Сім років тому, 12 квітня 2014 року, російські загони та місцеві колаборанти захопили українські міста Слов’янськ, Краматорськ і Дружківку. 13 квітня 2014 року в.о. президента України Олександр Турчинов у відповідь на вторгнення оголосив про початок Антитерористичної операції. Слов'янськ було звільнено менш ніж за три місяці — 5 липня 2014 року бійці 2-го батальйону Національної гвардії встановили над міськрадою український прапор. Утікаючи, окупанти залишили величезні арсенали російського виробництва. За весь період боїв за Слов’янськ Україна втратила 70 військових, було знищено 470 терористів.
Суспільне поспілкувалося з очевидицею цих трагічних подій, пенсіонеркою Раїсою Пелепчук.
Про перші дні захоплення міста
Ввечері дзвонить мені сусідка, каже: “Ти знаєш, біля міліції приїхали якісь хлопці”. Ми з чоловіком завжди виходили на площу гуляти, пішли подивитися. А там вже почали блоки ставити, цей Хмельовий (перший секретар відділення КПУ у Слов'янську Анатолій Хмельовий – ред.) з піском мішки ставити, наші всі дурні, хто помідори, хто цигарки несли.
Потім сидимо на площі, приходить ПономарьовУкраїнський колабораціоніст з Росією, підприємець. Активний учасник російської диверсійної діяльності в Україні навесні 2014 року. Самопроголошений мер Слов'янська., який хоче бути мером, згодом його обрали мером міста, дивлюсь, залазять прапор вішають. І все почалося. Танк один був, їздив площею. Потім приїхав з Донецька ГубарєвУкраїнський колабораціоніст з Росією, підприємець, громадський діяч маріонеткової ДНР. В Україні визнаний терористом. Був проголошений "народним губернатором" Донеччини., Пономарьов, почали вони на площі перед людьми виступати, казали, що ми звільняємо вас, почали листівки кидати. Усім давали стрічки коричневі "георгіївські". Я її взяла, нікуди не чіпляла, у руках тримала, але хтось з виконкому побачив. І коли я прийшла до виконкому, коли снаряд прилетів мені у будинок, все вигоріло, я їм кажу : “Хоч дошки дайте, що мені робити”. А завгосп і каже: “Вона сепаратистка, вона сиділа на площі”. Я кажу: “Яка сепаратистка. Ми всі сиділи на площі”.
9 числа (9 травня – ред.) вийшли ми всі посидіти на лавці, моя сусідка Тетяна, царство їй небесне, її чоловік, я та сусідки інші. Бачимо, на вулиці стоять машини сепаратистські, і вони поспирались на автомати й сидять у машині. Сусідка Тетяна підійшла до них, розірвала георгіївську стрічку, кинула її й каже: “Пономарьов — шизофренік, наркоман, чому він сюди прийшов. Була Україна й буде Україна”.
Я теж їм зробила зауваження, сусід Віталік мене лайкою вкрив. Я кажу, ви не боїтесь, що нас підірвуть, усі з автоматами, зараз такий час, ми не знаємо, чим він дихає, цей Пономарьов. На другий день дивлюсь – сусіди на лавці сидять біля будинку, приїжджає машина і наводить гармату на вікно сусідки Тетяни. Вона сиділа, у неї залізні двері, коли вона заходила, я завжди чула. О 9 годині чую – стукнули двері, і вже п’ять хвилин на десяту, як почали бити по її вікну. Так помстилися.
Про те, як влучив снаряд
Під час війни мене “розбили”, до мене в будинок залетів снаряд. Під моєю квартирою вбило жінку. Другий поверх бомбили, а я — на третьому. Ці всі уламки летіли, усі вікна вилітали. Мені відібрало мову, нервовий стрес був. Поставили діагноз міастенія, дали другу групу.
9 травня 2014 року прилетів снаряд у мій будинок. Я сиділа, не знаю, якось Господь Бог мене уберіг. І тут летить у моє вікно, аж полум’я червоне, синє. І тут вікно впало, телевізор впав, балкон впав.
Потім приїхав їх головний. Я вийшла, нічого не бачу, не знаю. Спускаюсь до підвалу. А Віталік-сусід каже: “Тетяну вбило”. У мене мову відібрало й повіки впали, так я злякалася. Пішли ми в підвал. Зранку о 5 ранку десь виходимо й бачимо, що стіни немає, ванна зруйнована. Я прийшла додому, все розбите, у під'їзді купа скла, одне вікно мені потім допомогли поставити, а те, що було, чоловік відремонтував, вікно поставив. Люди самі все ремонтували потім, вставляли. Нікому (з влади – ред.) нічого не треба.
Про себе
Я приїхала з батьками з Росії, батько був військовим, прийшла у сьомий клас, російською. Батько похований у Воронезькій області, у мене в Москві у Чертаново (район Москви – ред.) сестра двоюрідна живе. Мені пенсію тут дають, я тут вчилась, я вже українка, який я маю стосунок вже. От моя сусідка, вчителька, дають їй 4600 грн пенсії, а вона розповідає про якусь Росію. Я їй кажу: беріть сумку і в Горлівку. Он Росія, 40 км.
У мене племінниця живе в Луганській області, плаче, каже, що дитині 11 років не може купити цукерку, привозять, що в Росії не доїдають. Вона як в Сєвєродонецьк приїхала паспорт закордонний отримати, то як побачила, які ми ковбаси їмо. У них все втричі дорожче те, що з Ростова, Новочеркаська привозять.
Про те, як живе зараз у Слов’янську
Ціни у нас зашкалюють, жити дуже важко. Після цієї війни я так бігала, а зараз пройду трохи, знову сяду. Мені 75 років, не знаю, скільки залишилось.
