Наталія Кривда – докторка філософських наук, професорка кафедри української філософії та культури КНУ ім. Тараса Шевченка. Академічна директорка МВА-програм Единбурзької бізнес-школи в Україні. І голова наглядової ради Українського культурного фонду – державної інституції, яка на основі конкурсної процедури виділяє кошти на культурні проєкти.
Супільне зустрілося з професоркою Кривдою, щоб поговорити про запас стійкості українців в умовах відключень світла й опалення, інтерес до мистецтва під час війни та світ, який змінюється під впливом президента США Дональда Трампа.
Читайте і дивіться Наталію Кривду у проєкті "Ремовська Інтервʼю".
Стійкість нації та питання національної ідентичності часто стають темами ваших виступів і наукових досліджень. Ми з вами записуємо це інтерв'ю в дуже непростий час. Окрім того, з чим стикаються наші військові на фронті, у нас зараз цивільні або без світла, або без води, або без опалення. Чи ця наша стійкість не є під загрозою зараз?
У вашому запитанні кілька рівнів, і я дозволю собі їх виділити.
У першу чергу, напевно, варто говорити про змістовний, екзистенційний рівень. Чи загрожена наша стійкість з погляду ідентичності? Так, загрожена. Ми залежимо від того, що відбувається в плані геополітики. Наша ідентичність, наша незалежність — під серйозною загрозою, і мені здається, що сьогодні кожна людина це відчуває.
Це не теоретичні розмисли про те, чи буду я жити в цій країні. Це практичний вибір, який робить кожен із нас. Ви залишаєтеся в країні чи їдете, працюєте чи ні, чи платите податки, чи живете громадським життям, чи донатите, чи здаєте кров на донорських пунктах. Це — про вибір людини. І з цієї точки зору це дуже серйозне випробування.
Інший рівень, про який я б дозволила собі говорити, – оця внутрішня інфраструктура нашого суспільства, нашої громади. Наскільки ми витривалі з погляду інституцій, роботи систем охорони здоров'я, захисту, освіти, внутрішнього правопорядку й так далі? Наскільки оця система, яку всі ми схильні лаяти, державна система — наскільки вона стійка і готова працювати далі в надскладних умовах?
Мені, до речі, здається, що якраз державна система України витримала. Не без помилок і якихось болючих моментів — але витримала з 2022 року той тиск, який на неї здійснювався.
І третій рівень – це персональний, індивідуальний рівень. Наскільки кожна людина готова знаходити в собі ресурси, продовжувати протистояти? Ви не можете завмерти й просто перечекати період війни або кризи. Ви маєте діяти. Наскільки у вас вистачає внутрішніх сил, ресурсів, енергії, зрештою, любові, теплоти, доброти одне до одного. Щоб, тримаючись разом, вистояти й перемогти.
І мені здається, що от ці резерви нашої стійкості точно недооцінив наш ворог. Вони просто не уявляють, на що ми здатні.
Я натрапляла в соцмережах на фото, як люди на газовій плиті нагрівають цеглу, щоб обігріти квартиру. Це 2026 рік, Європа. І це фото ще, здається, супроводжувалося якимось іронічним коментарем.
Я не маю жодного сумніву щодо стійкості українців: ми мали вдосталь приводів у цьому переконатися. Але я постійно думаю про те, що є запобіжником, щоб не скотитися в оцю первісність? Бо війна ж постійно нас у це штовхає. Наші військовослужбовці на фронті перші з цим стикнулися і стикаються. Але тепер уже це стосується і цивільних.
Що дозволяє нам усе-таки не скотитися в цю первісність? Наприклад, в ухваленні рішень чи ставленні одне до одного.
Цьому питанню присвячено всю історію світової філософії: як зберегти в людині людське? Що є запобіжником того, що ти перестаєш бути Homo sapiens sapiens і стаєш просто частиною біологічного виду під назвою Homo sapiens — а це різні речі.
Мені здається, що оце збереження людського в людині – це результат історії розвитку людської культури. Культура як культивування ціннісного ставлення до життя. Я дуже дивуюся й радію тому, що наш улюблений термін “цінності” зі сфери філософії та культури нарешті маленькими кроками перейшов у сферу політичних міркувань, політичних тез.
Згадайте тезу президента Фінляндії Александра Стубба, який говорить, що ми як цивілізація зараз перебуваємо у стані реалізму, заснованого на цінностях. І це той погляд на життя, який ми маємо побудувати. Не на національних або державних інтересах, не на геополітичних вимогах — а на цінностях. Тоді такі поняття, як гідність, свобода, повага до інших і самоповага стають інструментами формування політик. А не "я хочу більше територій, я хочу більше ресурсів, я хочу більше влади, я хочу задовольнити свої амбіції".
Це дає мені надію. Можливо, я зараз виглядаю наївною у ваших очах і мої тези звучать утопічно. Але чомусь мені здається, що розчарувавшись в інших інструментах, людство — хоча б окремі його представники — доходять до розуміння, що гідність, свобода, демократія, солідарність і права людини є єдиним фундаментом, на якому може бути побудоване наше спільне життя.
Ми не скочуємося у прірву первісності, як ви говорите, тільки тому, що зберігаємо відчуття самоповаги й гідності. І я все далі й далі доходжу висновку, що гідність – це взагалі ключова категорія, на якій будується українське життя. Не свобода й не воля, які теж надзвичайно важливі, а гідність.
Минулого року я брала участь у конференції у Вільнюсі. І мені подарували книгу на основі дослідження про так зване третє покоління. Це онуки тих литовців, які застали Другу світову війну й окупацію Литви Радянським Союзом. А батьки цього покоління виходили під стіни Вільнюського телецентру у 1991 році.
І от дослідники вивчали це третє покоління. Це молоді люди. Висновок, якого вони дійшли, вразив мене в саме серце. Це не пафосні фрази й не слогани – це метрики. Вони дійшли висновку, що молоді люди, які зростали в родинах тих, хто чинив опір, мають вищий ступінь резильєнтності. Вони краще справляються з травмами, з психологічною фрустрацією, вони стійкіші.
Культура не передається генетичним шляхом. Це не про "генетичний код", як про це люблять метафорично писати деякі журналісти: мовляв, боротьба — в нашій крові. Ні, це продукт виховання. Діди й бабусі розказували батькам, батьки були спадкоємцями цієї нескореності та розказували своїм дітям про те, що гідність і свободу варто виборювати. І ці діти виросли з відчуттям, що вони мають боротися за свої свободу та гідність.
Мене це дослідження просто вразило. Те, що, здавалося б, мало травмувати, руйнувати людське в людині – навпаки, посилює. Виховання приводить до того, що молода людина бере на себе відповідальність. Вона стійка, вона розуміє, що за своє право бути людиною варто боротися.
Мені це дослідження дало таку надію!
Це можна проєктувати й на майбутні покоління українців.
Так. Це і про нас сьогоднішніх, і про ті прийдешні покоління, які будуть. Я дуже хочу, щоб ця теоретична конструкція і в Україні отримала своє практичне втілення.
Трохи відступлю від свого плану й звернуся до теми, яку ви порушили. Ви згадали слова президента Фінляндії – про потребу в реалізмі, заснованому на цінностях. На мою думку, це все ж про бажане, а не про те, з чим ми дійсно зараз маємо справу.
На рівні з фінським президентом ми маємо президента США. Вже рік ми живемо в нових геополітичних умовах. Від Дональда Трампа ми дізнались, що можна, виявляється, звинувачувати країну-жертву воєнної агресії. Що можна зазіхнути на автономну область іншої демократичної країни, яка є твоїм партнером по НАТО, – я кажу зараз про Гренландію і Данію.
Як філософиня й культурологиня, як ви сприймаєте зміну світу під впливом Дональда Трампа? Чи все ж це щось тимчасове, що треба просто пережити?
Ні, це не тимчасове. Це надпотужний виклик, із яким ми поки що не впоралися, але шукаємо шляхи, як впоратися. У Давосі прем'єр-міністр Канади сказав у промові, що ми зараз не в стані переходу – ми в стані розриву. І ми шукаємо способи його подолати.
Трамп буде ще три роки. Але стратегічний план розвитку людства від цього не зміниться. Можливо, я дивно зараз звучу, але людство обрало шлях до самовдосконалення. Ми не з'їли одне одного, хоча їмо. Ми не вбили одне одного, хоча вбиваємо. І мені здається, що стратегічний напрямок все ж таки спрямований до істини, краси й добра – тієї калокагатії, запропонованої нам ще Арістотелем. І девіації, оці відхилення вбік, лише посилюють відчуття справжньої цінності.
Трамп, очевидно, посланий суспільствам у Європі й Америці, щоб зрозуміти, якою тонкою є плівка, що відділяє нас від варварства. Як легко, не маючи запобіжників, звалитися в цю прірву, про яку ви говорили як про "первісність".
І мені здається, що урок має бути засвоєно. Наше завдання – не хапатися за голову й кричати, який Трамп поганий чи неправильний. Ми маємо говорити: дивіться, ми недопрацювали. Ми не створили таку систему, в межах якої існують запобіжники такій волюнтаристській поведінці.
Так, роль особистості в історії посилилася. Рішення однієї окремої людини – яка, очевидно, не дуже ладнає зі здоровим глуздом у тому числі, а не тільки з високими політичними інструментами, – воля однієї людини стає дуже важливою. Треба шукати шляхи боротьби з цим.
Є відчуття, що поки інші західні лідери міркують над тим, як їм бути в цій новій реальності, Трамп, навпаки, швидкий в ухваленні рішень – як мінімум, швидший за тих, хто звик керуватися цінностями.
Це зворотний бік демократії. І інший бік медалі, якою ми милувалися весь період після Другої світової війни.
Я не про політику хотіла б зараз сказати, а про от оцю ціннісну культурну компоненту. Після Другої світової, коли світ пережив найстрашніші речі, людство як соціальний організм ухвалило рішення: все, таким чином ми не будемо більше діяти. Засудження геноциду стало тими новими реаліями, в яких європейська та інші культури вирішили жити разом після закінчення війни.
І цей світ заколисав нас. Світ, заснований на праві, правилах, нормах і чіткому дотриманні цих правил і норм, – заколисав, заспокоїв. Ми створили внутрішню інфраструктуру, в тому числі бюрократичну, яка підтримувала такий порядок денний і такий спосіб існування.
Тепер порядок денний змінено. Інфраструктура не справляється, бюрократія повільна. Очевидно, мають бути формати швидкого реагування. Очевидно, що сила, яку має продемонструвати європейська спільнота, повинна бути не менша за силу, яку демонструє Трамп.
Зараз формується поле для проявлення теорії зовнішнього та внутрішнього локус контролю. Це – теорія, відома в управлінні та організаційній психології. Внутрішній локус контролю полягає в тому, що ти говориш собі: "Я відповідаю за те, що відбувається". Відповідно, я маю шукати інструменти, способи, ресурси подолати кризу.
Зовнішній локус контролю передбачає, що вся відповідальність лежить назовні. "Що ми можемо зробити? Ми – маленькі люди." Це, до слова, одна з магістральних ліній російської культури. І одна з магістральних ліній агресивної політики Росії: наш агресор побудував всередині таку екосистему, що людина нібито ні за що не відповідає, все робиться десь "нагорі". Мовляв, що я можу зробити? Я не можу вийти з протестом, не можу поводитися по-іншому, бо все вирішується "вище".
Оцей зовнішній локус контролю позбавляє тебе відповідальності. Ти перестаєш бути агентом свого життя, ти втрачаєш свою суб'єктність.
Мені здається, що кризова ситуація продемонструвала, що в Україні критична маса людей сказала собі: "Я беру на себе відповідальність". "Я буду битися на фронті", "Я буду зберігати свій бізнес в Україні", "Я буду відкривати Музей авангарду" — він відкрився в Києві під час війни. І це — внутрішня відповідальність, мій внутрішній локус контролю.
А нам протистоїть безлика маса людей, які втрачають свою суб'єктність, агентність, перестають, зрештою, бути людьми.
Мені здається, що на міжнародному рівні зараз відбувається теж така ситуація. Є ті, хто вирішує взяти на себе відповідальність: мовляв, я мушу знайти сили, ресурси, способи. Я мушу знайти якісь спільні платформи, інструменти. Це, як на мене, є нашою перспективою.
Від глобального – знову до локального. Олександра Матвійчук – українська правозахисниця, нобелівська лауреатка – також виступала в Давосі. Її запитали: як зараз виглядає життя в Києві? Вона розповіла про обстріли, про відсутність світла і тепла в будинках. І додала: "Я не можу більше покладатися на інструменти права, бо право не працює. Але навіть у цих складних умовах завжди можна покластися на людей".
Комунікація між людьми в кризових умовах – яке вона має значення? І чи все гаразд із тим, як ми зараз одне з одним комунікуємо?
Ви ставите дуже складні запитання. Мені здається, що комунікація – спілкування, взаємна підтримка – сьогодні перестає бути просто інструментом обміну інформацією і стає способом створення тканини життя.
Людина – істота символічна. Їй дуже важливо існувати в цьому духовному, символічному світі. Вона представляє себе через слова, через комунікацію, через способи підтримки. Через можливість залишатися людиною в нелюдських умовах.
Беззастережний, абсолютно героїчно-драматичний приклад, – філософа Ігоря Козловського. Який навчив нас усіх, що можна залишатися людиною, зберігати свободу й гідність в умовах, де, здавалося б, немає для них місця.
Олександра абсолютно права: ми можемо покладатися одне на одного. Сьогодні Україна демонструє десятки прикладів унікальних взаємин людей – взаємної допомоги, доброти. І дуже серйозної суб'єктності.
Мені видається це дуже важливим. Я колись написала навіть статтю, що українська культура – це культура горизонтальних зв'язків. Як велика метафора цих горизонтальних зв'язків може існувати толока, коли ми всі збираємося разом, щоб побудувати дім вам, а потім будинок комусь іншому, потім – побудувати церкву або захисний вал.
Відчуття підтримки стає матеріальним. Ми все ще зберігаємо одне з перших місць у світі за кількістю індивідуальних донатів. Люди донатять зі своїх зарплат, пенсій, стипендій. Це не поодинокі випадки. Я думаю, що цей соціальний капітал, який сформувався в Україні, із часом стане предметом серйозних теоретичних досліджень.
На силу горизонтальних зв’язків можна подивитися й критично: чи не заміняють вони нам державу, інституції, які за ці 30 років уже мали б розвинутися й бути ефективними?
Здоровий баланс і гармонія – це те, чого ми прагнемо. Звичайно, інституції мають працювати. Але не знецінюймо те, що маємо. Інституції працюють. Держава як структура продовжує існувати.
Це дуже часто звучить у дискурсі, але так – ми маємо привласнити собі державу. Держава – не щось відчужене й відсторонене. Це спеціально створений нами з вами сервіс, який має обслуговувати наші суспільні інтереси. Це, можливо, боляче чути міністрам і депутатам, що вони – сервіс. Але держава свого часу виникла для того, щоб обслуговувати – в хорошому сенсі – суспільство.
На тлі того, який героїзм демонструють одні українці, інші – як виглядає з повідомлень антикорупційних органів – продовжують, наприклад, займатися корупцією. Це все теж впливає на нашу стійкість. Мені здається, у людей можуть просто опускатися руки на тлі повідомлень про великі корупційні зловживання.
Як ви сприймаєте таке явище, як корупція, з філософського, культурологічного погляду?
Це дуже болісна проблема. І, так, корупція в Україні – як іржа, яка роз'їдає і державні інституції, і суспільство. Це дуже серйозна проблема. Але є два моменти, на які я хотіла би звернути увагу.
Перше: антикорупційні органи роблять свою роботу й викривають цю корупцію. Це ілюзія, що корупції нема в інших країнах світу. Вона може мати інший характер, але в усіх країнах світу вона існує. Надію дає те, що наші органи антикорупційні працюють, викривають. Хай поступово, повільно, болісно, але ми оздоровлюємося.
І друге: дослідники проаналізували канали, які найчастіше поширюють інформацію про корупцію в Україні. 74% джерел, які розповсюджують інформацію про корупцію, мають або російське походження, або зв'язки з російським інформаційним полем.
Я обережна в своїх словах і хочу, щоб нас із вами правильно зрозуміли. Корупція є, і це величезна проблема і держави, і суспільства. Але виведення корупції на перше місце в списку загроз для української незалежності – це пропагандистська робота Російської Федерації. Це відволікання уваги від того, чим нам загрожує війна.
Найбільшим ворогом України є Російська Федерація як агресор і та коаліція країн, які їй у цій агресії допомагають. І тільки потім ідуть інші внутрішні ризики. В корумпованій країні жити можна, в окупованій — ні. І вас, і мене розстріляють, давайте дивитися на речі відверто. Я зараз не маніпулюю – я точно знаю, яка доля чекає на людей зі сфери політики, науки, освіти, державної служби на окупованих територіях.
Ми вибираємо незалежну державу. Ми її захищаємо – дуже важко, дуже криваво й трагічно. І вже потім ми дивимося на ті внутрішні проблеми, які є в країні. Оця підміна понять, що корупція – найбільший ворог, послаблює нас.
Тому – так, корупція залишається дуже серйозною проблемою. Вона, як рак, винищує нас ізсередини. Але першою, головною проблемою є захист від зовнішньої агресії. Наше завдання – залишитися незалежною країною.
Упродовж 2025 року ми спостерігали спроби і України, і США посадити Росію за стіл переговорів, щоб закінчити війну. Зараз ми говоримо, серед іншого, про те, що народ України, може зіграти свою роль у тому, як ця війна може завершитися — я про варіант із проведенням всеукраїнського референдуму, на який могли б винести варіанти завершення війни.
Реалістично – наскільки це великий тягар для суспільства, яке перебуває у війні з 2014 року?
Тут у мене немає конкретної відповіді. Але поділюся тим, що мені здається сьогодні важливим.
Моя професія накладає певний відбиток – для мене це протистояння, ця битва на полі смислів відбувається набагато довше. Колись професорка Оксана Пахльовська написала блискучу статтю, яка мені здається недооціненою в широкому публічному просторі – вона називається "Мазепа як архітектор європейської України". Авторка описує, як давно відбувається оце протистояння російського, московського способу життя, московської системи цінностей – і українського вибору й способу життя. Вона пише про Полтавську битву як про вододіл, коли шляхи Московії і України розійшлися остаточно. Мені здається, що це має стати одним із таких стовпів нашого самоусвідомлення: як розійшлися ці шляхи і способи сприйняття реальності. І Грушевський про це пише, і Полонська-Василенко, і Яковенко, і Плохій, і Грицак – всі наші улюблені серйозні історики.
Битва на полі сенсів триває вже 350-400 років, розумієте? Ми вибрали бути громадою, суспільством. Вони вибрали бути монархією, царатом. Це не про спосіб організації держави, не про спосіб політичного життя. Це про спосіб життя людей. І оце розходження на полі смислів, зрештою, поступово перетворилося на битву на полі бою.
Дуже хороший цикл документальних фільмів, знятих Суспільним, – “Остання війна”. Це ж дуже хороша метафора – вона остання, тому що ми в ній маємо перемогти. Наш спосіб життя, ціннісна система, наше уявлення про добро і зло, про правду і кривду, про справедливість і несправедливість має перемогти.
Я намагаюся відстежувати актуальні соцдослідження. Нещодавно Київський міжнародний інститут соціології показав таку цифру: 55% опитаних підтримують проведення референдуму щодо мирної угоди. Третина виступає проти. Згадую те, що ви сказали про внутрішній локус контролю. Як виглядає, навіть у таких складних умовах українці готові взяти на себе, певною мірою, відповідальність за рішення.
Так, давайте розцінювати ці цифри таким чином. Хоча мене дуже хвилює вибір, який зроблять українці. Але сам факт – так, це дуже важливо і правильно.
Ми кілька разів із вами поверталися на різних рівнях до поняття цінностей. Я завжди цитую цей документ – Лісабонська угода 2009 року, де прописано ці шість ключових цінностей, на основі яких формується єдність Європейського Союзу. Власне, це така світоглядна й філософська рамка, в межах якої існує об'єднання цих дуже різних країн під назвою Європейський Союз.
І ці шість цінностей – це гідність, свобода, демократія, солідарність, права людини і верховенство права.
Я часто запитую свою аудиторію, і студентську й інші: як ви думаєте, якісь із цих цінностей не виглядають українськими? Люди готові підписатися практично під усім.
Теж цитую одного з моїх студентів, який воює, пішов з університетської аудиторії на фронт. Він мені написав: "Наталіє Юріївно, так ви знаєте — те, що ви нас вчили про цінності. Європейські цінності носять український піксель". Європейські цінності захищаються нами сьогодні – в прямому сенсі слова "нами" – на полі битви.
Це є предметом моїх постійних міркувань – оця цінність гідності. І буквально кілька днів тому я зустріла свіже (листопад 2025 року, для академічного середовища це дуже свіже) дослідження, яке зробила група науковців із Великої Британії. Там величезне теж дослідження на перетині психології, соціальної філософії та культурології. І вони пишуть, що гідність – не пафосна характеристика, а вимірюваний показник. Приниження або руйнації гідності на різних рівнях – на рівні тебе як громадянина, на рівні тебе як чоловіка чи жінки, на рівні тебе як людини, яка сповідує православ'я або іслам, – порушення гідності залишає шрами навіть на клітинному рівні.
Мене це просто вразило. Є такий термін "теломери" – це конструкції, які зберігають нашу ДНК, не дають їй ламатися і, відповідно, дозволяють передавати інформацію від покоління до покоління. Так от, уявляєте собі, якщо людина переживає приниження її гідності, ці теломери руйнуються на клітинному рівні.
Це означає, що через приниження гідності втрат зазнає не лише політичний або соціальний, або міжособистісний рівень – а навіть біологічний, клітинний рівень людини. У цьому дослідженні є термін "сузір'я гідності", й говорять про те, що висновок цього дослідження має позначитися й на британській системі охорони здоров'я. І прямо прописують інструменти, які мають бути використані на рівні людини, спільноти й держави.
Чому я так захоплено про це кажу? Те, що здається наївним, пафосним і відірваним від життя – "оці ваші цінності", я дуже часто це чую. "Оці ваші цінності, оці ваші чесноти, яке це має відношення до мого реального життя, коли в мене нема світла, опалення або нема чим нагодувати дітей?"
Оці наші цінності, які розгортаються в чесноти як у способи поведінки людини, мають безпосередній стосунок до вашого фізичного існування, до вашого ДНК. Що може бути глибинніше на біологічному рівні, ніж ваше ДНК?
Колись Ярослав Грицак сказав, що "цінності мастяться на хліб". Я хочу придумати красиву метафору й сказати: цінності не тільки "мастяться на хліб" – цінності є пігулкою для твого здоров'я. Або, навпаки, їхня відсутність є раковими клітинами, що руйнують твоє життя.
Напрямок і зміст реформ у будь-якій країні задають цінності. Ми вибираємо собі оце ядро, заради якого готові жити, – і потім розгортаємо ці філософські, ціннісні, культурні засади в політики, у практики нашої життєдіяльності, у способи організації нашого спільного існування.
Я хочу ще встигнути трохи поговорити про культуру. Бо, по-перше, ви у своїх публічних виступах завжди сповідуєте тезу, що "культура – це все", що ми потребуємо культури, навіть коли нам здається, що це не так.
Почнімо з того, що люди, які перебувають у кризових умовах, можуть сказати: "Що мені ваша культура, якщо мені треба чимось зігрітися, чимось нагодувати своїх дітей?" З іншого боку, навіть у цих кризових умовах ми бачимо, наприклад, театральний бум. Або який ажіотаж був, наприклад, довкола фільму “Ти – космос”.
Як ви пояснюєте цей, певною мірою, парадокс? З одного боку, під загрозою опинилися наші базові потреби. З іншого – нас вабить і змушує рефлексувати культура?
Парадокса немає, взагалі. По-перше, ми розділяємо поняття культура і мистецтво. Культура – це спосіб організації людського життя. Це система, через яку ми відбуваємося як представник виду Homo sapiens sapiens. Всі інші види на Землі діють за своєю біологічною програмою. І тільки єдиний вид – поки що, можливо, колись відкриємо інший – поки що єдиний вид на поверхні Землі, який називається Homo sapiens sapiens, діє, будує своє життя, робить вибори в широкому сенсі слова і навіть передає наслідкову інформацію у спосіб, який називається культурою. Це наш спосіб життя.
Одним із видів цього способу життя, одним із продуктів цього способу життя є мистецтво. І зацікавленість мистецтвом є прямим наслідком загроженості нашого існування. Коли в тебе відбирають право бути людиною, коли під загрозою опиняються базові потреби – людина розуміє, що є щось, що дозволить їй залишатися людиною. Зберігати в собі честь, совість, свободу, гідність, повагу до себе та інших, шукати можливість жити всупереч, а не завдяки.
Мистецтво є тим простором, де демонструються найкращі й найгірші сценарії життя людини. Мистецтво є тим простором, де програються ті сценарії життя, які нам не дано прожити, але ми хочемо подумати, як би це могло б бути. Мистецтво дає не тільки задоволення, не тільки дофамін – мистецтво дає оцю можливість нашій уяві уявити собі інше життя. Це завжди про прихисток. От як мова й література – прихисток для вашої ідентичності, так і мистецтво є прихистком для вашої людяності, є прихистком для того, що ви вважаєте в самому або в самій собі найголовнішим.
Мистецтво резонує з вами, ви знаходите там відповіді на свої запитання, знаходите там ще більше запитань і шукаєте відповіді, що наповнює ваше життя сенсом. Наявність сенсу в житті – це основа здорового життя. Хоч це парадоксально і дивно звучить. Не тільки харчування, здоровий спосіб життя чи відсутність інфекційних захворювань. Наявність сенсу життя забезпечує екзистенційний добробут.
Із 2024 року ви є головою наглядової ради Українського культурного фонду. Ця інституція — розпорядник коштів, які виділяють на культуру. Цього року УКФ отримає з бюджету понад 300 мільйонів гривень. Як ви з колегами визначаєте пріоритети: які проєкти мають отримати кошти зараз, під час війни?
Почну з того, що такі інституції як Інститут книги, Український інститут і Український культурний фонд є, по суті, "дітьми" Майдану. Їх створення після Революції гідності мало продемонструвати наявність іншої моделі управління, іншої моделі роботи зі смислами на рівні з тими інституціями, що вже існували, наприклад, Міністерством культури.
Український культурний фонд насправді оперує незначною кількістю державних грошей, які виділені на культуру. Мій колега не так давно рахував – менш ніж 13% з усього відповідного бюджету.
Що це означає? Український культурний фонд збирає експертів. Одразу скажу: так, є питання до якості експертизи, й ми над цим працюємо. Але Український культурний фонд дає їм можливість незалежного оцінювання. Експерти не знайомі з проєктами, які вони будуть оцінювати й не знають, якої думки про нього інші експерти. А заявники не знають, до яких експертів потрапляє їхній проєкт. Тобто максимально залучено антикорупційні інструменти. І оці експерти – на основі своєї експертизи, уявлення про світ, ціннісного налаштування тощо – вибирають проєкти, які, на їхню думку, гідні того, щоб їх фінансувала держава.
Тобто УКФ є майданчиком, де проєкти зустрічаються з експертами. УКФ здійснює прозору процедуру оцінювання і потім – прозору процедуру виділення грошей. Державні гроші з казначейства приходять на наш рахунок і ми їх розподіляємо між тими, хто виграв у цьому конкурсі. Чи зберігається прозорість – зберігається, чи є відчуття несправедливості у тих, хто не виграв, – точно залишається. Мені дуже боляче, але так побудовано систему.
Так от, дуже важливо зрозуміти, що якісною має бути не тільки процедура розподілення цих грошей – якісним має бути і той інтелектуальний, змістовний вибір, який експерти мають зробити. І для цього було створено наглядову раду, основним завданням якої є розробка оцих пріоритетів Українського культурного фонду. Кожного року ми збираємося, здійснюємо обговорення, залучаємо експертів та громадськість. Звичайно, беремо до уваги національну стратегію — слава Богу, в нас уже з'явилася Cтратегія розвитку культури. І, беручи до уваги всі ці фактори, намагаємося створити світоглядну рамку, пріоритети. Їх п'ять-шість кожного року.
Розвину запитання про пріоритети. Мені здається, це особливо велика відповідальність – вирішити, як під час війни розпоряджатися державними коштами, які не можуть бути витрачено на Сили оборони.
Так, це надзвичайна відповідальність. Водночас моє глибоке і людське, і професійне, і громадянське переконання полягає в тому, що грошей на культуру недостатньо. Що є клеєм, який склеює суспільство? Що є простором, де живуть смисли? Відповідь на ці й не лише запитання одна – це культура. Якщо ви розумієте культуру не як розваги, а як поле розвитку людського капіталу, реалізацію людиною себе – от це і є культура.
Я дуже обережно про це говорю й хочу, щоб мене правильно зрозуміли. Спочатку битви виграються на полі сенсів, потім битви виграються на полі бою. Уявіть собі ситуацію, що ми виробили всю необхідну нам кількість зброї. Наші партнери дали нам необхідну кількість зброї. Хто візьме цю зброю до рук? Чим мають керуватися люди, які будуть ризикувати життям із цією зброєю в руках? Що має їх мотивувати?
Культура – це простір, де живиться наша думка, наше почуття, де ми стаємо людьми. Я обираю захищати свою країну не тому, що мені платять 100 тисяч “бойових”. Я обираю захищати свою країну, тому що я нею пишаюся, тому що тут могили моїх дідів, тому що я хочу жити тут за своїми правилами. Чи робить моя країна помилки? Точно робить. Чи досконале моє суспільство? Точно не досконале. Чи є в мене претензії до влади, місцевої або державної? Так, є. Але це не зруйнує моє уявлення про себе як громадянина чи громадянку, яка має взяти на себе відповідальність за свою країну.
Я знаю, про що я кажу. Я проживаю шлях мами, дитина якої пішла на війну. Моя дочка Марія Назарова з 2014 року – інструкторка з тактичної медицини, бойова медикиня. За ці роки мені періодично ставлять запитання: мовляв, як ти могла її відпустити? Що значить я "могла" її "відпустити"? Вона — свідома людина, яка зробила свій вибір. Вона хоче жити у вільній країні, бути частиною її майбутнього.
Зараз вона народила хлопчика, але її чоловік продовжує воювати, її друзі, її побратими продовжують воювати.
Це повертає мене до питання про пріоритети. Мені здається, що великий виклик і для вас, і для ваших колег експертів по Українському культурному фонду – відчути цю тонку межу, який продукт дійсно буде відображенням часу, нестиме цінність, а що буде пропагандою.
Стратегічні завдання на 2026 рік, звісно, пов'язані з війною. Культура під час війни – один із перших пріоритетів. Ми хотіли дати можливість, ми хотіли створити простір, де дуже різні актори культурного поля змогли би знайти форми, образи, рефлексії з приводу війни, миру, людини на війні й так далі.
І ще раз, напевно, варто сказати, що завдання наглядової ради – створити це змістовне поле. Митець, організація, інституція самі вибирають, в який спосіб вони втілять проєкт, що є його формою й змістом. Ми тільки світоглядну рамку можемо запропонувати.
Дуже пишаюся однією програмою — дозволю собі про неї сказати, тому що вона в тому числі з моєї ініціативи була створена. Ми створили програму разом із Третьою штурмовою – тоді ще була Третя штурмова бригада, зараз Третій армійський корпус. Ми звернулися до всіх із пропозицією співпраці, вона продовжується. І вже можу привідкрити секрет, що в цьому році в нас буде співпраця з "Азовом". Запрошуємо і всіх інших до співпраці.
Ми хотіли створити, це один з пріоритетів, – створити можливість військовим, ста військовим, стати тими, хто рекомендує ті чи інші проєкти до здійснення.
Митці хочуть бути частиною висвітлення війни, в широкому сенсі слова. Ділитись рефлексіями з приводу досвіду війни, досвіду людини на війні. Але вони не завжди можуть знайти адекватні формати, інструменти, способи комунікації. Тоді ми попросили військових стати посередниками між митцем і суспільством, фактично здійснити функцію рекомендації. Що ось ці проєкти будуть суголосні з потребами суспільства і армії, а оці — не узгоджуються, не відповідають через якісь причини.
Мені здається, що така оптика має посилити зв'язок між народом і армією, як не дивно це звучить.
Але це має опційний характер?
Це має опційний характер, але це надзвичайно цікаво.
Проєкти, присвячені людині на війні, рефлексії з приводу досвіду людини на війні. І от буквально днями ми будемо підписувати угоду про таку ж співпрацю з "Азовом". Повторюся, що ми відкриті для співпраці з будь-ким із представників наших Сил оборони. Мені здається це важливим. Я не боюся бути звинуваченою в тому, що от ви весь час про війну. Так, я весь час сьогодні — про війну, щоб завтра був мир.
Що стосується вашого запитання про пропаганду. Дозволю собі сказати, що це – один з інструментів. До нього вдаються абсолютно всі країни, всі політичні сили. Пропаганда — просто інструмент, як сокира є інструмент. Ви можете зробити її інструментом побудови чогось хорошого, а можете зробити інструментом убивства.
І пропаганда насправді є активним захистом своїх інтересів, це активне просування тієї ідеології, яка сьогодні здається тій чи іншій політичній або державній силі найбільш актуальною.
Я не хотіла б інструменталізувати культуру. Ми активно проти того, щоб культура ставала інструментом просування якоїсь конкретної ідеології. Але, з іншого боку, не варто забувати про ту силу впливу, яку мистецтво й культура мають на людину і на суспільство. Культура відповідає за те, що відбувається в країні. І якщо вона свідомо бере на себе функцію захисту громадських інтересів, просування якихось ідей гуманізму, свободи, братерства, гідності – чому ні?
Я думаю, пропаганда може сприйматися негативно, бо ми маємо приклад країни-агресора, де пропаганда мала великий вплив на суспільство й те, що далі з ним відбулося.
Абсолютно правильно, я з вами погоджуюся.
Крім того, у нас ще історична травма радянської пропаганди, яка була наскрізно фальшива й виконувала функцію емоційного лубриканта, який дозволяв руйнувати свідомість людей. Це термін – емоційний лубрикант, нічого в ньому нема поза межами норми. Російське мистецтво сьогодні виконує функцію цього емоційного лубриканта, руйнуючи свідомість європейців. Дивіться на нашого Чайковського, дивіться на нашого “Євгенія Онєгіна” на сцені, слухайте Рахманінова й забувайте про ті злочини, які чинить російська армія на території України. От таку функцію сьогодні виконує російське мистецтво.
Я б зосередилася на тому, що ми свідомі того, які інструменти використовуємо в просуванні наших ідей. Ми не вдаємося до брехні, не вдаємося до відвертої маніпуляції людською свідомістю, ми не займаємося підміною понять, не займаємося реконтекстуалізацією — є такий термін.
Я дозволю тут собі процитувати резолюцію Парламентської асамблеї Ради Європи. Одну з них, до речі, прийняли за ініціативи української депутатки Євгенії Кравчук, другу — за ініціативи литовських парламентаріїв. Це два потужні документи, за червень 2024-го і січень 2025 року. В обох цих резолюціях написано, що Російська Федерація вдається до системного переписування історії, до викривлення і привласнення подій, фактів, переписування контекстів, виривання з контексту якихось подій і надання їм зовсім іншого значення.
Це якраз і називається реконтекстуалізація і реінтерпретація.
Фраза, яка має стати частиною нашого свідомого ставлення до Росії – Російська Федерація використовує історію для виправдання агресії проти України. Просто подумайте, переписування історії вони використовують як легітимізацію своєї агресії. Не землі, не ресурси… Я часто про це кажу: не землі, не ресурси, не російськомовні люди — не це причина війни. А ключова її причина — стирання української культурної ідентичності, стирання частини української нації, її ідентичності, коренів, мови, культури, традицій і так далі.
І тому культура перестає бути заднім двором війни, вона не є щось, що поза межами боротьби. Культура є полем боротьби. У полі культури, у просторі смислів стикаються різні ідеології, різні способи існування.
І ми на боці… От так просто це звучить, просто і складно одночасно – ми на боці світла, справедливості, добра, гідності й свободи. Вони — на боці знищення людської індивідуальності, знецінення людини, перетворення людини на ресурс і інструмент втілення державної політики.
Тому цінності "мастяться на хліб", культура має значення. Культура є справою, причиною цієї війни – культура як простір, де живуть смисли. Стирання української культурної ідентичності – ключова ідея, якою керується російське керівництво.
І тому ми маємо зберігати в собі цю силу думки, силу цінності. Маємо знати свою історію, плекати культуру, виділяти ще більші бюджети. Я свідома того, що кажу – ще більші бюджети на розвиток культури, освіти, науки. Тому що в підсумку це є тим, що стає клеєм суспільства, що дає нам право заявляти: правда – на нашому боці.
