щоби всі прутики були вкупі. От це болить – що люди досі цього не розуміють, що ми граємо на руку ворогу, коли сперечаємось з будь-якого приводу, принаймні зараз.
А ще більше укріпилася в думці, що правильно душею обрала свого чоловіка. Бо це моя опора, це мій партнер. І навіть коли йому лячно (йому теж буває лячно, як і мені), але він все одно робить. Додалось поваги, додалось любові, додалось розуміння, що ми дивимось в одному напрямку. Думаю, що наша сім'я, як би там не було, стала сильнішою.
Коли стало тихо – я встигаю більше
Стало легше коли перестали лунати постійні вибухи. Коли стало тихіше – ми можемо більше справ робити, ми доїжджаємо до більшої кількості місць, доїжджаємо у віддалені райони нашого міста. Тобто, можемо надати більше допомоги. Бо, на жаль, коли той же ЗАЗ чи інші райони, де були постійні обстріли – нас просто туди не пускали. Зараз ми можемо це робити.
І люди вже можуть виходити з бомбосховищ потрохи і приводити своє життя до ладу: хоча би виходити до магазинів, приходити до себе додому, а не сидіти у бомбосховищі. Це, звичайно, полегшення, але все одно вночі ми прислухаємося. Був дощ – ми прислухались, було так гучно, ніби літак. Звуки авто, звуки вітру – все сприймається як літак. Озираєшся і намагаєшся зрозуміти, що це було.
Хотілося, щоби всі були людянішими
Хотіла б побажати кожному після цієї війни вийти чистішими. Дотримуватись більш людяних рис. Ми не повинні повертатися до того стану, в якому були до війни. Це дуже важливо, бо всі втрати будуть марними.
Після перемоги першим, що я зроблю – пофарбую волосся. Бо дуже хочеться змін. І хочеться, щоби після війни жінки не припиняли бути жінками. Бо я бачу очі жінок, які бояться виходити з бомбосховищ, очі дітей, які бояться виходити – їх витягують звідти. Хочу, щоб усі повернулись до нормального життя. Щоби цей страх трансформувався у силу, в розуміння того, що наше життя у наших руках. Щоби ми його міцно тримали, зігрівали і жоден день не віддавали ворогу.
Читайте також:
Монологи блокадного Чернігова. Жителька обласного центру пече хліб для містян та військовослужбовців
