"Коли літає і свистить, це не кіно і не мультик": історія військового з Харкова Олексія Кравченка

"Коли літає і свистить, це не кіно і не мультик": історія військового з Харкова Олексія Кравченка

"Коли літає і свистить, це не кіно і не мультик": історія військового з Харкова Олексія Кравченка Суспільне Харків

Харків'янин Олексій Кравченко зустрічає журналістів з котом на руках, навколо нього бігає песик. Чоловік середнього віку та міцної статури запрошує до квартири. Він не очікував такої уваги до себе — зізнається, що це його перша зйомка.

Олексій пішов на війну у 2015. Відслужив, але лишити побратимів не зміг. Що зрозумів на службі, чому повернувся і як розлуку із чоловіком та батьком переживає родина — матеріал Суспільного.

"Мені здавалося, до того я розумів життя"

Олексію Кравченку 42 роки. Наприкінці 90-х він пройшов срочну службу, працював у міліції. Перед початком війни на сході України був керівником кількох філій текстильного підприємства. Каже, пішов би на війну добровольцем, але у 2014 травмував руку. Мобілізували у січні 2015, Олексій служив у 92-й окремій механізованій бригаді.

"Коли тільки призвали, всі хвилювалися. Коли виїхали у сектор, то все сприймалося по-іншому. Розумієш, що до війни не 300 кілометрів, до ворога вже 200 метрів; коли літає і свистить, то це не кіно і не мультик", — розповідає Олексій.

Він згадує один переломний момент. На нічному чергуванні до українських позицій підійшла ворожа диверсійно-розвідувальна група.

"Я тоді чергував разом з побратимом на прізвисько "Зет". Він швидко зреагував, що є "приходи", немає "виходів". В мене був перевірений автомат, але я прикривав тил, і коли потрібно було стріляти, то в мене сталося три осічки поспіль. Я був впевнений, що зараз піде черга, але от, перша осічка — черги немає — розрив шаблону. Так само другий, третій раз. Вже волосся каску на голові підняли", — розповідає Олексій.

"Підскочив "Зет". Вже і хлопці прокинулись, але на цьому місці були ми вдвох. Він стріляв одиночними, залишилось патронів вісім. Сказав мені перезарядитися, це мене трохи вивело зі ступору. Я поміняв магазин, відстріляв і цей, і старий. Далі все було добре. Але в момент, коли тебе підводить зброя, замислюєшся про те, скільки всього не встигнув, скільки планів порушено моїх, дітей, дружини. Це був трешак. Хоча до того моменту мені і здалося, що я зрозумів все життя", — каже боєць.

"Життя краще зберігати, а не забирати"

У 2016-му після мобілізації півтора року був на позиціях як волонтер: "Я розумів, що недопрацьовую. Щоразу приїжджаєш до хлопців і осягаєш, що залишиш все, що привіз, і поїдеш. А хлопці там лишаються. Відчуття наче тікаєш".

На початку 2017-го Олексій випадково прочитав допис про вишкіл "Госпітальєрів" — добровольчого батальйону медиків.

"Ми як приїхали, головний інструктор "Фрост" (помер у березні 2019 року — ред.) сказав: "Ви пожалкуєте, що сюди приїхали, але вам сподобається". Було тяжко, все було максимально наближено до реальності — поранення, кров, розтяжки, вибухи", — згадує Олексій.

"Запитайте в доньки, як це — чекати папу з війни": історія парамедика та бійця Олексія КравченкаФото Олексія Кравченка

З командиркою батальйону "Госпітальєри" Яною Зінкевич

Після вишколу він вирішив залишитися у медичному батальйоні: "Війна точно має вплив на людей. Ти відчуваєш цей поклик. Є люди, які кажуть, що треба їхати вбивати. Я такого поклику не маю. Пішов до "госпів", бо життя краще завжди зберігати, а не забирати".

Він був із "Госпітальєрами" більше трьох років, провів близько десяти ротацій в різних локаціях — Водяне, Мар'їнка, Авдіївка, Щастя, Попасна.

"В мене завжди був інтерес до медицини. В родині немає лікарів, проте сестра працювала лаборанткою в 2-й міській лікарні, мама була дезинфектором. Постійно щось бачив, читав про це. На початку лютого 2015-го послухав лекцію з парамедицини. І я вже подумав: "Вау, це ж моє!". Ці знання мені пригодилися, бо у побратима був пневмоторакс. Я зробив трошки не так, як треба було зробити, проте основні дії зробив правильно. Потім питав в інструкторів, чи все правильно, вони мене поправили", — розповідає Олексій.

"Запитайте в доньки, як це — чекати папу з війни": історія парамедика та бійця Олексія КравченкаФото Олексія Кравченка

Так само як і батько, вишкіл пройшов син Єлисей. На той момент йому було 15 років. На іспиті Олексію довелося імітувати пораненого, але син не знав, що там буде батько. Попри такий сюрприз, Єлисей впорався. Знання хлопцю знадобилися: за словами батька, одного разу Єлисей допоміг перехожому, якому стало зле, нині син навчається у фармацевтичному університеті.

До парамедиків на фронті бійці звертаються з різних питань, каже Олексій: "Ставляться до тебе, ніби ти терапевт, хірург, окуліст і все одразу. Буває таке, що кажу: "Хлопці, я можу тільки хлоргексидином подряпину заприскати чи в крайньому разі накласти турнікет, але далі відповідальність я не несу, тож пігулки від тиску давати не можу". Я ж парамедик, ми надаємо першу домедичну допомогу — зупинка кровотеч, відновлення дихання. Але це не терапія, хвороб ми не лікуємо".

Військовий радить усім повчитися у "Госпітальєрів" — через доступність, цікавість і справжність вишколів.

"Все, що роблю, роблю заради родини"

У 2020 боєць повернувся до 92-ої бригади: "Цивільна робота в мене є, але вона не давала змоги віддавати належним чином свій борг державі. Це голосно сказано, але було вже стільки товаришів, друзів, які були на сході. Та й дружина сказала: "Що так я тебе чекаю — що так чекатиму".

Олексій у шлюбі з Тетяною 20 років, мають двох дітей: крім 18-річного Єлисея, є 9-річна донька Єва. На початку війни в родині був страх: "У 2014, коли все починалося, ми однаково дивилися на всі речі, які відбувалися на Майдані, в Криму: Україна єдина, Україна наша, вільна, соборна, незалежна. Проте, як і більшість людей, ми не вірили, що Крим могла захопити Росія, бо це ж "брати наші". В той самий час я дивився на ситуацію, як чоловік і як захисник, а дружина — як мама. Був момент, коли Гіркін був під Ізюмом, коли був захоплений Слов’янськ. Було все так сумбурно і незрозуміло".

"Запитайте в доньки, як це — чекати папу з війни": історія парамедика та бійця Олексія КравченкаСуспільне Харків

У Харкові Олексій бачить, що для людей немає війни, її просто не існує: "Буквально того року, на заняттях, куди ходить моя доня, одна з мам сказала: "Так війни ж вже немає". На що моя дружина відповіла: "То ходіть, запитайте в моєї доньки, як це — чекати папу з війни".

Військовий розповідає, як війна впливає на стосунки між людьми: "На війні по нас стріляють — в нас стрес, по нас не стріляють — стресу немає. А ті, хто чекає — вони не знають, коли саме стріляють. Тому вони бояться постійно. Цей стрес — горор — у них постійно. Вони самі собі малюють більш чи менш яскраву картинку. Плюс — вони ж завжди думають, що коли солдат дзвонить додому і говорить, що в нього все добре, то напевно бреше".

Він визнає, що, коли відсутній, усі домашні обов'язки лягають на жінку. Щоб уникнути переживань, вона поринає у справи і приймає рішення сама.

"Коли я повертаюся додому, хочу бути корисним, допомагати, щоб дружина відчувала, що я вже вдома. Вона це бачить, відчуває мою допомогу, але коли починає сприймати допомогу, то захисна реакція, за якою вона сховалася, її психіка сприймає це як відкат. Їй було трошки комфортніше, коли вона самостійно приймала рішення. Я починаю допомагати, і вона повертається в той стан, коли я пішов, можливо, боїться, що я знову її покину", — на фоні цього може виникати конфлікт, каже Олексій.

"Запитайте в доньки, як це — чекати папу з війни": історія парамедика та бійця Олексія КравченкаФото Олексія Кравченка

У вільний час вони стараються частіше бути разом та не тримають один від одного секретів. Олексій розповідає Тетяні все, що було на війні; Тетяна — все, що було вдома.

"Діти все пам’ятають"

Олексій показує свої нагороди: "Форма не ЗСУшна, але в 15-16-му ми так всі ходили". Госпітальєрський шеврон, різні медалі". Нагороду від президента боєць ще не почепив.

Має декілька аптечок: "Одна їздить зі мною постійно і в цивільному житті. Є набедрена платформа, з якою я буваю в секторі, тут все справжнє, НАТівське. Є додаткова аптечка, запасна, ношу з собою теж в секторі. Є ще звичайна, ЗСУшна. В мене купа "солдатчини". Дружина сміється, що спорядженням, формою, аптечками забит весь вільний простір в квартирі: "Треба знімати окремий гараж".

"Запитайте в доньки, як це — чекати папу з війни": історія парамедика та бійця Олексія КравченкаСуспільне Харків

На думку Олексія, найтяжче на війні — "неможливість планувати": "Ситуація може змінюватися кожні десять хвилин. І важко навіть запланувати поїсти, вже не кажучи про родину. Дитина дзвонить, питає: "Тато, коли ти приїдеш?". А я не знаю, що відповідати, ну коли я приїду? А ці ж діти такі, що як скажеш — так і маєш зробити, вони все пам’ятають".

Він згадує про прострочені квитки до театру і відкладені плани на відпочинок.

"Страшно щось запланувати, можуть з’являтися якісь забобони, бо думаєш: "Якщо щось запланував, то це не вийде, бо тебе вб’ють чи ранять". Один дядько захотів собі зробити татуювання на всю руку, йому ту руку і відірвало. І після цього думаєш, що краще не планувати. А без планів жити важко", — вважає Олексій.

Військовий каже, через війну став любити тварин більше за людей.

"Війна — це бруд. З людей вилазить все справжнє: і позитивне, і брудне. Цікаво спостерігати за людьми і обставинами, за людськими трансформаціями. Спочатку людина може позиціювати себе як героя, а при першому пострілі вона тікає геть з окопу і кричить "відпустіть мене до мами". Буває і навпаки. Інколи люди роблять такі героїчні вчинки, яких від них не очікуєш. І після цього починають в себе вірити. Це все абсолютно індивідуально. Наша психіка доволі непередбачувана. Але я не можу засуджувати, адже ніколи не знаєш, як поведешся в тій чи іншій ситуації, допоки в ній не побуваєш", — каже Олексій Кравченко.

Читайте також

"Її не зупиниш ніколи": історія Яни Червоної, яка загинула на сході України

Категорії
ПолітикаЕкономікаКультураСвітСпортВідеоПодіїТоп дняПриродаРегіониСтильДітиНаукаТехнологіїУрбаністикаЇжаДомашні твариниЛюди