"Такі хлопці не здають державу" - на Сумщині згадують Олександра Шкурка

"Такі хлопці не здають державу" - на Сумщині згадують Олександра Шкурка

"Такі хлопці не здають державу" - на Сумщині згадують Олександра Шкурка

Йому мав виповнитися 41 рік сьогодні, 7 лютого 2020 року. Майор 72 окремої механізованої бригади Олександр Шкурко був розстріляний бойовиками на Сході України у серпні 2014 року.

На Схід Олександр Шкурко попросився сам, був навідником-артилеристом. У липні 2014 року важкопоранений майор потрапив у полон до проросійських бойовиків між Григорівкою та Таранами Донецької області. За два дні йому дозволили зателефонувати рідним з лікарні у Сніжному. Пізніше ДНРівці почали телефоном вимагати гроші у дружини Олександра за лікування. Леся вислала спочатку 500 грн, потім 20 тисяч, не знаючи, що її чоловіка 5 серпня вже розстріляли.

Колишня піонервожата Краснопільської школи, а нині вчителька української Олена Прийма, говорить що їх було чотири шкільних друга. Вони потімразом і вступили до військової кафедри Сумського держуніверситету. "Саша Шкурко, його брат Коля Шкурко, Олег Тимосевич і Сергій Лукаш - це якраз були ті хлопці, з якими я починала свою роботу, тому що тоді я була іще зовсім молода дівчина, яка щойно закінчила школу і почала працювати піонервожатою. І це та була група підтримки, ті учні, які завжди були поряд. Коли щось не виходило, то він умів підбадьорити настільки, що хотілося далі продовжувати і йти до поставленої мети. Сила волі, стрижень, який дійсно доводив, що цей хлопець вольовий і багато чого досягне в житті", - говорить вчителька української мови Краснопільської школи Олена Прийма.

У Олександра є менший брат Микола, розповідає мати, Валентина Шкурко. Коли старший почав навчатися на артилериста у Сумах, менший дуже скучав за братом: "У нас сім’я – всі військові. У мене брат єдиний, старший на три роки, він закінчив військове Харківське і був також військовим – морська авіація під Владивостоком. Він 32 роки прослужив. У його син – також військовий. І оце ж брат приїжджає, їм розказує. Мамо, я буду воєнним, я буду, як дядько Сашко, – воєнним. А я кажу меншому: а ти ким? В них рік різниця. А він так помовчав: мамо, а я буду танкістом. Я кажу: синок, тільки не танкістом!"

Віта Новікова була однокласницею Олександра Шкурка. Розказує, що його парта була першою біля вікна: "Пам’ятаю його: веселий, стрункий, смаглявий красень. Він, до речі, коли посміхався, в нього завжди на обличчі були ямочки. Саме цим він приваблював дівчат. Любив він дуже уроки фізкультури, тому приймав активну участь у різних змаганнях. Олександр дуже любив точні науки і, пам’ятаю, що дуже часто вступав у різні дискусії з вчителем математики Сергієм Павловичем".

Вчитель фізкультури згадує, що Олександра Шкурка цікавили різні види спорту. "Хочеться сальто поробить. Я дістаю лонжу, закриваємось у залі, зліва, справа отут, щоб не травмуватись, пробуємо. Хочеться бокс, рано чи пізно хлопцям хочеться за себе постояти. Розкажу, що це травмонебезпечно, в школі не можна, але спробували. Жага така була до життя... І тоді, в кінці-кінців, я такий висновок і зробив: такі хлопці не здають державу. Так і сталося», - говорить вчитель фізкультури Краснопільської школи Олександр Голота.

Брат Олександра, Микола, нині продовжує службу в армії. "Кажу: синок, я чула, як одного немає, то другого не посилають. Він каже: ти думаєш, мамо, я "косити" буду? Ні, я поїду за братана розплачуватися", - говорить мати Валентина Шкурко.

Посмертно Олександру Шкурку присвоєно звання полковника. Він нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня. Навпроти школи, де він навчався, є алея слави Героїв Радянського Союзу часів Другої світової. Там є меморіальна дошка рядового сапера Романа Шкурка. Двоюрідний дід Олександра відзначився при форсуванні Дніпра в районі Вишгороду Київської області у жовтні 1943 року.

На Київщині, у Білій Церкві, на Алеї Слави, похований Олександр Шкурко - там, де лишилися дружина і син Назар.

Категорії
ПолітикаЕкономікаКультураСвітСпортВідеоПодіїТоп дняПриродаРегіониСтильДітиНаукаТехнологіїУрбаністикаЇжаДомашні твариниЛюди