Будівельний кран підіймає важкі побиті бетонні плити, що звисають на арматурі, ніби ганчірки. На бетоні видно сліди блакитних візерунків, на гачку досі теліпається жовтий кухонний рушник. Стояк, де розташовані кухні, з першого по девʼятий поверх відкритий ніби на долоні. З цих кухонь визирають розчахнуті чужі холодильники, розкидані табуретки і відблискує скло на диво вцілілих сервантів.
14 травня близько четвертої години ранку в Дарницькому районі Києва російська балістична ракета влучила в панельну девʼятиповерхівку. Удар зруйнував 18 квартир — частину пʼятого підʼїзду. Переважно це однокімнатні квартири, ванни й кухні двокімнатних, сходи в підʼїзді й шахта ліфта. Станом на 16:30 рятувальники повідомили про вісьмох загиблих і щонайменше 40 постраждалих — як поранених, так і тих, хто не міг евакуюватися самостійно.
Скільки ще мешканців залишаються під завалами — невідомо, оскільки рятувальники продовжують отримувати заявки від людей, чиї близькі могли перебувати в будинку.
Що відбувається біля знищеного підʼїзду — в репортажі Суспільного.
Коли 18-річний Іван почув, як летить ракета, встиг лише закрити вуха руками, як одразу пролунав потужний вибух. Хлопець побіг до балкона й дивився, де прилетіло, побачив стовп диму й вогонь і зрозумів, що це будинок, де живуть його друзі та знайомі. Іван із батьком схопилися на ноги, вдягнулися й побігли до будинку. Коли вони прийшли, Іван побачив кількох знайомих, які виходили з підʼїздів. На завалах уже працювали рятувальники й невелика група добровольців із будинку.
— Тато мене не пустив би допомагати, тому я його обійшов і сам заліз на гору завалів, — розповідає Іван. — Горів вогонь, усе диміло. Спочатку я допоміг поліцейському спустити жінку з інвалідністю — вона не могла ходити й поліцейський виносив її на руках. Потім я повернувся на завал і почув біля ДСНС-ника страшний жіночий крик.
Іван із рятувальником почали розкопувати жінку. Відкинули геть пральну машину, набиту бетоном і камінням. Кричали: "Усі сюди, всі сюди", — і підбігли ще рятувальники.
— Ми гребли, гребли і зробили маленьку яму, — продовжує Іван. — Відкопали праву ногу жінки. Жіноча нога, тоненька. У цей момент стало дуже важко дихати, бо рятувальники далі гасили полумʼя й дим летів на нас. А ми стояли на колінах і просто гребли, гребли. Нічого не видно, очі ріже. Жінка постійно кричала: "Я не можу, я не можу". Рятувальник сказав мені говорити з нею, кричати їй. Ми відкопали дві ноги, праву руку й далі не могли, бо її привалило бетонною плитою. Я тримав її за ногу, щоб жінка розуміла, що вона з нами. Поки я гріб, почав плакати. До мене підійшов поліцейський і сказав: "Досить, відходь".
Іван відійшов і побачив, що довкола зібралися вже більше рятувальників та медиків. Вони продовжили довбати бетонну плиту, аби звільнити жінку. Вона була жива, її доправили в лікарню.
— Потім я вже не був потрібен, бо прибуло достатньо людей, які знають, як робити свою роботу. Але мене вразило, що поки ми гребли і рятувальників ще не було багато, дехто з чоловіків просто стояли, хтось щось знімав на камеру. А в цей момент потрібно було просто навалитися всім разом і допомагати.
Іван стоїть біля будинку разом із друзями. Частина з них — неповнолітні. Підлітки прибігли ще вночі, коли побачили новини про влучання ракети на районі. Спершу знайшли одного друга, який був у будинку в іншому підʼїзді. Ще один знайомий, як зʼясувалося, був не вдома і з ним усе гаразд. А потім дізналися, що одна з їхніх однокласниць, 15-річна дівчинка, перебуває під завалами. Її маму й бабусю вже госпіталізували. Тепер хлопці чекають на неї та батька, яких досі не знайшли.
— Бачте, собачка пішла, — говорить старша жінка поряд із підлітками, показуючи на службового собаку, якого кінологи залучають до пошуку людей під завалами. — Собачка, знайди нашу дівчинку.
Один із друзів Івана, на ім'я Віталій, жив тут на девʼятому поверсі. Кухня його родини тепер лежить бетонною грудою у дворі будинку. Віталій вчиться в коледжі на кухаря й сьогодні мав готувати борщ. Тепер його холодильник лежить на землі під балконом першого поверху.
— Я прокинувся від того, що все скло опинилося на мені. Все полетіло по ногах. Я не знав, що робити: хотів піти до вбиральні, а в мене пів кухні немає, — каже він. — Я одягнувся, ми з батьками зібрали речі, документи. Через дві години рятувальники спустили нас на крані вниз.
Обвал стався в кутовому підʼїзді й тепер від сходів залишилися тільки бетонні сліди на стінах.
— Уявіть, якщо люди спускалися сходами, і в цей момент був прильот ракети. Коли я спустився, то побачив дірку в будинку і просто офігів, — каже хлопець.
Як зійшло сонце, у дворі біля будинку рятувальники, волонтери, соціальні служби та ЖЕК розгортали намети допомоги. Люди приходять до них за їжею, водою, оформленням грошових виплат, запитують, де можна зареєструвати пошкоджене майно. Серед цих наметів ходить, постійно говорячи телефоном, Володимир. На ньому брудний від пилюки одяг, на чолі запеклася кров. Його дружина саме оформляє документи на зруйноване житло.
— Я жив на пʼятому поверсі, трикімнатна квартира. Однокімнатні й двушки пішли вже на низ. У момент прильоту ми були вдома. Жінка пішла в коридор, а я у спальні спиною стояв до прильоту і вибух відкинув мене, — розповідає чоловік. — У нас у квартирі все ціле, але підʼїзду немає. Я двері відкрив, а там нема сходів. Нас спускали рятувальники, коли вже сонечко встало. У мене, звісно, в голові кавардак, але принаймні служби приїхали швидко.
Володимир каже, що з тих людей, які жили в обваленій частині підʼїзду і з якими він спілкувався, досі не бачив одного чоловіка:
— Тільки вчора на "Новій пошті" бачилися, а сьогодні я його ще не зустрічав. Не знаю, що з ним. Декого з уцілілих діставали на ношах і вже забрали в лікарню.
Сусіди з інших підʼїздів почули вибух, коли скло вже посипалося, а балконні двері влетіли в квартири.
— Ти не розумієш, що робити, бо в тебе маленька дитина, куди бігти — не знаєш, — розповідає Юлія з сьомого підʼїзду. — Укриття тут є в метро, але в чаті району писали, що метро закрите було на початку тривоги. Підвал є, але який від нього сенс, якщо будинок — панельний? Братська могила? Та й закритий той підвал теж.
Рятувальники камінь за каменем розбирають завали, намагаючись дістатися до людей, які були на нижніх поверхах. Між бетонними брилами зяють чорні дірки, з яких часом ще йде дим. Рятувальники запускають у ці "нори" пожежні рукави й вода тече по бетону.
Близько 11:00 загін швидкого реагування "Червоного хреста" підіймається на завали, несучи в руках помаранчеві ноші — когось ще знайшли. Тіло чоловіка в чорному пакеті кладуть на ноші й обережно спускають донизу. Це третій загиблий у будинку. Через пів години дістануть ще одне тіло. Про знайдену 15-річну дівчинку станом на 13:00 офіційні служби не повідомляли.
У магазині поруч зі зруйнованим будинком чоловік купує на касі цигарки та, помічаючи посвідчення журналіста, каже:
— Ви — журналістка, так? Зверніть увагу, як часто рятувальники будуть оголошувати "хвилину тиші". Оцей момент, коли зупиняються всі роботи на завалах, щоб почути живих.
Але у дворі будинку весь час шумно.
