До Дніпра продовжують прибувати переселенці. Крім того, частина жителів міста виїхала у західні області України чи за кордон. Суспільне поспілкувалося з дніпрянками про те, як вони пояснюють своїм дітям, що відбувається.
“Маша дуже злиться, коли звучить повітряна тривога”
Ольга Левченко – співробітниця благодійної організації. Виховує одинадцятирічну доньку Машу. Розповідає: 24 лютого, у перший день повномасштабного вторгнення російських військ в Україну, вона намагалася не вживати слово “війна” при дитині.
“Ми сказали, що почалися бойові дії, були вибухи в різних містах. Спочатку трохи боялися, як їй про це говорити, чи вона не злякається. Але було очевидно, що замовчати це неможливо. Треба пояснювати, чому вона не пішла до школи, навіщо заклеювати вікна, навіщо збирати тривожні рюкзаки. Від реальності бігти неправильно”, – згадує Ольга.
За її словами, на те, що відбувається, дитина реагує спокійно. “Вона дуже гнівається через повітряну тривогу, коли ми кажемо, що треба іти в коридор. Ще не дуже розуміє, наскільки реальна ця небезпека, наскільки це близько. Засмучується, що треба переривати малювання чи гру”, – говорить Ольга.
Крім того, каже Ольга, Маша часто її заспокоює. “Вона називає себе моїм втішальним котиком. Коли баче, що я засмутилася чи плачу, приходить, обіймає, каже, що все буде добре”.
“Ми поїхали через ремонт”
Наразі Ольга Левченко займається волонтерством в одному з шелтерів для родин переселенців. Розповідає: британські журналісти попросили її записати інтерв’ю з дітьми.
“Була одна дитина, яка дуже нас здивувала. Вона сказала: їхня родина поїхала з дому, тому що там ремонт. Дуже видно, що батьки намагаються її відмежувати від усього, що відбувається. Але вона і сама не хоче нічого бачити і знати про реальність”, – говорить Ольга.
Інші діти, за її словами, знали, що сталося, казали, що їм було страшно. “Тим не менш, вони посміхаються, радіють. У них у шелтері багато аніматорів, багато друзів, вони зайняті увесь час. Виглядає так, що вони в хорошому психологічному стані. Звісно, вони сумують за домівкою. Але мені ще не зустрічалися діти, які перебували у повному шоці. Ця травма, я так розумію, переживається пізніше, роками”.
“Ми не ховаємо від Аліси свої розмови”
Анна Погорєлова розповідає: перші кілька годин вранці 24 лютого вони з батьком нічого не говорили дочці Алісі. Проте вона відчувала, що щось відбувається.
“Для мене було важливим, щоб ми сказали їй про це удвох. Ми акцентували на тому, що ми поруч, ми про неї турбуємося, і будемо робити усе для її безпеки. Важливими були і обійми, фізичний контакт”, – говорить Анна.
Родина Аліси вирішила їхати на Західну Україну. “Ми пояснили їй, що їдемо туди, де буде безпечно. Я попросила її зібрати валізу, скласти декілька улюблених іграшок. Вона почала зосереджено це робити. Під час подорожі вона розуміла, що не потрібно вередувати, треба трохи потерпіти”, – розповідає Анна Погорєлова.
Якщо Аліса питала, коли родина повернеться додому, їй пояснювали: коли буде безпечно.
За словами Анни, дорослі не ховають від Аліси свої розмови, обговорюють новини в її присутності, але без деталей. “Якщо у дітей є запитання, ми на них відповідаємо. Наші діти це чують, і у них в іграх проявляється це. Наприклад, вони грають в українських військових, які нас захищають. Я бачу, що є певна напруга. Думаю, це через те, що ми не вдома, Аліса не з друзями у школі. Періодично у неї це накопичується, стаються якісь істерики та сльози. Але я розумію, звідки це береться”.
Також, за словами Анни, її дитина менше за інших дітей включається у розмови про вбивства і побажання смерті ворогам. Батьки намагаються нагадувати їй про людяність.
У родині, за словами Анни, ніколи не притримувалися позиції, що дитина не зрозуміє якісь “дорослі” речі. На думку Анни, замовчувати те, що відбувається, буде набагато більш травматичним для її доньки.
Поради психотерапевтки
За словами сімейної психотерапевтки Ганни Гурко, подаючи інформацію, треба зважати на вік дитини. Найменшим пояснювати ситуацію коротко, простими словами. З підлітками вже можна ділитися окремим деталями. “Треба дотримуватися золотої середини, не треба надавати забагато інформації. Це мають бути якісь загальновідомі факти, і потім хай дитина сама ставить питання. Бо є діти, яким достатньо сказати, що відбувається війна, а є такі, кому треба знати подробиці. Важливо відповідати цим дітям, але також коротко, без додаткової інформації, яка не потрібна дитині, без надмірної емоційності. Бо вони будуть скоріше відчувати емоції, а не факти”, – говорить Ганна Гурко.
Якщо ви отримали тривожну інформацію, не треба одразу вивалювати це на дитину, каже Ганна. Почуття краще не ховати, проте дозувати: “Ми можемо називати свої емоції, і це буде корисно для дитини. Вона має орієнтуватися, що відбувається з батьками, бо інакше буде турбуватися. Або протестуватиме, або стане апатичною, закриється у собі”.
Психотерапевтка говорить: щоб привчити дитину серйозно ставитися до повітряної тривоги, треба подавати їй приклад, транслювати дитині свою поведінку. “Якщо дитина не хоче іти в укриття, ми їй кажемо, можливо навіть трохи жорстко: я розумію твої почуття, але ми зараз маємо бути там, тож зібралися і пішли. Дитина відчує ось цей спокій, відчує, що батьки впевнені, що їх не можна прогнути. Якщо самі дорослі не знають, чи треба іти, то і дитина буде вередувати”.
Для маленьких дітей Ганна радить створити якусь історію, пов’язану з переходом в укриття. Наприклад, рахувати, скільки разів сьогодні родина пішла в укриття, кого вони там зустріли.
“Маленьку дитину можна відволікти якимись піснями. Можна брати якісь ігри з собою, слухати музику. Обернути усе це на гру. Але якщо самі батьки у великому стресі, можна просто дати дитині телефон. Зазвичай я проти такого, проте дитині треба відкволіктися, поки дорослі не прийдуть до тями”, – пояснює Ганна.
Якщо батьки вирішили вивезти дитину у безпечне місце, на думку Ганни, не варто їй казати, що родина їде на відпочинок. Краще коротко, без додаткової інформації описати ситуацію. “Треба сказати прямо, як є: ми не знаємо, коли поїдемо додому, але як тільки ми зможемо, повернемося. Треба добирати такі слова, які будуть підтримувати. Наприклад, що це не назавжди, що головне, що ми поряд, ми у безпеці”.
За словами Ганни,отримавши досвід перебування у ситуації війни, дитина може стати більш чутливою чи агресивною, у неї можуть виникнути нові страхи. “Навіть та дитина, що виїхала за кордон ще у перший день, не буде почувати себе як раніше, бо так чи інакше вона щось втратила. Хай це була і лише улюблена іграшка”, – пояснює психотерапевтка.
Ганна говорить: важливо чути ці почуття дитини і показувати їй, що проживати їх – нормально.
Читайте також
- З початку війни на Дніпропетровщині народилося більш ніж тисяча дітей
- "Польський друг писав: найголовніше — життя твоїх дітей", — дніпрянка про те, чому виїхала до Польщі
Читайте нас у Telegram: Суспільне Дніпро
