"Мене чекають". Розповідь політв'язня з одиночної камери

"Мене чекають". Розповідь політв'язня з одиночної камери

Ексклюзивно
"Мене чекають". Розповідь політв'язня з одиночної камери Громадянський журналіст Осман Аріфмеметов, з 2019-го незаконно утримується окупаційною владою Криму. Фото: Кримська Солідарність

У списку українських політв’язнів – 111 людей із Криму. Більшість — кримські татари, мусульмани, арештовані ФСБ за причетність до «діяльності терористичної організації». Спочатку їх судять у військовому суді Ростова-на-Дону, а потім етапують у російські колонії за тисячі кілометрів від дому. Там вони ризикують провести в ув’язненні від 13 до 19 років.

Сьогодні це можна назвати «гібридною депортацією». Лише замість товарних вагонів і бійців НКВС — автозаки та співробітники ФСБ. У 1944 році влада переконувала людей, що кримські татари — дезертири, зрадники, колабораціоністи й учасники бандформувань, а тепер їм навішують нові ярлики — екстремісти й терористи.

Історія політв'язня Османа Аріфмеметова — промовиста ілюстрація десятків кримінальних справ проти кримських татар. Вона — про життя людини, яка 2014 року несподівано стала заручником іншої держави у власному ж домі. Вона — про ісламофобську пропаганду й викривлене «антитерористичне законодавство» Росії, що перетворили звичайного кримського мусульманина в «особливо небезпечного злочинця» та фігуранта найбільшої «Справи Хізб ут-Тахрір», де на лаві підсудних — 25 кримськотатарських активістів.

А також це історія про математика, який несподівано для себе став громадянським журналістом «Кримської солідарності». Його тексти, написані в СІЗО, — правдиві, щирі та добре пояснюють, що таке в'язниця в Росії.

Осман вірить, що влучно підібрані слова спроможні змінити обставини, навіть якщо здається, ніби цього замало для помітних зрушень. Його розповідь з-за ґрат звучить переконливіше постанов силовиків, прокурорів і суддів, які відродили радянську практику репресій проти кримських татар за віру і громадянську позицію.

Окупаційна влада Криму утримує Османа Аріфмеметова з 2019 року. Суспільне публікує його розповідь про перебування в одиночній камері.

Перша перевірка

У в’язниці все швидко змінюється. Це добре, адже все може змінитися на краще. Але стабільності немає, тому звикати до хорошого не варто. На жаль.

7:00

Прокидаюся від звуку відчиненого «кармана»Віконце в дверях камери. Вартовий і баландерВ'язні, які співпрацюють з адміністрацією слідчого ізолятора з’являються у віконечку.

Зіскакую з ліжка зі словами «Що сьогодні?». Поки баландер перераховує, я помічаю на його лівому лікті якесь татуювання. Правою рукою він простягає пів буханки хліба — денну норму арештанта.

— Нічого не потрібно, — згадую про вчорашній суп, приготований за допомогою кип’ятильника.

Лягаю знову, але не можу заснути. Перед очима курячі яйця і молоко в тетрапаках із візка баландера. Підходжу до дверей і кілька разів стукаю по віконечку. «Зараз», — кидає прапорник, який супроводжує баландера.

— А яйця? — звернувся я у знову відчинений «карман».

— Не передбачено, — відповів прапорник.

— Чому?

— Тому що вас немає в списку дієти, — поважним тоном промовив баландер.

— Передбачено, бо я в туберкульозній камері, — впевнено сказав я. — Щоб вилікуватися. Тьху. Але ж я не хворію. Хай обереже Господь.

— Для профілактики, — пояснив прапорник і додав: — Але не передбачено.

Наполягати далі я не став. Тим більше Іслам забороняє. Та й розмовляти почав лише, щоб урізноманітнити нудні дні, схожі між собою, як краплі дощу. За весь час перебування у цій камері вперше бачу молоко і яйця. Мабуть, перевірка була.

Сонячні промені виграють на невеликому столику. Уявивши себе на маленькій кухні свого дому, починаю снідати. «Холодний блок» — так називається місце мого перебування. Тут тільки одиночні камери. Полуденне сонце сюди не потрапляє, тому влітку тут холодно. Звідси й назва.

Треба терміново сходити в туалет, бо зараз буде перевірка. Унітаз розташований біля самих дверей — у вічку, тим паче через відкрите віконечко, все проглядається. Одного разу жартував над знайомим постовим:

— Все ходиш і підглядаєш?

— Не підглядаю, а спостерігаю.

Почистив зуби, помив чайник. Тільки зібрався закип’ятити воду, як задзвеніли ключі. Брязнув замок і засуви, двері зі скреготом відчинились. Ранкова перевірка.

До камери підійшли два контролери. Один пояснив жестом на відеокамері, що це особистий огляд, і увійшов. Інший біля дверей витягнув білу папку з написом «№80» і промовив із вдаваною вагомістю: «Ім’я, прізвище, дата народження, стаття». Я вирішив підіграти: «Аріфмеметов Осман Фератович, 28.08.1985 року народження». Розглядаючи краєвид міста з відкритого вікна, я вів далі: «Стаття двісті п’ять і двісті сімдесят восьма».

— Заходимо, — сказав контролер.

— А частина яка? — продовжував інший.

— Частина? — я повернувся і глянув у картку, але прапорник рефлекторно притиснув її до грудей. — А що там за смужка? Уже підмалювали?

— Яка смужка? — не зрозумів молодий прапорник.

— Ну, екстремізм, втеча, суїцид.

— Нема там у тебе смужки.

— А що тоді?

— Тільки позначка, що ти пишеш багато заяв.

— А якого кольору? — засміявся я.

Довго вагаючись, прапорник зрештою сказав: «Синього». Мабуть, пригадував кольори.

Терапевтка

Дивлюся на себе у дзеркало — знову помічаю на шиї рожеві плями, які з’явилися ще два дні тому. Можливо від стресу. Постійні зміни камер змушують звикати й адаптовуватися до нових співкамерників, нової атмосфери й нових проблем. Раніше зайшов у камеру — і потихеньку звикаєш, налагоджуючи життя. А зараз усе мінливо. Потоп і проблеми з електрикою у старій камері, дводенна камера з усіма умовами, сирий карантинний ізолятор, тісна одиночка.

Плями виступили у вигляді чи то півмісяця, чи то сузір’я. Може, це карта, що вказує шлях по зоряному небу? Цікаво, коли людина сходить з розуму, вона усвідомлює, що її думки вже не нормальні?

Заварюю зелений чай з мелісою і цедрою лимона. Цукру нема, тому додаю у воду три карамельки. Ретельно перемішую. Сьорбаючи чай, починаю читати номер «Нової газети» двомісячної давнини.

"Мене чекають". Розповідь політв'язня з одиночної камери. Ілюстрація: Артем КрепкийІлюстрація: Артем Крепкий

"Мене чекають". Розповідь політв'язня з одиночної камери. Ілюстрація: Артем Крепкий

Читання перериває прогульникСпівробітник слідчого ізолятора, який стежить за порядком у коридорі та в блоці Вова. Відкриває двері, тримаючи в руках папери.

— Ходімо до терапевта, — каже він.

— Я думав, на прогулянку.

— Сьогодні п’ятниця, санітарний день, прогулянки нема.

Я одягаю футболку й виходжу.

Одразу за поворотом на цьому ж поверсі кабінети медико-санітарної частини. Хтось із арештантів ще на прийомі в терапевта, тому я чекаю в коридорі.

— Одному не нудно? — запитує Вова.

— Трохи, особливо знаючи, що десь гай-гуй МахачкалаНа тюремному сленгу означає шум та розмови у загальній камері утримання, — витримуючи паузу, відповідаю. — Одного разу в загальній камері я прокинувся від шуму й запитав, чи я у в’язниці, чи у БуйнакськуМісто в Росії, звідки родом ув'язнені, яким Аріфмеметов робив зауваження.

Мої слова розсмішили добродушного Вову.

— Котра година? — запитую в нього.

— Я не ношу годинника. Набридає постійно дивитись на час, — Вова кілька разів злегка підіймає руку — ніби дивиться на наручний годинник. Підходить до старого телефону й додає: — Зараз дізнаємось.

9:50

З кабінету виходить арештант — я сміливо заходжу, не дочекавшись дозволу. Звертаюся до терапевтки Марини Олександрівни: «За якою заявою ви мене приймаєте?»

— У мене дві ваших заяви. Невропатолог у відпустці, тому приймаю я, — її очі видають втомлену байдужість.

— У мене проблема з ногою. В одиночці сухо, тому біль стерпний. Але на першому поверсі, у попередній камері, вогкість жахлива — нога сильно боліла. Запишіть мене, будь ласка, на візит до невропатолога, може, він поставить діагноз і порадить мазь чи хоч якісь вправи.

Лікарка покірно ставить у журналі запис, і я розповідаю про плями з другої заяви, які виникли знову.

— Це рожевий лишай, грибок. Він може з’являтися, доки не вилікуєте. Треба мазати «Клотримазол» і пропити «Флуконазол», — протягує мої заяви і додає:

— Лікар прийняв, і підпис.

— А ви можете написати, які ліки?

Поки терапевтка записує рецепт, я розглядаю свої заяви з червоними порядковими номерами в журналі реєстрації скарг і заяв.

— «Флуконазол» є у фельдшера, мазь замовте через родичів, — дає мені рецепт.

Унизу своєї заяви я дописую ручкою «Лікарем прийнято», а на іншій — «Записаний до невропатолога». На обох ставлю підпис і дату «21.05.2021».

Іншим теж треба

Коли повертаюся, заглядаю у вікна продолуКоридор, у який виходять двері з камер, користуючись короткочасною можливістю милуватися природою. Ніби намагаюся зберегти зв’язок, який грубо обірвали з волею і світом. Частиною якого я колись був. Боюся втратити цей зв’язок.

Водночас дедалі більше вживаюсь у тюремний світ — світ відторгнених. Час залишив свій слід — в’язниця змінила й мене.

У камеру заходжу з думкою, що прогулянки не буде й слід зайнятися гімнастикою, бо за здоров’ям треба стежити. Тут це складно робити. У тісній камері все на відстані витягнутої руки.

Щоб виконувати вправи руками, треба ставати вздовж між лавкою і ліжком. В інших місцях заважають віконні ґрати, навісна шафа, туалетна перегородка або умивальник. Але це місце настільки вузьке, що я піднімаюся на лавку, щоб могти нахилятися. Віджимання і прес роблю на нарах.

А ще 2 роки тому в цих камерах тримали по двоє людей.

12:00

Під час обходу фельдшерка підійшла до дверей — на мій рецепт видала лише 4 капсули «Флуконазолу». Запитую про мазь. Вона дістає майже закінчений тюбик. Подумав, що віддасть, але вона запропонувала лише витиснути мазь мені на палець.

— Саме збирався помитись, — кажу їй.

— Ну, дайте пакетик якийсь. Я туди видавлю, — пропонує лікарка.

— А тюбик не можна? — не здаюсь я.

— Іншим теж треба.

Я подаю їй помиту кришку від пляшечки кефіру. Дивлячись, як вона ледь витискає залишки мазі, я не витримую: «Ашалеть», — так емоційно висловлюють подив місцеві дагестанці, — а наступному що залишиться?».

До обіду залишалося небагато часу. Я вирішив вимити підлогу і помитися, бо після невеликого тренування спітнів. Випив капсулу «Флуконазолу», наніс мазь перед дзеркалом. Сів за щоденник.

Особистий час

Через певний час знову відкрилось віконечко.

— Шо там? — кинув заїжджену фразу.

— Суп на перловці, каша горохова із пшоном і тушонка, — перечислив меню баландер.

Перловку не люблю. Подав посуд на кашу й тушонку з яловичини.

— Що це таке? — обурився я, вказуючи на м’ясо.

— Норма 50 грам, — відповів баландер, думаючи, що моє обурення пов’язане з об’ємом.

— Ні. З чим це змішано?

— Як вже є.

Стукіт закритого віконечка перериває наш короткий діалог.

Маленька частина м’яса перемішана з морквою і цибулею. Страва щедро присмачена олією. Тошно дивитись. От пройдисвіти, оббирають порядного арештанта. Розізлившись, поїв каші з квашеною капустою, яку дружина замовила через сервіс «ФСИН-покупка»Інтернет-сервіс, через який рідні можуть замовити ув'язненим харчові продукти та особисті речі.

Після обіду взяв омовіння. Стаю на молитву. Намаз здійснюю на ліжку через обмежений простір на підлозі. Після закінчення молитви не поспішаю вставати. Прошу у Всевишнього терпіння і стійкості, щоб якнайшвидше звільнитися, повернутися до сім’ї, обійняти й розцілувати дітей.

Коли я був на свободі, то по п’ятницях ходив у мечеть на колективний намаз. Умиротворення і покірність Богу наповнювали моє серце. Після намазу ми спілкувалися з друзями. Атмосфера братства не відпускає мене. Спогади змушують тужити. Активне життя змінилося на уповільнений плин часу. Безперервне спілкування з людьми — на спілкування зі самим собою. Душа закрита, рот зашитий.

Слухаю і розглядаю обрис міста. Долітає рев моторів і сигнали автомобілів. Шум є, а руху нема. Але вночі баштові зводи з дальнього будівництва, прикрашені ліхтарями, жваво рухались то в одну, то в іншу сторону.

Я починаю засинати й забуватися. Прокидаюся від раптового рипіння дверного віконця. Розкриваю очі, ліниво перекидаючись на бік. У чиїхось руках бачу папку з паперами.

Принесли повідомлення про судове засідання через відеозв’язок із Кримом, призначене на 25.05. Будуть розглядати мою скаргу на обмеження мого ознайомлення з матеріалами кримінальної справи. Апеляція була подана 26 жовтня минулого року — 7 місяців тому. За цей час в інших фігурантів нашої справи відбулось уже 4 посутні процеси за такими апеляціями.

Отримав копію апеляційної скарги й стандартно підписався на кількох аркушах: сьогоднішня дата, слово «політв’язень», підпис.

Знову ліг на нари — горілиць, хапаючи тифозне повітря камери. Остаточно так і не прокинувся. Одиночка мала б виховувати жорстку дисципліну, а мене навпаки — розслабляє. Як я вийду до людей? Не буду ж я тут сидіти постійно. Ще здичавію. Уже стаю розсіяним.

Хвилин за десять почув, що наближається вечірня перевірка. Розглядаючи біля вікна деталі іншої частини міста, запитую в офіцера точний час.

16:30

Повертаюсь у камеру з бажанням трохи попрацювати перед судом. Перечитавши апеляційну скаргу, розумію, що треба підготувати деякі документи. Зокрема, клопотання про перекладача з російської на кримськотатарську і про вимогу брати участь у судовому процесі поза межами «акваріуму»Судова клітка, в якій тримають обвинувачених.

Ще одне з моїх занять у камері — ручна робота. Зараз працюю над військовим винищувачем із сигаретних упаковок. Деталі вирізаю лезом від бритви, а склеюю зубною пастою, яку видають у СІЗО. Склеєні елементи притискаю книгами.

До ґрат у мене прикріплений імпровізований перекидний календар із сірникових коробок, який зробив табасаранець. З ним я познайомився в карантинному ізоляторі. Виходить, є користь і в змінах камер — збільшується коло знайомств.

Беру до рук книгу «Неділя» Л. Толстого. Він описує психологію суддів, в’язнів, чиновників, дивовижно точно помічаючи деталі характеру й почуття.

Думаю про волю. Що там відбувається? Іноді стає понуро без телевізора. Без новин я почуваюся відірваним від світу і подій у ньому. Усвідомлюю, що не хочу бути осторонь політичного життя і боюсь відстати від світових процесів. Як втомлена дитина, яка не йде спати й капризує, бо не хоче нічого пропустити. Що ж, а для мене зараз Всевишній підготував усамітнення. Головне, провести час із користю.

Вечірні тіні

18:30

На вечерю картопля, риба, чай — беру все. Цього разу риба ціла. Зазвичай приносять кашу з кістками, які залишаються в кінці. Як називає сам баландер — «могила». Хочу дізнатись ім’я баландера і значення його татуювання — зі сколопендрою на весь лікоть.

"Мене чекають". Розповідь політв'язня з одиночної камери. Ілюстрація: Артем КрепкийІлюстрація: Артем Крепкий

"Мене чекають". Розповідь політв'язня з одиночної камери. Ілюстрація: Артем Крепкий

Картопля, як завжди, недоварена — доварю сам, щоб не було нестравності. Додам ще обідньої тушонки і відварю гречку в пакетиках. Поспішати нікуди: черг до столу нема, як і до умивальника з мискою чи туалету. Тому лише замочую одяг, а виперу пізніше.

Поки їв рибу, зварилася гречка. Висипав її у чашку, заправив майонезом і сіллю. Помив посуд і поправ. До цього часу приготувалася картопля з м’ясом.

Знову займаюся ручною роботою — збираю крила й корпус літачка. Завершуючи цю роботу, подумав, що вже можу написати мануал «Чим зайняти себе в одиночці».

Прозвучав Азан — час для молитви. Тіні заплавали по стінах, повторюючи мої рухи. Помолився і втупився очима на віконні ґрати. Темно й порожньо. А в затопленій камері я вирощував у цьому місці зелену цибулю.

Наступає ніч. Мимоволі пригадую рядки з пісні, які співаю не соромлячись.

Нiч яка мiсячна

Зоряна, ясна

Видно хоч голки збирай

Вийди коханая працею зморена

Хоч на хвилиноньку в гай

Згадую дружину. На її плечі лягло немало проблем.

Від роздумів про своє життя починає стукотіти у висках. Трохи заздрю людям, у яких немає душевних тривог через роздвоєння — ідеальне життя. А в мене — постійні труднощі. Були і є, ніби я їх сам постійно генерую. Збожеволіти можна.

Мою увагу привернув цегляний виступ у найближчій багатоповерхівці. Вдень так чітко не видно. Однак зараз, коли останні промені сонця відбиваються на вікнах будівель і золотавий колір неба вже тьмяніє, але вогні в домівках ще не засвітились, на чорному фоні помітно червоні літери: «БЯ ЖДУТ». Напевно, хтось так залишив послання у в’язницю. «ТЕБЯ ЖДУТ». Мене чекають. Батьки, дружина, діти, друзі.

Текст: Осман Аріфмеметов

Передмова: Лутфіє Зудієва

Редактура й переклад: Марія Горбач

Ілюстрації: Артем Крепкий

Більше про переслідування кримських татар окупаційною владою слухайте у подкасті «Справа 25» на платформах SoundCloud, Apple Podcasts, Google Podcasts.

Дивіться і читайте також: "Самоповернення в Крим". НАШІ 30 – документальний серіал до 30-ліття Незалежності України

Читайте нас у Telegram: головні новини України та світу

Станьте частиною Суспільного: повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Користувачі акаунтів Google можуть заповнити форму тут. Ваші історії важливі для нас!

Категорії
ПолітикаЕкономікаКультураСвітСпортВідеоПодіїТоп дняПриродаРегіониСтильДітиНаукаТехнологіїУрбаністикаЇжаДомашні твариниЛюди