Чернігівка Наталія Сергієнко живе в Іспанії 5 років. Від початку повномаштабного вторгнення російських військ до України жінка збирає гуманітарну допомогу, купує медикаменти, одяг та продукти, і все відправляє до України. В Іспанії жінка разом з іншими українцями виходить на мітинги. Там вони розповідають всім про наслідки війни. Наталія розповіла Суспільному про те, як допомагає українцям, про ставлення іспанців до війни і до росіян та як змінилося її життя після 24 лютого.
24 лютого у мене був вимкнений телефон, коли ввімкнула, отримала від брата повідомлення, що у нас почалася війна. Був великий шок. З цього дня і до сьогодні, наче все одним днем. Ти не розумієш всю ситуацію, яка відбувається. Ти мало спиш, мало їси, вночі прокидаєшся і наче літаки гудять. Мої рідні і друзі, які перебувають у Чернігові, весь час у підвалі сидять. Коли є зв'язок, вони пишуть про те, наскільки їм важко. Частина знайомих переїхала в інші міста на території України, похресники мої залишилися у Чернігові, мої однокласники, сусіди, моя тітка, мої брати теж у Чернігові. Один працює рятувальником, інший – в теробороні. Зв'язок з ними буває рідко. Моя мама, як відчувала, приїхала перед початком війни в Іспанію. Вона хотіла приїхати у березні.
Я намагаюсь донести людям, що у нас війна
Я живу у м. Херес. У групі “Хересани і слов'яни” почала писати, що в Україні війна. Там були російські, білоруські, українські учасники. Росіяни почали писати, що це “спецоперація”. Я намагалася до них донести правду, але половина не розуміла. Я кілька днів писала, але зрозуміла, що це безрезультатно і вийшла з групи.
Хтось писав, що в Санкт-Петербурзі піднімаються люди.
Ставлення до росіян в Іспанії змінилося з початком війни. Якщо прийде влаштовуватися на роботу людина з Росії та з України, то візьмуть українця. Іспанці дуже сильно підтримують Україну. Звісно, люди обіймають, ми плачемо. Люди кажуть, що у них “волосся дибом стає” від того, що відбувається в Україні. Я показую фотографії, що ось, отакі у нас будинки. Це моє місто – говорю (плаче), це моя школа. Дуже тяжко. У мене душа розривається, коли я бачу тих маленьких дітей. Я уявляю, що треба і памперс, і вода. Як вони без цього всього обходяться – просто без слів. Серце обливається, коли по телевізору показують маленьких дітей, які залишаються без мами і тата. Як дитина без батьків буде рости, з яким болем буде жити людина. Це не прощається, це не забувається. З цим людина буде жити все життя. Коли читаєш, що у Количівці бабусю вбили, а онук у 23 роки осліп. Ну як жити далі? Мені просто хочеться кричати, що в Україні війна (сильно плаче). Хочеться, щоби прапор наш бачили більше, знали, що ти з України. Хочеться показати, що ми нація, щоб нас підтримали. Ми всі тут віримо, що Україна переможе.
Допомагає кожна людина, яка може допомогти
У мене знайомі в різних містах, ми зідзвонюємося, і всі-всі допомагають. Збираємо, купуємо продукти, медикаменти, щось для військових. Місто у нас невелике – 200 тисяч населення. Орендуємо газелі, відвозимо у Севілью (місто розташоване в південній частині Іспанії, – ред.) і звідти фурами відправляємо на кордон до України, а там уже розподіляють далі. В основному це відбувається так: збираємо допомогу в іспанців, самі купуємо медикаменти, продукти, одяг. У нас є церква, там є священик Юрій. Все привозять туди. Все сортують. Потім веземо фурами до України.
У мене чоловік зі Львова, оскільки він живе уже понад 10 років в Іспанії, він знає багатьох іспанців, фірми. Вони часто самі пропонують допомогу з медикаментами чи ще чимось необхідним. Тому їм велике спасибі. Вдома стоять коробки, їх чоловік привіз. Я їх сортую, перебираю. Це маленька частина того, що ми відправляємо. Для військових сніданки упаковані є. Будемо на вихідних відправляти. Ми розуміємо, що потрібно найбільше для армії. З бронежилетами тут проблема.
В Іспанії проводять мітинги на підтримку України
На мітинги виходять люди, хто з України, хто з Білорусі. Іспанці теж виходять, щоб підтримати Україну. Всі підтримують, говорять, що у нас війна. Мітинги проходять по вихідних. У сусідніх містах також збираються люди – переважно на площах. Там прапори наші. Люди співають українські пісні, розказують про те, що у нас відбувається. Ми фотографії показуємо. Ми розуміємо, що можемо допомогти мітингами і гуманітарною допомогою. Кожен робить те, чим може допомогти.
Вражають історії людей
У мене загинула сім'я мого троюрідного брата. Вони жили біля 21 школи. Бомба впала до них на подвір'я. Загинув він і двоє його дітей, зять і бабуся. Дивом залишилась жива дружина. Тому, коли я читала історію, як це все відбулося і як вони помирали, як вона просила дочку свою, щоб вона не вмирала (плаче). І я тепер не розумію, як вона може жити, коли у неї забрали всю сім'ю. Це горе, таких історій дуже багато. Дуже шкода сиріт і калік, які залишилися. Всіх-всіх шкода.
Я вірю, всі вірять у перемогу
У нас дуже бойовий дух. Ми дуже всі згуртувалися. Це наша земля, ми повинні перемогти на ній. Ми боремося за свій дім, за своїх дітей, за свої сім'ї. Я дуже всім вдячна, хто бореться з ворогом. Я вдячна волонтерам, які працюють, ризикуючи життям. Ми хочемо дуже приїхати, хочемо, щоб все це закінчилося. За першої можливості ми обов'язково приїдемо. Будемо допомагати тим, хто потребує. Найбільше хочеться дітям допомогти – хоч маленькими подарунками, щоб хоч якось душу їхню залікувати.
Читайте також:
На Чернігівщині шукають зниклу вчительку: її рідні припускають, що дівчину полонили, щоб обміняти
